Мене звуть Стюарт Данкан,

але я більше відомий
як "ТатоАутизм" ("AutismFather").

Це я в інтернеті.

Я знаю, що подібність вражає.

(Сміх)

Але сьогодні я хочу трішки
поговорити про Майнкрафт.

Ось мій персонаж у Майнкрафт.

Якщо ви не дуже добре знаєте цю гру,
не хвилюйтеся.

Це просто інструмент, що я використовую
для певних потреб.

А те, про що я говоритиму, 
стосується будь-якої ситуації.

Отже, близько 4 років тому
я створив сервер Майнкрафт

для дітей з аутизмом
та їхніх родин.

Я назвав його "Ауткрафт".

І з того часу ми з'являємося 
у новинах по всьому світі,

по телебаченню, на радіо, 
у часописах.

Buzzfeed назвав нас "одним
з найкращих місць в інтернеті".

Ми також стали об'єктом дослідження, 
що здобуло нагороди,

"Використання Майнкрафт як допоміжної
технології для молоді з аутизмом".

Язик плутається,

але головний сенс ви вловили.

Отже, я трохи розповім
про це дослідження

і про його сутність,

але спершу я хочу оповісти
невеличку історію

про те, як з'явився сервер.

У 2013 році
усі грали в Майнкрафт,

і діти, і дорослі,

із аутизмом і без нього, ясна річ.

Це було щось!

І я бачив, як батьки у соцмережах
звертаються до інших батьків,

питаючи, чи можуть їхні діти
з аутизмом гратися разом.

Річ у тім, що коли вони
спробували грати на громадських серверах,

вони стикалися з образами й тролінгом.

Аустисти часом поводяться дещо по-іншому,

часом — дуже по-іншому.

І ми усі знаємо, що невеличка
відмінність — усе, що треба

образникові, аби обрати вас
за нову мішень.

Тож ці жахливі-жахливі люди онлайн

готові зруйнувати все, 
що ви хотіли побудувати,

вкрасти ваші речі

і вбивати вашого персонажа
знову й знову,

так що грати стає 
просто неможливо.

Але найгірше,
те, що спричиняє найбільше болю,

полягає у словах, які образники
готові сказати тим дітям.

Вони називають їх
ненормальними,

дефективними,

недоумками.

Вони можуть сказати цим дітям
(деяким тільки 6 років),

що суспільство їх не прийме,

що їхні батьки не хотіли
таку зламану дитину,

тож їм краще просто себе вбити.

І звісно, ці діти, як ви розумієте,

покинуть ці сервери 
розлючені та поранені.

Вони розіб'ють свої клавіатури,
вони буквально ненавидітимуть себе,

а їхні батьки почуватимуться
безпомічними.

Тож я вирішив, що маю допомогти.

В мене аутизм,

у мого старшого сина аутизм,

і ми з дітьми любимо Майнкрафт,

тож я маю щось зробити.

Тож я створив собі сервер Майнкрафта

і витратив трохи часу, 
побудувавши невеличке село з доріжками

і великий знак "Запрошую", 
і хатинку на самій вершині гори,

я спробував зробити все гостинним.

Ідея була досить проста.

Я мав "білий список", тож приєднатися 
можна було тільки після мого схвалення,

і я збирався моніторити сервер, 
наскільки зможу,

щоб переконатися, що все йде добре.

Оце й усе, оце й вся обіцянка: 
дати дітям безпечне місце,

щоб вони могли грати.

Приготувавши усе, я відкрив Фейсбук

і написав досить просте повідомлення
для моїх друзів — не публічне.

Я хотів перевірити,
чи хтось зацікавиться

і чи це справді допоможе.

Виявилося, що я страшенно недооцінив,
наскільки це потрібно,

бо за 48 годин я отримав 750 імейлів.

В мене стільки друзів на Фейсбуці немає.

(Сміх)

За наступні 8 днів умови хостингу
довелося покращити 8 разів —

від базового пакету 
до найдорожчого з того, що було.

І зараз, майже 8 років потому,

в мене у білому списку
8000 імен з усього світу.

Але я тут сьогодні не через те,

що просто дав дітям
безпечне місце для гри.

Справа в тому,
що сталося під час гри.

Батьки почали розповідати,

що їхні діти навчаються
читати й писати,

граючи на цьому сервері.

Спочатку вони писали так, як чули,
як і більшість дітей,

але оскільки вони були
частиною спільноти,

вони бачили, як інші
пишуть слова без помилок —

і просто повторювали.

Батьки почали розповідати мені,
що їхні діти, які не говорили,

почали поволі говорити.

Вони розповідали тільки про Майнкрафт,
але ж вони говорили.

(Сміх)

Деякі діти завели друзів у школі — 
вперше за весь час.

Деякі почали ділитися речами, 
навіть дарувати їх іншим.

Це було неймовірно.

І усі батьки сказали мені,
що це завдяки Ауткрафту,

завдяки моїй роботі.

Але ж чому?

Як усе це може відбутися
лише завдяки ігровому серверу?

Тепер повертаймося до дослідження,
яке я вже згадував.

У ньому відображено деякі правила,
які я використовував, створюючи сервер,

правила, які мали заохочувати людей
поводитися якнайкраще.

Сподіваюся.

Наприклад, спілкування.

Це буває складно для дітей з аутизмом.

Це буває складно і для дорослих
без аутизму.

Але я думаю,
що дітей не треба карати.

З ними треба розмовляти.

У 9 з 10 випадків, коли дитина
на сервері погано поводиться,

це пов'язано з чимось, що сталося
цього дня вдома або в школі.

Може, домашня тварина померла.

Часом це просто непорозуміння
між двома дітьми.

Один не сказав іншому, 
що збирається робити.

Тож ми пропонуємо допомогу.

Ми завжди кажемо дітям
на сервері, що ми не розлючені,

що вони не матимуть проблем,

ми просто хочемо допомогти.

І це демонструє не лише 
небайдужість,

але й що ми їх досить поважаємо, 
щоб вислухати їхню точку зору.

Повага здатна багато на що.

До того ж, це показує, що
вони мають усе необхідне,

щоб в майбутньому розв'язати 
подібні складнощі самостійно,

а може, навіть уникнути їх,
бо це ж частина спілкування.

На більшості серверів
це сутність відеоігор,

дітей нагороджують,
тобто гравців нагороджують

за те, чого вони досягли
у змаганні з іншими, так?

Що кращим ти є,
тим більша нагорода.

Це можна автоматизувати:
сервер сам вирішить, є код.

В Ауткрафті ми цього не робимо.

У нас є речі на зразок 
"Гравець тижня" або "ПУН",

що значить
"Підозрюється у Неймовірності".

(Сміх)

Ми нагороджуємо гравців
званнями на підставі якостей,

наприклад, звання "Друзяка"
для тих, хто дружньо поводиться,

або "Юний Помічник" — для тих,
хто допомагає іншим.

У нас є "Дорослий Помічник"
для дорослих.

Але ж це очевидно, хіба ні?

Люди знають, чого очікувати 
і як отримати звання

через самі їхні назви.

Щойно хтось приєднується до сервера,

вони знають, що отримають нагороди
за те, ким вони є,

а не за те, що можуть зробити.

Наша головна нагорода - 
Меч ТатаАутизму,

його названо на мою честь,
бо я створив сервер,

це - дуже потужний меч, 
який можна отримати тільки тоді,

якщо ти довів, що ставиш
спільноту вище за себе,

а співчуття та доброзичливість — 
твоя сутність.

Ми видали досить багато таких мечів,
до речі.

Я зрозумів, що якщо ми наглядаємо
за сервером, щоб нічого поганого

не трапилося, нам треба слідкувати 
і за добром та нагороджувати його.

Ми завжди демонструємо
усім гравцям,

що усі тут рівні, 
навіть я.

Але через це ми не можемо
поводитися з усіма однаково.

Декого з гравців дуже легко
розлютити.

Деякі ведуть іншу боротьбу, 
окрім аутизму,

як-от ОКР чи синдром Туретта.

Тож я виробив навичку
запам'ятовувати усіх гравців,

я пам'ятаю їхній перший день,
наші розмови,

речі, про які ми говорили, 
які ми побудували.

Тож коли хтось приходить
до мене з проблемою,

я обходжуся з ситуацією не так,
як обходився б з іншим гравцем,

я спираюсь на те, що знаю про кожного.

Для інших адмінів та помічників
ми усе документуємо,

погана це розмова чи добра,
чи тривожна, —

вона зафіксована, щоб усі були в курсі.

Хочу навести приклад
одного гравця.

Він грав з нами недовго,

і в певний момент почав
спамити рисками у чат,

довгими рядками рисок,
на весь екран.

Трохи пізніше він зробив це знову.

Інші гравці попросили його 
припинити, він сказав "Гаразд".

Але зробив це знову.

Це почало дратувати інших гравців.

Вони попросили відключити його
від чату чи покарати за порушення,

але я знав, що тут має бути дещо інше.

Тож я звернувся до його тітки, 
контакти якої мав.

Вона пояснила, що він 
осліп на одне око

і втрачає зір на другому.

Тож він просто намагався поділити
текст чату

на блоки, які легше бачити,

і це справді розумно.

Того ж вечора я поговорив
з другом, що пише код,

ми створили новісінький
плагін для сервера,

який дозволяв кожному гравцеві,

із ним включно, ясна річ,

ввести одну єдину команду
і побачити кожен рядок

розділений рисками.

Можна було налаштувати 
також зірочки, порожній рядок

чи що завгодно інше — 
що зручніше для них.

Ми навіть пішли трохи далі
і зробили так, що чат виділяє ваше ім'я,

тож легше помітити, якщо хтось
до вас звернувся.

І це лише один приклад, 
як спроба зробити щось додаткове,

невеличку модифікацію,

допомагає усім бути рівними,

навіть якщо ви робите це
лише для одного гравця.

Дуже важливо — не мати страху.

Діти в мене на сервері не бояться.

Вони можуть просто бути собою,

і це тому, що ми підтримуємо,
підбадьорюємо, цінуємо одне одного.

Ми всі знаємо, що це значить — 
бути вигнанцем,

коли вас ненавидять
за саме існування,

тож коли ми разом на сервері,
ми більше не боїмося.

Протягом перших двох
років на сервері

щотижня я спілкувався в середньому 
з двома дітьми, що мали суїцидальні думки.

Вони приходили до мене, бо я був тим, 
хто створив почуття безпеки.

Їм здавалося, що я єдина людина в світі, 
з якою можна поговорити.

Ось що я хочу сказати:

якщо у вас благодійна
чи ще якась організація,

або ви - вчитель, або терапевт,

або батько чи мати, 
хто докладає усіх зусиль,

чи ви в аутичному спектрі, як я сам,

не має значення, хто ви,

але ви мусите допомогти цим дітям
позбутися страхів,

перш ніж робити будь-що інше,

бо усе інше відчуватиметься як примус,

якщо вони боятимуться.

Ось чому позитивне підкріплення
завжди працює краще,

ніж будь-яка форма покарання.

Вони хочуть вчитися,
коли щасливі та в безпеці.

І це стається природно:
вони навіть не докладають зусиль.

Це слова самих дітей 
з серверу, які описують сервер.

Одна річ, яку я сподіваюся
до вас донести:

не має значення, крізь що
хтось проходить прямо зараз,

чи то булінг в школі або вдома,

чи хтось сумнівається у своїй
орієнтації чи у гендері,

а це часто стається у спільноті
аутизму,

чи вони самотні, 
чи міркують про самогубство,

вам треба жити своє життя так,

щоб стати людиною, до якої вони можуть
прийти й усе розповісти.

Вони мають почуватися у повній безпеці
під час своєї розповіді.

Якщо ви хочете побачити
групу аутичних дітлахів, —

про яких суспільство помилково
вважає, що вони антисоціальні

і що їм не вистачає емпатії —

якщо ви хочете побачити, як вони 
збираються й будують

найспівчутливішу, найпривітнішу
спільноту, яку ви бачили,

таке місце, про яке люди
напишуть

як про одне з найкращих місць
в інтернеті,

то вони на це здатні.

Я це бачив.

Я тут щодня.

Але вони зустрічають величезні
перепони на цьому шляху,

і їм би справді допомогло,
якби був хтось,

хто допоміг би їм побачити: 
єдина річ, якої дійсно варто боятися, -

це сумніви в собі.

Тож я прошу вас бути
для них такою людиною,

бо для них,

для цих дітей,

це неоціненно.

Дуже дякую.

(Оплески)