Чому колоніалізм досі романтизується?

Колоніалізм має неминучий вплив на сьогодення, затримуючись у токсичних, інтерналізованих міфах та стереотипах, що переживають режими, які їх створили, вважає історик Фариш Ахмад-Нур. Вивчаючи, чому ці забобони та оповіді зберігаються (а іноді і процвітають), він пропонує багатодисциплінарний підхід, щоб відкинути культурні нав'язування з романтизованою історією та запобігти цій злоякісній ностальгії увічнення минулих утисків.

Обіцяю вам, що не буду співати.
Принаймні від цього я вас вбережу.

Але я історик

з філософською освітою,

і моя основна сфера дослідження,
загалом, історія Південно-Східної Азії

з акцентом на Південно-Східній Азії
19 сторіччя.

Останні декілька років

я займався тим, що відстежував
історію певних ідей,

які сформували нашу точку зору,

те, як ми в Азії, в Південно-Східній Азії,

дивимося на себе і розуміємо себе.

Але є одна річ, яку я, як історик,

поснити не можу,

і вона бентежила мене довгий час,

а саме: як і чому певні ідеї,
певні точки зору,

здається, ніколи не зникнуть.

І я не знаю чому.

І особливо

мені цікаво зрозуміти, чому
деякі люди - не всі, ні в якому разі,

але деякі люди в постколоніальній Азії

досі дотримуютья дещо романтизованого
погляду на колоніальне минуле,

дивляться на нього через рожеві окуляри,

ймовірно, як на час, який був
сприятливим, гарним та приємним,

хоча історики знають
про реалії насилля

і гонінь,

і темної сторони всього
колоніального досвіду.

Уявімо, що я побудував
для себе машину часу.

(Гуде)

Я побудував машину часу,

вирушив у 1860-і,

за 100 років до того, як я народився.

О ні, я щойно викрив свій вік.

ОК, я відправився на 100 років назад,
до того, як я народився.

Якби я знайшов себе
в колоніальній Південно-Східній Азії

в 19 сторіччі,

я не був би професором.

Історики знають це.

І все ж, незважаючи на це,

існують деякі течії, які певним чином
хочуть дотримуватися ідеї,

що минуле не було таким похмурим,

що воно мало і більш романтичний бік.

І ось тут я, як історик,

стикаюся з обмеженнями історії,

тому що я можу простежити ідеї.

Я можу знайти витоки
певних кліше, певних стереотипів.

Я можу розказати вам, хто їх винайшов,
де, коли і в якій книзі.

Але є те, чого я не можу зробити:

я не можу проникнути у чийсь внутрішній
суб'єктивний ментальний всесвіт

і змінити чиюсь думку.

І я думаю, саме через це
в останні декілька років

я надзвичайно захопився
такими речами, як психологія

і когнітивно-поведінкова терапія,

тому що в цих сферах
вчені придивляються до постійності ідей.

Чому у деяких людей
є певні забобони?

Чому існують певні упередження,
певні фобії?

Ми живемо, на превеликий жаль,
у світі, де все ще існує мізогінія,

расизм та різні види фобій.

Ісламофобія, наприклад,
вже стала терміном.

А чому ці ідеї існують?

Багато вчених погоджуються, що причина
в тому, що коли ми дивимося на світ,

ми відступаємо, відступаємо, відступаємо

в обмежений басейн,

маленький басейн базових ідей,
які не піддаються сумнівам.

Погляньте на те, як ми,
особливо в Південно-Східній Азії,

презентуємо себе
одне одному та світові.

Погляньте на те, як часто,

коли ми говоримо про себе,
свою точку зору, свою ідентичність,

ми постійно відступаємо, відступаємо,
відступаємо, відступаємо

в той самий набір ідей,

кожна з яких має свою власну історію.

Дуже простий приклад:

ми живемо в Південно-Східній Азії,

яка є дуже популярною
серед туристів з усього світу.

І я не думаю, що це погано, до речі.

Я думаю, це добре, що туристи
навідуються до Південно-Східної Азії,

тому що це невід'ємна частина
розширення кругозору,

знайомства з новими культурами і т.д.

Але погляньте, як ми презентуємо себе

за допомогою туристичних кампаній,
туристичної реклами, яку ми випускаємо.

Там обов'язково буде кокосове дерево,
бананове дерево, орангутан.

(Сміх)

А орангутанові навіть не платять.

(Сміх)

Погляньте на те, як ми презентуємо себе,
на те, як ми презентуємо природу.

Подивіться, як ми презентуємо
сільську місцевість.

Подивіться, як ми презентуємо
сільськогосподарське життя.

Подивіться наші серіали.

Подивіться наші драми.
Подивіться наші фільми.

Розповсюдженим явищем,
особливо в Південно-Східній Азії,

характерним для цих серіалів,

є те, що жителі сільської місцевості
неодмінно огидні,

дивні та дурненькі,

безграмотні.

Виглядає так, ніби сільській місцевості
нічого запропонувати.

Наше уявлення про природу,

незважаючи на всі наші розмови,

незважаючи на всі наші розмови про
азіатську філософію, азіатські цінності,

незважаючи на всі наші розмови про
наші органічні стосунки з природою,

як ми насправді ставимося до природи
в Південно-Східній Азії сьогодні?

Ми ставимося до природи як до чогось,
що можна перемогти і експлуатувати.

І це реальність.

Так що те, як ми живемо
у нашій частині світу,

постколоніальній південно-східній Азії,

багато в чому

нагадує мені ті залишки ідей, метафор,

кліше та стереотипів,

що містяться в історії.

Бачення сільської місцевості,
як місця, яке можна експлуатувати,

бачення селян як людей без знань –

це переконання, які можуть відстежити
такі історики, як я.

Ми можемо прослідкувати,
як ці стереотипи виникли.

І вони виникли в той час,

коли Південно-Східною Азією

керували відповідно до логіки
колоніального капіталізму.

І багато в чому

ми взяли ці ідеї з собою.

Вони є частиною нас зараз.

Але ми недостатньо критичні,

щоб звернутися до себе та запитати:

як сталося так, що в мене виникло
таке уявлення про світ?

Як у мене виникло
таке уявлення про природу?

Як у мене виникло таке уявлення
про сільську місцевість?

Як у мене виникло таке уявлення
про Азію як про екзотику?

І ми, особливо південно-східні азійці,

любимо вважати себе екзотичними.

Ми перетворили південно-східну азійську
ідентичність у своєрідний косплей,

де ви буквально можете піти
до супермаркету або торгового центру

і купити екзотичний південно-східний
азійський костюм в наборі «зроби сам».

Ми демонструємо нашу ідентичність,

не запитуючи себе, як і коли

виник цей наш особливий образ.

У всіх них також є історія.

І тому все більше й більше,

як історик, я стикаюся з лімітами історії

і розумію, що я більше
не можу працювати один.

Я більше не можу працювати один,

тому що немає ніякого сенсу
виконувати архівну роботу,

немає ніякого сенсу
шукати корені цих ідей,

відстежувати походження ідей

і публікувати це в якомусь журналі,

який, можливо, прочитають
три інших історики.

У цьому абсолютно немає сенсу.

На мою думку, це важливо,
тому що наш регіон, Південно-Східна Азія,

в майбутньому, я вірю,

переживе величезні зміни,
безпрецедентні зміни в нашій історії,

частково через глобалізацію,

світову політику,
геополітичні протиріччя,

вплив технологій,

Четверту промислову революцію…

Наш світ, яким ми його знаємо,
він зміниться.

Але щоб пристосуватися до цих змін,

бути готовими до цих змін,

ми повинні мислити по-новому,

і ми не можемо відступити,
не можемо відступити, не можемо відступити

до тих самих кліше,
вічних, укорінених стереотипів.

Нам треба знайти рішення,

і саме тому ми, історики,
зараз не можемо працювати самі.

Мені потрібно співпрацювати з психологами,

спеціалістами з поведінкової терапії.

Мені потрібно співпрацювати з соціологами,
антропологами, політекономістами.

Мені потрібно, перш за все,
співпрацювати з людьми мистецтва,

і засобами масової інформації,

тому що саме тут, на цьому форумі,

за межами університету,

мають обговорюватися ці питання.

І вони повинні обговорюватися зараз,

тому що нам треба розуміти,
що те, як все влаштовано сьогодні,

не визначено певними фіксованими

залізними історичними коліями,

але, насправді, є багато інших історій,

багато інших ідей, які були забуті,
маргіналізовані, викреслені.

Робота такий істориків, як я –
виявляти все це, розкривати все це,

але нам потрібно залучити інших,
нам треба співпрацювати з суспільством.

Повернемося до прикладу з машиною часу,
який я навів раніше.

Припустимо, що це 19 сторіччя
і є колоніальний підданий,

і він цікавиться:

«Чи зникне колись імперія?

Чи настане кінець всьому цьому?

Чи будемо ми вільні одного дня?»

Він винаходить машину часу,

(Гуде)

вирушає у майбутнє

і прибуває сюди, у постколоніальну
Південно-Східну Азію сьогодення.

Він дивиться навколо,

і бачить,

що так, насправді,

прапори імперії зникли,

човни імперії зникли,
армії імперії зникли.

З'явилися нові прапори,
нові національні держави.

В кінці кінців існує незалежність.

Але чи є вона?

Тоді він помічає
туристичні рекламні оголошення

і знову бачить бананове дерево,
кокосове дерево і орангутана.

Він дивиться телебачення

і бачить те, як образи
екзотичної Південно-Східної Азії

відтворюються знову і знову самими
південно-східними азіатами.

І тоді він приходить до висновку,
що, так,

незважаючи на те,

що колоніалізм зник,

ми все ще багато в чому

живемо в довгій тіні 19 сторіччя.

І це, я вважаю,
стало моєю особистою місією.

Причина, чому я думаю,
що історія така важлива

і причина, чому я думаю,
що для історії так важливо

виходити за межі самої історії,

полягає у тому, що ми повинні знову
розпочати обговорення того, хто і що ми,

всі ми.

Ми говоримо: "Ні, в мене одна думка,
в тебе – інша".

Добре, частково так і є.

Наші погляди ніколи не належать
виключно нам.

Ми соціальні істоти,
ми історичні істоти.

Ти, я, кожен з нас,

ми несемо історію в собі.

Вона в мові, якою ми спілкуємося,
в літературі, яку ми пишемо.

Вона у фільмих,
які ми дивимось.

Вона в образах, які ми уявляємо,
коли думаємо про те, ким і чим ми є.

Ми історичні істоти.

Ми несемо історію з собою,

і історія несе нас із собою.

Але в той час, як історія визначає нас,

моє особисте вірування полягає в тому,

що нам не треба
потрапляти в пастку історії,

і не треба ставати її жертвами.

Дякую.

(Оплески)