Я опублікувала цю статтю

в "Нью-Йорк Таймс" в рубриці
"Сучасне кохання" в січні цього року.

"Щоб закохатися в будь-кого, зроби ось це"

Стаття про психологічне дослідження,

призначене для створення 
романтичного кохання в лабораторії,

та про мій власний досвід
у спробі вивчити себе

однієї ночі минулого літа.

Тож процедура досить проста:

двоє незнайомців по черзі ставлять
одне одному 36 особистих питань,

а тоді вони дивляться одне одному у вічі

мовчки, протягом 4 хвилин.

Ось кілька приблизних питань.

Номер 12: Якби ти, прокинувшись вранці,
отримав якусь здібність чи силу,

то що б це було?

Номер 28: Коли ти останнього разу 
плакав перед іншою людиною?

А наодинці?

Як бачите, питання справді поступово
стають дуже особистими.

Номер 30, мені дуже подобається:

Розкажи своєму партнеру,
що тобі в ньому подобається;

будь дуже чесним цього разу,

скажи те, що ти, може, й не сказав би
людині, яку вперше бачиш.

Коли мені вперше трапилося
це дослідження кілька років тому,

одна деталь сильно мене вразила,

і це була чутка, що двоє з учасників

через шість місяців одружилися

і запросили на церемонію всю лабораторію.

Само собою, я була налаштована скептично

до цього промислового виробництва
романтичного кохання,

але я, звісно, була заінтригована.

І коли я отримала шанс
випробувати це дослідження на собі

з кимось, кого я знала,
але не особливо добре,

я не очікувала, що закохаюся.

Та це сталось, і –

(Сміх)

Подумавши, що це буде хорошою історією,
я написала до колонки "Сучасне кохання"

через кілька місяців.

Стаття була опублікована в січні,

а зараз серпень,

і я здогадуюсь, що дехто з вас,
ймовірно, гадає,

чи ми досі разом?

Я тому думаю, що вам це цікаво,

бо мені задавали це питання

знову, знову і знову
протягом останніх семи місяців.

І це питання, дійсно, є темою
моєї сьогоднішньої промови.

Але повернімося до нього.

(Сміх)

За тиждень до виходу статті

я дуже нервувалась.

Я працювала над книгою про історії кохання

останні кілька років,

тож я звикла описувати свій власний досвід

романтичного кохання у своєму блозі.

Та блог могло переглянути
щонайбільше пара сотень чоловік,

та й ті зазвичай були
моїми друзями на Фейсбуці,

і я думала, що мою статтю
в "Нью-Йорк Таймс",

ймовірно, переглянуть кілька тисяч людей.

І це здавалося чималою увагою

для відносно нових стосунків.

Та як виявилося, я навіть
не підозрювала, що буде.

Тож стаття була опублікована онлайн

увечері в п'ятницю,

і в суботу це створило
перевантаження у моєму блозі.

І до неділі мені подзвонили з двох шоу –
"The Today Show" і "Good Morning America".

Упродовж місяця стаття отримала
більше 8 мільйонів переглядів,

і я, м'яко кажучи,

виявилася неготовою до такої уваги.

Одна справа – виробити впевненість,
щоб відверто писати

про свій досвід в коханні,

але зовсім інше – дізнатися,

що твоє особисте життя
стало міжнародною новиною –

(Сміх)

та усвідомити, що люди по всьому світу

щиро зацікавлені
у статусі твоїх нових стосунків.

(Сміх)

Коли люди телефонували чи писали на пошту,
а вони це робили тижнями кожного дня,

вони спершу завжди задавали
одне й те саме питання:

Ви досі разом?

І справді, коли я готувала цю промову,

я виконала швидкий пошук
у своїй електронній скриньці

по фразі: "Ви досі разом?"

І відразу ж вискочило кілька повідомлень.

Вони були від студентів та журналістів

та дружніх незнайомців, як цей.

Я давала інтерв'ю на радіо,
і там запитували теж.

Я навіть виступала з лекцією,
і одна жінка крикнула на сцену:

"Ей, Менді, де твій бойфренд?"

І я одразу почервоніла.

Я зрозуміла, що це йде "в комплекті".

Якщо ви пишете про свої стосунки
в міжнародній газеті,

ви повинні очікувати, що людям
буде зручно запитувати у вас про них.

Та я просто була не готова
до такого масштабу реакції.

Ці 36 питань почали жити власним життям.

До речі, "Нью-Йорк Таймс"
опублікувала статтю-продовження

до Дня Святого Валентина,

яка висвітила читацький досвід
у випробуванні цього досліду на собі,

що відбувалося з різним успіхом.

Моєю першою реакцією на всю цю увагу

став захист моїх власних стосунків.

Я говорила "ні" кожному проханню
про те, щоб ми удвох

з'явилися разом в ЗМІ.

Я відмовлялася від
інтерв'ю на телебаченні,

і відхиляла усі запити
на фото нас обох разом.

Думаю, я боялася перетворитися

на безтурботний символ закоханості,

яким я бути не хотіла.

І я розумію, що

люди не просто хотіли знати,
чи діє дослідження,

вони хотіли знати,
чи воно дійсно працювало:

тобто, чи можливо
створити кохання, яке триватиме,

буде не інтрижкою, а справжнім коханням,
стійким коханням.

Але на це питання
я не могла дати відповідь.

Мої власні стосунки 
тривали лише кілька місяців,

і я думала, що люди, перш за все,
ставлять неправильне питання.

Про що це говоритиме,
якщо я їм скажу, пара ми чи ні?

Якби відповідь була "ні",

то чи зробило б це
експеримент з 36 питаннями

менш цінним?

Доктор Артур Ерон першим
написав про ці питання

у своєму дослідженні в 1997 році,

і тут метою дослідження
було не створення романтичного кохання.

Натомість, вони хотіли сприяти

близькості в особистісних стосунках
між студентами коледжу,

за допомогою, як це називав Ерон,

"стійкого, зростаючого, обопільного,
особистісного саморозкриття".

Звучить романтично, чи не так?

Та дослідження спрацювало.

Учасники після цього відчували себе
ближчими одне до одного,

і у кількох наступних дослідженнях
також використовувались записи Ерона

як спосіб швидко створити
довіру та близькість між незнайомцями.

Вони використовували його між 
представниками поліції та громади,

а також з людьми
протилежних політичних переконань.

Оригінальна версія історії,

та, яку я пробувала минулого літа,

яка поєднує особисті питання та
зоровий контакт протягом 4 хвилин,

описувалася у цій статті,

та, на жаль, її не було опубліковано.

Кілька місяців тому я проводила лекцію

в невеличкому гуманітарному коледжі,

і один студент після цього
підійшов до мене

і сказав, трохи сором'язливо:

"Я спробував провести цей дослід,
і це не спрацювало".

Він був трохи цим спантеличений.

"Тобто, ти не закохався в людину,
з якою це проводив?" – запитала я.

"Ну..." – він зам‘явся.

"Я думаю, вона просто хоче бути друзями".

"Але чи стали ви кращими друзями,
ніж раніше?" – запитала я.

"Ви відчуваєте, що справді краще знаєте
одне одного після досліду?"

Він кивнув.

"Тоді все спрацювало," – сказала я.

Не думаю, що це була та відповідь,
яку він очікував.

Насправді, я не думаю, що це відповідь,
яку будь-хто із нас коли-небудь шукав,

коли мова заходить про кохання.

Я вперше наткнулась на цей дослід,

коли мені було 29 років,

і я переживала дуже важкий розрив.

Я була у тих стосунках з 20 років,

тобто, це тривало майже
все моє доросле життя,

і він був моїм першим справжнім коханням,

і я не могла уявити життя без нього.

Тож я звернулася до науки.

Я дослідила все, що змогла знайти
про науку романтичного кохання.

Думаю, я сподівалась на
полегшення душевного болю.

Не знаю, чи усвідомлювала я це тоді –

я думала, що просто проводжу дослідження
для книги, яку я тоді писала –

але в ретроспективі все стає очевидним.

Я сподівалась, що, озброївши себе
знаннями з романтичного кохання,

я ніколи не буду відчувати себе
так жахливо і самотньо, як тоді.

І ці знання певним чином стали корисними.

Я спокійніша до кохання.
Більш розслаблена.

Я більш впевнено прошу того, чого я хочу.

Я чіткіше бачу саму себе,

і бачу, що те, що я хочу,
часом більше за те,

що я реально можу очікувати від людини.

Чого я хочу від кохання, так це гарантії,

не тільки того, що мене люблять сьогодні,

але й що любитимуть завтра,

що мене продовжуватиме любити людина,
яку я безкінечно люблю.

Певно, саме про можливість гарантії

насправді хотіли дізнатися люди,

коли запитували, чи ми досі разом.

Тож історія, яку розповідають ЗМІ
про 36 питань,

можливо, є коротким шляхом до закоханості.

Можливо, є якийсь спосіб
зменшити пов'язаний з цим ризик,

і це дуже приваблива історія,

бо відчувати себе закоханим – це чудово,

але в той же час і страшно.

В той момент, коли ви визнаєте,
що закохались,

ви визнаєте, що маєте, що втрачати,

і це правда, що ці питання
створюють механізм для того,

щоб швидко дізнатись про когось ближче,

і також це механізм для того,
щоб дізнались про вас,

і я думаю, що це саме та річ,
яку більшість з нас очікує від кохання:

щоб вас знали, бачили та розуміли.

Думаю, коли мова заходить про кохання,

ми занадто сильно хочемо прийняти
коротку версію історії.

Версію історії, яка запитує:
"Чи ви досі разом?"

і задовольняється
відповіддю "так" чи "ні".

Тож замість цього питання

я пропоную ставити
деякі складніші питання,

наприклад:

Як ви вирішуєте, хто
вартий вашого кохання,

а хто ні?

Як ви продовжуєте кохати
у важких ситуаціях,

і як ви знаєте, коли треба
просто все припинити й піти?

Як ви живете із сумнівами,

які неминуче закрадаються
в кожні стосунки,

чи навіть важче,

як ви живете із сумнівами вашого партнера?

Я не завжди знаю відповіді на ці питання,

та я вважаю їх важливим початком
для більш вдумливої розмови

про те, що значить когось кохати.

Тож якщо ви хочете це почути,

коротка версія історії
моїх стосунків така:

рік тому мій знайомий та я провели дослід

зі створення романтичного кохання,

і ми закохались,

і ми досі разом,

і я дуже цьому рада.

Але закохатися ще не значить кохати.

Закохатися – це тільки "квіточки".

Наприкінці моєї статті я написала:
"Кохання не трапляється нам.

Ми закохані, тому що кожен
зробив свій вибір".

Мене трохи пересмикує,
коли я читаю це зараз,

не тому, що це неправда,

а тому, що у той момент
я справді не розмірковувала

над всім, що містилось у цьому виборі.

Я не думала про те, як багато разів
кожен з нас повинен буде робити цей вибір,

і як багато разів мені й далі
потрібно буде робити цей вибір,

не знаючи, чи завжди він вибиратиме мене.

Я б хотіла, щоб було достатньо поставити
та відповісти на 36 питань,

і вибрати кохати когось
такого щедрого, доброго і веселого,

і заявити про той вибір
в найбільшій газеті Америки.

Але натомість я перетворила свої стосунки

на міф, в який я майже не вірю.

Я хочу, і, напевно,
хотітиму усе своє життя,

щоб цей міф був правдою.

Я хочу щасливого закінчення, про яке
йшлося у заголовку моєї статті,

яка, між іншим,

є єдиною частиною статті,
яку, власне, писала не я.

(Сміх)

Але натомість я отримала шанс
зробити вибір покохати когось

і сподіватись, що він зробить вибір
кохати мене у відповідь,

і це страшно,

але це кохання.

Дякую за увагу.