Як американські державні школи тримають дітей у бідності

Чому добра освіта має бути доступна тільки для багатих? Школи в бідних районах у Сполучених Штатах, особливо в спільнотах темношкірих, брак ресурсів, які за замовчуванням є у багатих школах. Музичні інструменти, нові книжки, корисні шкільні обіди і футбольні поля - все це має великий вплив на потенціал студентів. Кандіс Саммер спостерігає за цією несправедливістю кожного дня у своєму класі Бостоні. У цій натхненній промові вона розповідає нам справжні факти - та змінює їх.

Я хочу розповісти вам про моїх дітей.

Я впевнена, що для кожного
своя дитина найкраща,

наймиліша дитина з усіх на світі.

Але мої дійсно такі.

(Сміх)

Я маю 696 дітей,

і вони є найрозумнішими, найвинахідливішими,
найсучаснішими

найгеніальнішими та найсильнішими дітьми,
яких ви коли-небудь бачили.

Кожен учень, якого я мала за честь навчати,
є моєю дитиною.

Однак їхні справжні батьки не багаті

і, на мою думку, через те що,
здебільшого вони темношкірі,

рідко зможуть побачити в собі

ту дивовижність, яку бачу в них я.

Тому що я бачу в них себе

або ж те, якою я колись була.

Я дитина двох працьовитих,

з вищою освітою, афро-американських батьків,

які обрали кар'єру держслужбовців:

мій батько - міністр; моя мама - педагог.

В нашому домі багатство ніколи
не було пріоритетом.

Через малий достаток

ми жили в незаможному районі,

через це шкільна система теж була бідна.

Однак, на щастя, ми виграли
освітній джек-пот

в добровільній програмі десегрегації,

що возила дітей з бідних районів
-- чорних та коричневих --

автобусом до приміських шкіл -
- багатих та білих.

У 5-річному віці я годину їхала автобусом

у далеке місце,

щоб отримати кращу освіту.

У 5-річному віці я думала, що кожен
живе так, як я.

Я думала, що кожен ходить до школи

і дехто використовує коричневі олівці,

щоб розмалювати сімейні портрети,

коли інші використовували
персикового кольору.

У 5 років я думала що всі такі, як я.

Коли я подорослішала, я стала
помічати деякі речі:

чому мій сусідський друг
не повинен прокидатися

о 5 годині ранку

і йти до школи за годину їзди від дому?

Чому я вчусь грати на скрипці,

коли мої сусідські друзі
не мають музичних занять?

Чому сусідські друзі
вивчають та читають матеріал,

який я вчила 2 чи 3 роки раніше?

Коли я подорослішала,

в мене виникло відчуття,

ніби я робила щось,
чого не повинна була робити;

брала щось, що не було моїм;

отримала подарунок

з чужим іменем на коробці.

Усі ці чудові речі, які я мала
у своєму житті,

які переживала на власному досвіді -

я відчувала, що не повинна була їх мати.

Я не повинна була мати бібліотеку,
спортивний зал

чи безпечне поле для гри.

Я не повинна була мати
театрального відділення

з сезонними виступами та концертами --

цифровим, візуальним,
виконавськими видами мистецтва.

Я не повинна була мати добре
облаштовані хімічні та біологічні лабораторії,

шкільні автобуси, що привозили мене
від дверей до дверей,

свіжо приготовлені обіди

чи навіть кондиціонер.

Цих усіх речей мої діти не отримують.

Як бачите, я подорослішала

та була вдячна за чудові можливості,

які були мені дані,

але при цьому мене весь час
гризло сумління:

а що з усіма іншими?

Є тисячі інших дітей, таких як я,

які також на це заслуговують.

Чому ніхто інший цього не отримує?

Чому високий рівень освіти
тільки для для багатих?

Я відчувала докори совісті.

Усі мої сусідські друзі переживали

освітню катастрофу,

тоді як мене врятував шкільний автобус.

Я кричала, наче освітній Мойсей:

"Відпустіть мій народ ...

до високоякісних шкіл!"

(Сміх)

Я бачила на власні очі,
як інша половина працює і навчається.

Я бачила освітню Землю обітовану

і не могла виправдати
несправедливості життя.

Тепер я викладаю в школі, дуже схожій
до тієї, від якої я шукала порятунку.

Я на власному досвіді пізнала знаряддя,
що дісталися мені як тамтешній учениці,

і тепер, коли я вчителька, я не маю доступу
до тих самих інструментів,

щоб дати їх моїм студентам.

Незліченну кількість ночей
я плакала від розчарування,

злості

і жалю,

тому що я не можу навчати моїх дітей
так само, як навчали мене,

тому що я не маю доступу
до тих самих ресурсів чи знарядь,

що за їх допомогою навчали мене.

Мої діти заслуговують на краще.

Ми сидимо і головою б'ємося
об цей термін:

"Різниця в успішності!
Різниця в успішності!"

Справді важко зрозуміти,

чому ці діти добре вчаться, а ці - ні?

Справді.

Я думаю, що все це неправильно.

Думаю, ми,

як сказала Ґлорія Ландсон-Біллінґс,

мусимо повернути парадигму і нашу мову,
і називати все своїми словами.

Це не різниця в успішності;

це освітній борг,

це освітні ресурси, що їм не інвестували

в освіту темношкірих дітей
протягом довгого часу.

Маловідомим секретом американської історії

є те, що єдиною американською інституцією
для людей "іншого кольору"

є американська работоргівля --

і ще, може, система в'язниць,

але це інша тема для
іншого виступу на TED.

(Сміх)

Державна шкільна система цієї країни
побудована, куплена і оплачена

за комерційні гроші від работоргівлі
та рабської праці.

Тоді як афро-американці були поневолені та
відсторонені від навчання,

їхня праця створювала установу,

з якої вони були виключені.

Відтоді кожна судова справа, освітня політика,
реформа,

були спробами модифікувати систему,

а не просто зупинити її чи визнати:

з самого початку у нас все
було неправильно.

Спрощення американської освітньої історії.

Гаразд, послухайте далі.

Чорних не допускали до освіти,
ви знаєте всю цю історію рабства.

З допомогою милосердних білих людей,

вони побудували власні школи.

Розділені, але рівні - гаразд.

Насправді ж вони були розділені,

але в жодному разі не рівні.

Введіть "Браун проти Ради з освіти"
Топіка, штат Канзас, 1954;

тепер поділ за расами заборонений законом.

Але мало-хто звертає увагу на всі
судові справи з того часу,

що скасували обіцяний освітній рай
для кожної дитини,

як це гарантувала справа
"Браун проти Ради з освіти".

Дехто каже, що сьогодні наші школи
ще більш розділені,

ніж до того, як ми намагались
уперше їх об'єднати.

Розповідати дітям про десегрегацію,
Дев'ятку з Літл-Рока,

Рух за громадянські права -

справді складно, особливо

коли я чую запитання від дітей:

"Якщо школи були об'єднані в 1954,

то чому білі діти зараз не тут?"

(Сміх)

Ці діти не німі.

Вони точно знають, що відбувається,

а що - ні.

Вони знають, що коли справа
доходить до шкільної освіти,

темношкірі не важливі

і ніколи важливими не були.

Роками я відчайдушно намагалася розвинути
в моїх дітях любов до читання.

Я зібрала скромну бібліотеку в класі,

це були книжки, які я зібрала з
крамниць із секонд-хендом,

крамницями з уціненими товарами,
з горищ і так далі.

Але щоразу, як я казала ці жахливі слова:

"Витягаємо книжку й читаємо",

здавалося, що я оголошувала війну.

Це були тортури.

Одного дня

після того, як я почула про
вебсайт DonorsChoose,

де вчителі створювали списки побажань

щодо речей, яких вони
потребували в кабінеті,

і анонімні благодійники виконували їх,

я подумала, що складу список побажань

про омріяну бібліотеку для підлітків.

До мого класу надіслали
більше ніж 200 нових книжок.

Щодня довозили все нові,
і мої діти радісно вигукували:

"Таке відчуття, ніби Різдво!"

(Сміх)

А потім вони поцікавилися:

"Місіс Саммер, а звідкіля ці книжки приходять?"

І я відповіла:

"Незнайомці з усієї країни хотіли,
щоб ви їх мали".

А діти з підозрою зауважили:

"Але ж вони новісінькі".

(Сміх)

На що я відповіла:

"Ви заслужили на нові книжки".

Але до мене все дійшло аж тоді,
коли одна з моїх дівчат,

відкриваючи новісіньку, тверду
обкладинку, сказала:

"Місіс Самер, ви знаєте, я думаю,
що це ви купили ці книжки,

тому що вчителі завжди купують нам ці речі.

Але знати, що незнайомець,
якого я навіть не знаю,

так турбується про мене -

це круто".

Знати про те, що незнайомець
піклуватиметься про тебе -

це привілей, якого мої діти не отримували.

Відколи відбулася та затія з книжками,

діти постійно брали книжки читати додому

і повертали з вигуком:

"Ця була класна!"

(Сміх)

Тепер коли я кажу "Витягаємо книжку і читаємо",

діти линуть до моєї бібліотеки.

Річ була не в тім, що вони
не хотіли читати -

вони б залюбки це робили,
але в них не було ресурсів.

Якщо говорити про систему,

то наша шкільна освітня система
ніколи не працювала на користь темношкірих дітей.

Ми зосереджені на кінцевих результатах

чи результатах тестів,

і розчаровуємось.

Ми наближаємось до катастрофи і думаємо:

"Чому все так погано? Як ми сюди потрапили?"

Справді?

Якщо ви нехтуєте дитиною так довго,

то не маєте права дивуватись,

коли все йде шкереберть.

Припиніть дивуватись,

бентежитись

чи відчувати спантеличення

через різницю в успішності,

різницю в доходах,

кількість ув'язнених,

чи будь-яку соціально-економічну нерівність,
як це тепер називають.

Проблеми, які має наша країна -

це проблеми, що їх створила наша країна.

Якість навчання прямо пропорційна

доступу до коледжу,

доступу до роботи,

доступу до майбутнього.

Поки ми не живемо у світі,
де кожна дитина може отримати високоякісну освіту,

байдуже, де вона живе,

чи який колір її шкіри,

ми повинні робити певні кроки
на макрорівні.

Фінансування шкіл не має формуватись
із податку на нерухомість

чи базуватися на інших
незрозумілих рівняннях,

де заможні діти продовжують користати з
державної допомоги,

тоді як у бідних дітей безперервно
відбирають з рота

їжу та ресурси.

Губернатори, сенатори, мери,
члени міської ради --

якщо ми називаємо
державну освіту - державною освітою,

то так воно і має бути.

Інакше це треба називати
своїми словами:

страхуванням бідності.

"Державна освіта:

тримає бідних дітей бідними з 1954".

(Сміх)

Якщо ми справді, як країна, віримо в те,
що освіта - це "чудовий зрівнювач,"

тоді все так і буде: рівно і справедливо.

Досі в нашій демократичній освіті
немає жодної демократії.

На середньому рівні:

упродовж століть освіта темношкірих дітей

завжди залежала від благодійності інших.

На жаль, так триває і сьогодні.

Якщо ваш син чи донька,
племінник чи племінниця, сусід чи сусідка,

чи маленький Тіммі,
який живе далі по вулиці,

ходить до багатої школи,

попросіть ваш шкільний комітет
"усиновити" бідну школу

чи бідніший класний кабінет.

Ліквідуйте різницю,
залучаючи людей

і налагоджуючи стосунки.

Коли ресурси поділені,

вони не розділені,

вони збільшені.

І на мікрорівні:

якщо ви людина,

даруйте.

Час, гроші, ресурси, можливості --

все, що є у вашому серці.

Є багато сайтів на кшталт DonorsChoose,

що визнають нерівність

і насправді хочуть щось із нею зробити.

Хто такий столяр без інструментів?

Хто така актриса без сцени?

Хто такий науковець без лабораторії?

Хто такий лікар без обладнання?

Я вам скажу:

вони мої діти.

Хіба вони не можуть бути
і вашими дітьми?

Дякую.

(Оплески)