Дозвольте собі бути креативними

Роздумуючи над моментами, які сформували його життя, актор Ітан Хоук досліджує, як сміливе вираження веде до зцілення та встановлення зв'язку один з одним, і запрошує вас не соромлячись відкрити власну творчість. "Стежка не з'явиться, доки не ступите на неї," — говорить він.

Сьогодні я хочу трохи поговорити
про креативність.

Знаєте, багатьом дійсно важко

дозволити собі бути творчими.

І на це є причина.

Ми всі трохи сумніваємось
у власних талантах.

Пам'ятаю історію, яка трапилась,
коли мені було трохи за двадцять,

вона багато що мені розкрила.

Я захопився Алленом Ґінзбергом,

зачитувався його поезією,

тож читав я собі
(а в нього було чимало інтерв'ю)

і одного разу наткнувся
на телепрограму Вільяма Баклі,

під назвою "Лінія вогню",

туди завітав Ґінзберг
та заспівав мантру "Харе-Крішна",

акомпануючи собі на фісгармонії.

Коли він повернувся до своїх друзів,
Нью-Йоркської інтелігенції,

вони сказали йому:

"Хіба ти не знаєш,
що кожен вважає тебе ідіотом,

ціла країна сміється з тебе?"

Він відповів: "Це моя робота.

Я поет, і я буду виставляти себе дурнем.

Більшість людей цілими днями на роботі,

вони приходять додому,
сваряться зі своїми половинками,

їдять, потім вмикають зомбоящик,

де хтось намагається їм щось всунути,

а я просто все зіпсував.

Я пішов далі і заспівав про Крішну,

тепер вони сидять на ліжку
і думають: "Хто ж цей дурнуватий поет?"

Вони не можуть заснути, хіба ні?"

Це його робота як поета.

Мене це надихнуло,

бо, думаю, кожному хочеться
запропонувати світові

щось якісне,

щось, що видасться світові
гарним або важливим.

Тут криється загроза,

адже не нам вирішувати,
чи є від нас користь,

якщо історія і навчила нас чогось,

так це того, що світ —
надзвичайно ненадійний критик.

Хіба ні?

Тож вам слід спитати себе:

як ви вважаєте, чи творчість людини
має якесь значення?

Що ж, гм.

Більшість не проводить свій час
у роздумах над поезією. Чи не так?

У них є своє життя,

і вірші Аллена Ґінзберга
чи будь-кого іншого

не сильно їх цікавлять,

доки не помирає їх батько,

доки вони не підуть на похорони,

хтось втратить дитину,

хтось розбив серце
і вже не любить як раніш —

і раптово

ви починаєте відчайдушно
шукати сенс поза власним життям:

"Чи хтось раніше відчував таке?

Як вийти з цього чорного туману?"

Або навпаки — щось прекрасне.

Ви когось зустріли,
ваше серце шалено калатає.

Вам хтось так подобається,
що ви не помічаєте нікого.

Ви просто запаморочені:

"Чи хтось раніше відчував таке?
Що зі мною відбувається?"

Саме тоді мистецтво із розкоші
стає необхідністю.

Воно потрібне.

Гаразд. А що з того?

Людська творчість —
це прояв нашої природи.

Ми дивимось на ... от...

полярне сяйво. Чи не так?

Я знімався у фільмі
"Біле ікло", коли був дитиною,

зйомки йшли на Алясці,

і коли ти виходиш вночі,

небо ніби обсипане
пурпуровим, рожевим та білим —

найпрекрасніше, що я будь-коли бачив.

Дійсно, виглядало так,
ніби на небі грає музика.

Прекрасно.

Чи захід сонця у Великому каньйоні.

Це прекрасно.

Ми знаємо, що це прекрасно.

А коли ми закохуємось?

Кохання дуже гарне.

У мене четверо дітей.

Дивитися, як вони грають?

Дивитися, як вони
прикидаються метеликами,

чи бігають навколо будинку,
чи ще чимось займаються —

це так прекрасно.

Я вірю, що ми всі знаходимося
на цій зірці в космосі,

щоб спробувати допомогти
одне одному. Чи не так?

Спершу забезпечити собі виживання,

а потім процвітання.

А щоб процвітати, щоб виразити себе,

гаразд, ось тут заковика:
ми маємо знати себе.

Що вам подобається?

Якщо ви підете назустріч
своїм вподобанням,

відкриєте себе для себе,

ви зростатимете.

Для мене це було дійсно легко.

Я вперше виступив на професійній
сцені, коли мені було 12 років.

Я грав у п'єсі Бернарда Шоу
"Свята Іоанна"

в театрі Маккартера,

і бум! — я закохався.

Мій світ став більшим.

І ця професія —
мені майже 50 —

ця професія завжди давала мені віддачу,

вона дає мені все більше і більше,

і, як не дивно, у більшості випадків

це відбувається через зіграних
мною персонажів.

Я грав копів, я грав злочинців,

я грав священиків, я грав грішників,

і протягом усього життя, понад тридцять
років моєї роботи, магія була в тому,

що починаєш бачити: весь мій досвід,

який я, Ітан, пережив,
не такий вже й унікальний,

як я собі думав.

У мене стільки спільного з цими людьми.

І у них є дещо спільне зі мною.

Починаєш помічати,
наскільки ми всі поєднані.

Моя прапрабабуся, Делла Хол Вокер Грін,

на смертному ложі в лікарні

написала невеличку автобіографію,

вона вклалась лишень у 36 сторінок,

і приблизно п'ять сторінок

вони присвятила своїй роботі
над костюмами для п'єси.

Її перший чоловік зайняв, ну, десь абзац.

А вирощування бавовни, яким вона
займалась 50 років, згадувалось лише раз.

П'ять сторінок на роботу над костюмами.

І я бачив — мама дала мені
один кілт, пошитий прапрабабцею,

це можна відчути.

Вона виражала себе,

це мало силу, воно було справжнім.

Пам'ятаю, як ходив зі зведеним братом
на "Найкращий стрілець" ["Top Gun"],

не пам'ятаю вже якого року.

Пам'ятаю, як ми вийшли
з торгового центру, і мене ніби осяяло,

я поглянув на нього,

і ми обидва відчули, що це кіно —
ніби заклик від Бога.

Знаєте? Просто...

Але для кожного по-різному.

Для мене - заклик бути актором.

Я відчував, що маю зробити так,
щоб на людей напливали почуття.

Я хотів бути частиною цього.

А він хотів бути військовим.

Ми те й робили,
що грали в ФБР, військових,

грали в лицарів, знаєте,
я ставав у позу зі своїм мечем,

а він конструював арбалет,

з якого можна було поцілити в дерево.

Тож він став військовим.

Що ж, тепер він вийшов на пенсію
полковником "зелених беретів".

Він ветеран бойових дій
у Афганістані та Іраку.

Тепер він тренер у вітрильному таборі
для дітей загиблих солдатів.

Він присвятив все життя своїй пристрасті.

Його творчість була у лідерстві:

вести за собою інших,

хоробро допомагати іншим.

Він відчував до цього поклик,

і це мало віддачу.

Ми знаємо — наше життя коротке,

та як ми його проводимо —

чи витрачаємо ми своє життя
на щось, що для нас важливе?

Більшість — ні.

Я хочу сказати, це важко.

Сила звички надзвичайно велика,

і саме через це діти видаються
навдивовижу творчими,

бо у них немає жодних звичок,

їм все одно, гарно їм щось вдається,
чи ні, правда ж?

Будуючи замок з піску,
вони не кажуть собі:

"Думаю, що стану гарним будівником
замків із піску."

Вони просто занурюються
в будь-яке заняття:

танцювати, малювати,

щось будувати.

Вони використовують будь-яку можливість,

щоб показати власну індивідуальність.

Це так прекрасно!

Але це мене непокоїть,
адже, коли йдеться про творчість,

іноді у людей виникає враження,
що це просто гарно,

ніби тепло, яке дарує задоволення.

Одначе це не так.

Це життєво необхідне.

Це дає нам засіб зцілювати одне одного.

Співаючи пісню,

розповідаючи історію,

запропонувавши комусь:

"Агов, послухайте мене,
і я послухаю вас,"

ми розпочинаємо діалог.

І коли ми це робимо,
починається зцілення,

ми виходимо зі своїх кутків

і починаємо помічати
нашу спільну людську природу.

Ми починаємо її захищати.

І коли нам це вдається,
то результати справді чудові.

Тож, якщо хочете допомогти суспільству,
якщо хочете допомогти своїй сім'ї,

якщо хочете допомогти друзям,

вам слід виразити себе.

А щоб виразити себе, ви маєте себе знати.

Власне, це дуже легко.

Просто потрібно слідувати
за своєю любов'ю.

Тут немає стежки.

Стежка не з'явиться,
доки не ступите на неї,

і не слід соромитись клеїти з себе дурня.

Не читайте книг,
які ви повинні прочитати,

читайте ті книги, які хочете читати.

Не слухайте музику, яку звикли слухати.

Знайдіть час і послухайте щось нове.

Знайдіть час поговорити з кимось,
з ким зазвичай не розмовляєте.

Гарантую, якщо ви це зробите,

відчуєте себе дурнем.

Ось в чому суть.

Клейте дурня.

(Грає на гітарі)

(Співає) Я хочу
повернутися до Остіна і лишитися вдома.

Запрошувати друзів,
та все одно бути самотнім.

Живи для небезпеки.

Не веди і бровою.

Нехай кожен поважає мене
за те, що я дурень.