Як чорношкірі студенти борються з синдромом самозванця

Діна Сіммонс, чорношкіра жінка, яка виросла у небезпечному районі Бронксу і отримала академічне визнання, точно знає, що успіх в навчанні так званих "кольорових" студентів іноді не можливий без відмови від самобутності. Тепер Діна, яка сама стала викладачем, розповідає про те, як створити таку атмосферу в класі, де кожен учень пишався би собою: "Кожна дитина має право отримувати освіту в умовах, що б дозволяли їй спокійно навчатися, залишаючись при цьому собою".

Отже, мій шлях бере початок
у нью-йоркському Бронксі,

у двокімнатній квартирі,

де я жила з двома сестрами
та мамою-імігранткою.

Я так любила наш район.

Там було дуже жваво.

Повсюди звучала музика меренге,

сусіди спілкувались на ґанку,

чулися жваві розмови під час гри в доміно.

Я почувалася вдома

і це було так солодко.

Але це було непросто.

Насправді, вся школа знала
квартал, в якому ми жили,

бо саме туди приходили
купувати марихуану та інші наркотики.

А в наркоторгівлі трапляються конфлікти,

тому ми часто засинали
під звуки пострілів.

Майже все своє дитинство я провела
у тривозі за нашу безпеку.

І наша мама так само.

Вона боялася, що насильство,
яке ми бачили, захлесне наше життя,

що через нашу бідність сусіди,
з якими ми жили і ділили простір,

можуть нам зашкодити.

Все наше життя було у Бронксі,

але тривога моєї мами
змусила її діяти,

і незабаром ми дуже швидко
виїхали звідти у Коннектикут —

(Сміх)

до кампусів шкіл-інтернатів,
та ще й з цілими стипендіями за плечима.

Ніколи не варто
недооцінювати силу матері,

яка хоче уберегти своїх дітей.

(Схвальні вигуки)

(Оплески)

В школі-інтернаті,

вперше у своєму житті,

я могла спокійно спати.

Я могла вийти з кімнати, не зачиняючи її,

гуляти босоніж по траві,

і піднявши голову, дивитися
на повне зірок нічне небо.

Щасливі зміни.

Та були також і інші зміни.

Дуже швидко я відчула,
що тут мені не місце.

Я дізналась, що розмовляю неправильно,

і для того, щоб навчити
мене правильної вимови,

мої викладачі часто
давали мені публічні уроки,

щоб продемонструвати,
як треба вимовляти слова.

Якось одна вчителька повчала
мене в коридорі:

"Aaaaaas-king" [англ. — питати].

Вона говорила це голосно.

"Діна, не "axing" [англ. — рубати сокирою],
ніби ти тут з сокирою носишся.

Це безглуздо".

Ви можете уявити собі реготання
моїх однокласників в цей момент,

але вона продовжувала:

"Уяви, що слово має дві частини:
ass [англ. — дупа] і king [король],

а потім з'єднай їх
і вимови правильно —

аsking".

Були й інші моменти, які нагадували
мені, що я тут зайва.

Одного разу я увійшла в кімнату
своєї однокласниці,

І помітила, як вона спостерігає за
своїми цінними речами навколо мене.

"Чому вона так поводиться?"
— думалось мені.

А ще був випадок,

коли інша однокласниця
зайшла до моєї кімнати

і пискнула "Фу!", побачивши,
як я вкладаю своє волосся воском.

Підлітки отримують емоційну травму,

якщо вони не мають змоги залишатися собою,

якщо вони мають підлаштовуватися
під інших, щоб не виділятися.

Це психологічне насильство.

Зрештою, моя історія —
шаблонна історія успіху.

Я отримала освіту в школі-інтернаті
та в коледжі в Новій Англії,

навчалася закордоном у Чилі

і повернулась до Бронксу
працювати вчителем в середній школі.

Я отримувала стипендію імені Трумана,

стипендії для аспірантів за програмами
фондів Сороса та Фулбрайта.

І я можу продовжити
перелік далі.

(Сміх)

Та не буду.

(Сміх)

І я отримала ступінь доктора наук
в Колумбійському університеті

(Схвальні вигуки)

(Оплески)

І згодом отримала роботу
в Єльському університеті.

(Оплески)

Я пишаюсь всім тим, чого я досі
досягла на своєму шляху.

Я маю синдром самозванця.

Або мене запросили через те,
що я виступаю символом,

тобто справа не в
зацікавленості моєю особою,

а в тому, щоб поставити
у потрібному місці позначку.

Чи може, я виняток,

а це означає, що я мала
відмовитися від своїх близьких.

Це ціна моєї освіти та освіти
багатьох темношкірих студентів.

(Оплески)

Я завжди слідкую за собою.

Чи не завузькі на мені штани?

Краще зібрати волосся,
чи зробити афрокосички?

Чи маю я реагувати на критику,

чи мої слова будуть розглядатися
як прояв агресії?

Чому я мала поїхати з Бронксу,

щоб отримати шанс на кращу освіту?

І чому в процесі навчання

я маю страждати від намагання забути
своє минуле, що зробило мене тою, ким я є,

— чорношкірою дівчиною з Бронксу,
яку виховала мама з Антигуа.

Отож, коли я думаю про
сучасні освітні реформи,

я не можу не запитати вас:

Що учні не європеоїдної раси
дізнаються про себе?

Три десятиліття досліджень показують,

що учнів інших рас не допускають
до занять та виганяють

в три рази частіше, аніж білих студентів,

і значно суворіше карають
за ті ж самі порушення.

Їхні життя та їхні історії
не зустрічаються

на сторінках творів шкільної програми.

Співробітники Центру дитячої книги
переглянули близько 4000 книжок,

і виявили, що лише в 3% з них
розповідалось про афро-американців.

До того ж, таких учнів
рідко навчають вчителі,

зовнішньо схожі на них.

Аналіз даних Національного центру
зі статистичних досліджень

показав, що 45% всіх наших учнів,

у тому числі дошкільнята та учні
старших класів, є не європеоїдної раси,

і лише 17% вчителів мають
таку расову приналежність.

Така молодь платить величезну ціну

за освіту, що диктує їм бути стриманими,

що диктує їм залишити свою
самобутність вдома,

аби досягти успіху.

Кожна дитина має право на освіту

в безпечних для навчання умовах,

де можна залишатися самим собою.

(Оплески)

Клас може бути психологічно
та фізично безпечним середовищем,

де навчання залишається на високому рівні.

Я це знаю, тому що я практикувала
таке в моєму класі,

коли я почала викладати у Бронксі
після свого повернення.

Отож, як це виглядає?

Я облаштувала навчання

навколо життя, історій
та особливостей моїх учнів.

Я втілювала в життя це все, бо
хотіла, щоб мої студенти знали,

що всі навколо підтримують
їх такими, як вони є,

на шляху до успіху.

Я не могла завадити проблемам,
що чекали на них удома,

знати, чи нагодують їх сьогодні чи ні,

чи будуть галасувати сусіди,
не даючи їм поспати.

Та я могла створити
сприятливу атмосферу в класі,

аби вони пишались собою

та усвідомлювали свою цінність.

Знаєте,

щоразу, коли я чую
або кажу слово "asking",

я знову повертаюсь
до своїх шкільних років.

Я думаю про слова "ass" і "king",

з'єдную їх в одне, намагаючись
говорити правильно,

щоб хтось при владі почув мене.

Існує інший спосіб,

що не буде ставити перед
чорношкірими дітьми важкий вибір,

що дозволить їм вберегти зв'язок

з родинами, домівками
та рідним середовищем,

що навчає їх довіряти власним інстинктам

та вірити у власні сили.

Дякую вам.

(Оплески)