Ставтеся з підозрою до простих історій

Як і усі ми, економіст Тайлер Ковен любить хороші історії. Але у цій інтригуючій промові він просить нас перестати уявляти своє життя, а також наш заплутаний, складний світ у термінах простих розповідей.

Мені сказали, що виступаючи тут,
я маю розповідати історії,

але натомість я хочу сказати дещо інше:
чому я з підозрою ставлюсь до історій,

чому вони змушують мене нервувати.

Насправді,
чим більш надихаючою є історія,

тим більш я нервуюсь.

(Сміх)

Отож, найкращі історії
часто найпідступніші.

Хороша і водночас погана риса історій –
це те, що вони слугують фільтрами.

Із великої кількості інформації
дещо відсіюється,

а дещо зберігається.

Але проблема з фільтрами в тому,
що вони завжди залишають одне й те ж.

Вам завжди залишають кілька
одних і тих же простих історій.

Є давня приказка, що кожну історію

можна звести до фрази
"В місто прийшов незнайомець".

Крістофер Букер у своїй книзі пише,

що існує лише сім типів історій.

Історії про чудовиськ, історії успіху,
випробування,

мандрівка і повернення,
комедія, трагедія і переродження.

Можна не приймати саме цей перелік,

та суть у тому, що коли ми мислимо
в рамках історій,

ми знов і знов переказуємо те саме.

Ми провели дослідження,

у якому попросили учасників
описати їхнє життя.

Цікаво, що у своїх відповідях

дуже мало хто з них охарактеризував
своє життя як "всяка всячина".

(Сміх)

Та це, може, найліпша відповідь,
у кращому розумінні цього слова.

"Всяка всячина" може бути
виявом свободи,

може стати шляхом до розкриття
своїх численних сильних сторін.

Але люди надавали перевагу іншому:
"Моє життя – це подорож".

51% хотіли зобразити
своє життя, як історію.

11% відповіли: "Моє життя – це боротьба".
Знов-таки, це різновид історії.

8% сказали: "Моє життя – це роман",
а 5% відповіли: "Моє життя – це драма".

Навряд чи хтось сказав:
"Моє життя – це реаліті-шоу".

(Сміх)

Знов-таки, ми намагаємось
якось впорядкувати безлад

за допомогою паттернів,

і при цьому, якщо щось стає історією,
воно нам запам'ятовується

навіть тоді, коли не треба.

Скільки з вас знають історію

про Джорджа Вашингтона і вишню?

Не певен, що ця історія
точно відповідає дійсності.

У випадку з Полом Ревіром, не певен,
що все відбувалось саме так.

Тож знов-таки, ми маємо
з підозрою ставитись до історій.

У нас на біологічному рівні закладена
сприйнятливість до історій.

Вони містять багато інформації.
Вони мають соціальний вплив.

Вони пов'язують нас із іншими людьми.

Ми їх ковтаємо, як цукерки,

коли сприймаємо політичну агітацію,
коли читаємо романи.

Коли читаємо нон-фікшн,
ми насправді теж ковтаємо історії.

Нон-фікшн, у певному розумінні,
є белетристикою.

У книзі може йтися про реальні речі,

але, знов-таки, все наближається
до форми вже згаданих вище типів історій.

Та які проблеми може викликати
таке широке використання історій?

Ви розглядаєте своє життя, як історію,

а не як безлад,
яким воно і є чи має бути.

Точніше, я хотів би обміркувати
кілька головних проблем,

коли ми надто зациклюємось
на мисленні в рамках історій.

По-перше, зазвичай розповіді надто прості,

адже мета розповіді –
висловити головну думку,

вклавшись не лише у 18 хвилин,

а й, у багатьох випадках,
обмежитись одним-двома реченнями.

Коли ви усуваєте деталі,

то, скоріш за все, розповідь зводиться
до протистояння добра і зла,

незалежно від того, чи це розповідь
про своє життя, чи про політику.

Я знаю, іноді справді суть полягає
в цьому протистоянні, так?

Та я вважаю, що, зазвичай,

ми надто схильні розповідати
історії про добро і зло.

Як практичне правило,

просто уявіть, що кожного разу, як ви
розповідаєте історію про добро і зло,

ви зазвичай знижуєте свій IQ
на десять пунктів, чи навіть більше.

Якщо ви засвоїте цю думку
на рівні психічних звичок,

то це може вам допомогти
дуже швидко порозумнішати.

Вам не потрібно читати книг.

Просто уявіть, що ви натискаєте кнопку

щоразу, коли розповідаєте
історію про добро і зло,

і, натискаючи цю кнопку,

ви знижуєте свій IQ
на десять чи більше пунктів.

Інший популярний тип історій –

якщо ви бачили фільми
Олівера Стоуна чи Майкла Мура,

не можна зняти фільм і сказати:
"Це про одну випадковість".

Ні, в ньому має бути змова,
яка об'єднує людей,

тому, що в історії має бути присутня мета.

Історія не розповідає про спонтанність,
про складні суспільні взаємини,

які виникають в результаті реальних дій,
а не продуманого плану.

Ні, історія оповідає про злих людей,
які разом щось замислили.

Тож коли ви чуєте історії про замисел,

навіть якщо це історії про замисел
хороших людей,

як у сюжеті кінофільмів,

це, знов-таки, привід поставитись
до історій з підозрою.

Можна порадити таке практичне запитання:

"Які історії повинні
особливо насторожувати?"

Це історії, почувши які, ви думаєте:
"О, це був би чудовий сюжет для фільму!"

(Сміх)

Саме тоді ця "вау"-реакція
має спонукати нас подумати далі,

підштовхнути до роздумів про те,

що, мабуть, ситуація дещо складніша
і неоднозначніша.

Ще один поширений тип історій –
заяви, що нам слід проявити твердість.

Ця історія звучить в різних контекстах.

Нам слід проявити твердість до банків.
Слід проявити твердість до профспілок.

Нам слід проявити твердість у відносинах

з іншою країною, з іноземним диктатором,
чи з учасниками переговорів.

Знов-таки, я не заперечую
проти твердості.

Іноді нам слід проявляти твердість.

Ми чинили правильно, коли проявляли
твердість щодо нацистів.

Та історії такого типу захоплюють нас
дуже швидко й легко.

Коли ми насправді не знаємо,
чому щось сталось,

ми покладаємо на когось вину і заявляємо:
"З ними слід проявити твердість".

Ніби наші попередники
ніколи б не додумались

до необхідності проявити твердість.

Я це зазвичай розглядаю
як різновид розумових лінощів.

Дуже просто вдаватись до історій:
"Нам слід проявити твердість,

слід було проявити твердість,
треба буде проявити твердість".

Це має бути застережним сигналом.

Інша проблема з історіями в тому,

що неможливо засвоїти
величезну кількість історій

за один раз, за один день,
чи навіть за все життя.

Ми надто часто вдаємось до історій.

Наприклад, щоб вранці встати з ліжка,

ви собі розповідаєте історію,

що ваша робота дуже важлива,
що ви займаєтесь важливою справою.

(Сміх)

Може, це справді так, але я використовую
цю історію навіть тоді, коли це неправда.

І знаєте що? Дана історія працює.

Вона мене спонукає встати з ліжка.

Вона працює як самообман,
але виникає проблема,

коли насправді цю історію
варто було б змінити.

Сенс даної історії в тому,
що я вірю в неї, чіпляюсь за неї,

і вона мене змушує встати з ліжка.

Але коли я займаюсь справами,
які насправді є марнуванням часу,

то в цьому хаосі свого життя

я надто тримаюсь за історію,
яка допомагала мені встати з ліжка.

В ідеалі, слід було б мати в голові
дуже складну схему,

з комбінаторикою,
таблицями обчислення і тому подібним.

Проте історії працюють інакше.

Дієві історії мають бути простими,

зрозумілими, легко розповідатись
і легко запам'ятовуватись.

Отож історії виконують
дві протилежні функції,

і легко вводять нас в оману.

Колись я думав, що належу
до табору економістів,

я був одним із хороших хлопців,
і разом з іншими хорошими хлопцями

ми боролися з ідеями поганих хлопців.

Я колись справді так вважав.

Можливо, я помилявся.

Може, іноді я належу до хороших хлопців,

та щодо декотрих питань я врешті збагнув:
"Я там не був хорошим хлопцем."

Я не вважаю, що був поганим хлопцем,
тобто, я не мав злого наміру,

але для мене було справді дуже важко
подолати цю історію.

Сьогодні написано чимало книг

про когнітивні упередження.

Ці книги з короткими назвами,

такі як Nudge, Sway, Blink,

і в них йдеться про те,
як ми обманюємо себе.

Є чимало причин помилок,

але я хотів би відмітити,
що в жодній з цих книг не описано

єдину, як на мене, головну причину,
чому ми обманюємо себе –

ми розповідаємо собі
надто багато історій,

або ж ми дуже легко їм піддаємось.

Чому в тих книгах
не згадується ця причина?

Річ у тім, що самі книги теж є історіями.

Чим більше ви читаєте таких книг, тим
більше дізнаєтесь про деякі упередження,

але разом з тим ви посилюєте
декотрі інші свої упередження.

Тож ті книги теж є частиною
ваших упереджень.

Зазвичай люди їх купують
немовби талісман, з думкою:

"Я купив цю книгу. Я не буду
'Передбачувано ірраціональним' ".

(Сміх)

Це так, ніби люди хочуть почути найгірше,

щоб психологічно підготуватись
чи захиститись.

Ось чому песимізм такий популярний.

Але думати, що, придбавши книгу,
ви чогось досягнете –

це, мабуть, найбільша помилка.

Є дані, які показують,
що найнебезпечніші люди –

це ті, хто опанував
основи фінансової грамотності.

Такі люди після навчання
роблять найгірші помилки.

А от люди, які знають,
що вони нічого не знають,

досягають справді хороших результатів.

Третя проблема з історіями –

це те, що за допомогою історій
інші нами маніпулюють.

Кожен тішить себе думкою,
що рекламні історії на нього не діють.

Але звісно ж, це не так.
Реклама впливає на усіх нас.

Якщо ви занадто прив'язані до історій,

то з'являються продавці,
які пов'язують історію зі своїм продуктом.

Ви думаєте:

"О, безкоштовна історія!"

І зрештою купите товар,

адже він тісно пов'язаний із історією.

(Сміх)

Якщо подумати, принципи капіталізму

містять певне упередження.

Порівняймо дві історії про авто.

Історія А:
"Придбайте це авто,

і у вас буде чудовий партнер
і захопливе життя"

(Сміх)

Багато людей отримують

фінансову вигоду
від проштовхування цієї історії.

Припустимо, є й історія Б:

"Насправді, авто вам потрібне
не для демонстрації свого статусу.

Зазвичай ви просто дивитесь
на своїх однолітків і робите, як вони.

Цей спосіб підходить у багатьох випадках,

та коли йдеться про авто,
просто придбайте Тойоту."

(Сміх)

Може, Тойоті це й вигідно,

але навіть Тойота більше заробляє
на елітних машинах,

а не на дешевих.

Тож якщо ви замислитесь,
які історії вам розповідатимуть,

це будуть гламурні історії,
спокусливі історії,

і знов-таки, я вам раджу
не вірити цим історіям.

Декотрі люди використовують вашу любов
до історій, щоб вами маніпулювати.

Зупиніться і задумайтесь:

які є оповіді,

які є історії, на котрих ніхто
не наживатиметься?

Продумайте ці історії, і подивіться,
чи вплине це на ваше рішення.

Це один простий спосіб.

Ви ніколи не зможете позбутись
звички мислити історіями,

але ви можете контролювати цю звичку,

і в результаті приймати кращі рішення.

Думаючи про свій виступ тут,
я, звісно ж, замислююсь:

що ви візьмете з мого виступу?

Яку історію ви засвоїте
від Тайлера Ковена?

Можливо, це буде історія про виклик.

"У Тайлера було завдання.

Він прийшов сюди, щоб порадити нам
менше мислити історіями".

Це історія, яку ви можете розповісти
про мій виступ.

(Сміх)

Вона добре вписується у традиційні рамки.

Її можна запам'ятати.
Її можна розповісти іншим.

"Цей дивний чолов'яга
прийшов і сказав:

'Не розповідайте історій.
Давай розповім, що сталось сьогодні.'"

(Сміх)

І ви розповідаєте історію.

(Сміх)

Є й інша можливість –
розповісти історію про переродження.

Ви можете сказати: "У моєму мисленні
історії займали забагато місця,

(Сміх)

але якось я почув виступ Тайлера Ковена

(Сміх)

і тепер використовую історії менше".

Цю оповідь також легко запам'ятати

та розповідати іншим людям,
і знову ж, зациклитись на ній.

Або ж, ви можете розповісти
глибоко трагічну історію.

"І тут прийшов Тайлер Ковен

(Сміх)

і сказав нам не мислити історіями,
та сам він

тільки те й робив, що розповідав історії

(Сміх)

про те, як інші люди
постійно мислять історіями".

(Сміх)

Тож що ми маємо?
Пригоду, переродження чи трагедію?

Чи, може, все це водночас?

Я не можу точно сказати,
і я не збираюсь вам радити

спалити свій DVD-плеєр
і викинути книги Толстого.

Схильність мислити історіями –
це одна з фундаментальних людських рис.

У книзі "Жити, щоб розповісти про це"
Габріель Гарсія Маркес пише,

що ми запам'ятовуємо історії,
щоб збагнути сенс наших вчинків,

осмислити наше життя,
встановити зв'язки з іншими.

Все це не зникне, не повинно зникати,
і не може зникнути.

Проте, як економіст,
я думаю про крайні випадки,

про екстремальні рішення.

Ми маємо більше чи менше
вдаватись до історій?

Коли ми чуємо історії,
чи не повинні ми бути обережними?

І які історії мають нас насторожувати?

Я знов хочу наголосити, що часто
саме такі історії нам подобаються,

ми їх вважаємо найзахопливішими,
найбільш надихаючими.

У цих історіях не йдеться
про альтернативну вартість,

чи про складні, непередбачувані
наслідки людських дій,

тому що, зазвичай, ці чинники
не вписуються в захопливу історію.

Тож історія нерідко зводиться
до історії тріумфу,

до історії боротьби із антагоністичними
силами, злими чи дурними.

У когось є місія,
хтось вирушає в мандрівку,

і незнайомець прибуває до міста.

Все це – ваше бачення, не дозволяйте
йому зробити вас надто щасливими.

(Сміх)

І як альтернатива,

як крайній випадок, не потрібно
палити книги Толстого,

просто визнайте,
що життя більш хаотичне.

Якби мені справді довелося пережити
такі мандрівки, місії і боротьбу,

мені було б так важко!

Я б думав:
Господи, чи можу я просто прожити життя

у його безладній, звичайній – не певен,
чи доречне це слово – величі,

якщо таке життя робить мене щасливим?

Невже неодмінно потрібен сюжет?

Чи можу я просто жити?

Будьте сприйнятливішими
до невпорядкованості.

Будьте сприйнятливішими до сумнівів,

коли йдеться про ті речі, які вас тішать.

Дуже просто бути агностиком
щодо окремих питань,

де це для вас зручно,

наприклад:
"Я агностик в релігії чи політиці."

Це ніби індульгенція, що вибачає
догматизм в інших питаннях, так?

(Сміх)

Іноді

найавторитетніші інтелектуали
обирають одну сферу,

і так догматично, так твердолобо
обстоюють свою позицію,

що ви думаєте:
"Як вони взагалі можуть в таке вірити?"

Але їхня впертість стосується
лише цієї сфери,

тоді як у інших питаннях
вони можуть бути значно відкритішими.

Так що, не піддавайтесь ілюзії, думаючи,
що якщо ви в чомусь сумніваєтесь,

то ви цілком раціонально ставитесь

до свого самообману, своїх історій
і своєї неупередженості.

(Сміх)

Обміркуйте цю ідею
вільного польоту думки,

плутанини, незавершеності,

подумайте про те,
що не все має строгий порядок,

а ваша присутність тут –
це не частина мандрівки.

Ви тут з певної причини,
можливо, не з однієї,

і ви, може, не знаєте, що це за причина,
і я, може, теж не знаю,

але в будь-якому разі, я радий,
що мене запросили, і дякую за увагу.

(Сміх)

(Оплески)