Чому перемога не завжди дорівнює успіху

Валорі Кондос Філд знає багато про перемоги. Будучи тренерером жіночої гімнастичної команди UCLA довгий час, вона вигравала першість в чемпіонатах і отримала широке визнання за своє керівництво. У цій надихаючій, жорстоко чесній та, часом, болючій промові вона ділиться секретом успіху. Підказка: це не має нічого спільного з "перемогою".

У мене є питання до вас всіх.

Готові?

Чи кожна перемога означає успіх?

(Шум голосів)

Гм.

(Сміх)

Ну, ось так.

Я недавно вийшла на пенсію
з посади головного тренера

жіночої команди зі спортивної гімнастики
Каліфорнійського

університету в ЛА,
де пропрацювала 29 років.

(Оплески)

Дякую.

І за час мого тренерства

у нас було багато перемог.

Я вела команду до семи
Національних Чемпіонатів,

моє ім'я є в Залі спортивної
слави в університеті,

і я навіть була обрана Тренером Століття

Конференцією Pac-12.

(Оплески)

Перемагати – це насправді, насправді,

насправді велике задоволення.

(Сміх)

Проте, я тут хочу поділитись
своїм баченням:

перемога не завжди
прирівнюється до успіху.

По всій Америці та в усьому світі

маємо кризу так званої

"перемоги будь-якою ціною",

кризу, яку ми самі й створили.

В наших школах,

у нашому бізнесі, політиці,

перемога будь-якою ціною
стала прийнятною.

Наше суспільство

поважає тих людей,
які займають перше місце.

Ми голосно аплодуємо тим, хто виграє
чемпіонати, вибори чи різні нагороди.

Та, на жаль, досить часто

ті самі люди звільняються зі своєї роботи,

будучи глибоко травмованими.

Шкода, що, маючи лише
відмінні оцінки,

діти випускаються з школи
з моральними травмами.

Маючи і медалі, і нагороди,

спортсмени покидають команди,
будучи травмованими

не лише фізично, а й емоційно та духовно.

І маючи великий дохід, працівники
звільняються через різні травми.

Ми так сильно зациклюємося на результаті,

що коли ми зрештою здобуваємо перемогу,

людська компонента нашого успіху

часто буває, як у тій приказці,
заметеною під килим,

і так ми отримуємо травми.

Тому, я закликаю до перепочинку.

Перерви.

Нам потрібно переосмислити успіх.

Справжній успіх – це розвиток чемпіонів,
які б крокували по життю у нашому світі,

незалежно від того,
виграють вони, чи програють.

(Оплески)

Справжній успіх – розвиток чемпіонів
по життю,

не для команди,

не для вигоди,

і, сумно казати, навіть не для того,
щоб вихвалятись в Різдвяній листівці.

Пробачте.

То як же нам цього досягти?

Перш за все, ви можете диктувати
власні правила, щоб перемогти,

але не можете диктувати
правила, щоб досягти успіху.

Дозвольте повернутись до 1990-го,
коли мене вперше призначили тренером

жіночої команди з гімнастики
Університету в ЛА.

І я б хотіла зазначити, що я ніколи
не займалась гімнастикою.

З дитинства займаючись балетом,

я ніколи не робила колесо.

І не уявляла, як навчити когось
робити колесо.

(Сміх)

На жаль, це правда.

І не знала нічого,
як розвинути командний дух.

Найкраще, що я могла зробити – це
наслідувати інших тренерів-переможців.

І тому я стала жорстокою,

непохитною, невблаганною,

бездушною,

черствою, нервовою

і часто грубою та відвертою.

Я поводилась, ніби тренер,

в якого на думці була виключно перемога.

Мої перші сезони на посаді тренера

були жахливими,

і після того, як команда кілька років
терпіла мій жорстокий тренерський стиль,

зрештою мене покликали на зустріч.

Мені до вподоби такі збори,

і тому я з радістю погодилась.

І цілі дві години
вони наводили мені приклади,

як їх ображала
і принижувала моя зарозумілість.

Так, не весело.

Вони пояснили,

що їм потрібна була підтримка,

а не приниження.

Вони хотіли, щоб їх тягнули догори,
а не опускали вниз.

Вони хотіли, щоб їх мотивували,

а не тиснули і не знущались.

Я взяла тайм-аут

і вирішила змінитись.

Догматичний диктаторський стиль

здатен виховати поступливих
хороших рядових солдатів,

але не чемпіонів по життю.

Ну це ж набагато легше
у всіх сферах життя

диктувати і роздавати накази,

ніж зрозуміти, як насправді
мотивувати когось

захотіти змінитись на краще.

І причину ми всі знаємо:

потрібно значно більше часу,
щоб мотивування

змогло пустити коріння.

Та коли це стається,

загартовується характер

і змінюється все життя.

Я зрозуміла, що мені потрібно
підтримувати спортсменок

як людей в цілому,

а не тільки вести до перемоги.

Тому поняття успіху для мене змінилось

від сліпої віри в перемогу

до розвитку філософії тренерства,

яка розвиває чемпіонів по життю
за допомогою спорту.

І я знала, якщо буду робити це добре,

то менталітет чемпіона
проявиться і на змагальному майданчику.

Так і сталось.

Ключовим елементом був розвиток довіри

через терпимість,

повагу, чесність

і відповідальність –

всі елементи, що приводять
до міцної любові.

До речі, щодо міцної любові,

Кейтлін Охаші – чудовий приклад цього.

Ви, можливо, всі бачили її
звичайну розминку.

Вона набрала більш, ніж
150 мільйонів переглядів.

Усі погодяться, що її виступ –
це чисте задоволення.

Проте, вона прийшла до нашої збірної
духовно, фізично та морально зламаною.

Кейтлін виросла в стереотипному
спортивному світі високого рівня.

Що і завдало їй травм.

Будучи першокурсницею в Універститеті
Каліфорнії в ЛА,

вона дуже швидко почала бунтуватись,
дійшло до того,

що вона більше не могла
займатися гімнастикою

на тому рівні, якого від неї очікували.

І я ніколи не забуду зборів,

які відбулися через півроку
після її вступу.

Там була присутня команда,
тренерський склад, допоміжний персонал,

психологи для спортсменів,

і Кейтлін дуже чітко
й безцеремонно сказала:

"Я просто не хочу знову бути відомою."

Для мене це було
ніби несподіваний удар.

Першою думкою було:

"Тоді, чому, до біса, я повинна
перейматись вашою стипендією?"

То була справді зла думка, і,
на щастя, я не сказала це вголос,

бо вчасно зрозуміла суть.

Кейтлін не ненавиділа гімнастику.

Вона ненавиділа все,
що було пов'язане з величчю.

Кейтлін не хотіла бути переможцем,

бо перемога-за-будь-яку-ціну
забрала в неї задоволення.

Моїм завданням було зрозуміти,
як змотивувати її

знову захотіти бути відомою,

для цього треба їй допомогти
переосмислити слово "успіх".

Мій ентузіазм перетворився на рішучість,

коли одного разу Кейтлін
глянула мені в очі і сказала:

"Пані Вал, я просто хочу, щоб ви знали,

всі ваші вказівки
я виконую з точністю до навпаки".

(Сміх)

І це було ніби:
ну, дівчинко, виклик прийнято.

(Сміх)

І це ще один доказ того,
що накази не ведуть до перемоги.

Тому я взялась
за надзвичайно повільний процес

побудови довіри,

намагання довести їй,
що насамперед і найбільше

я піклуюсь про неї, як про особистість.

Частиною стратегії було те, що про
гімнастику ми говорили тільки в залі.

А за стінами залу
ми говорили про все інше:

школу, хлопців, родину, друзів, хобі.

Я заохочувала її знайти речі,
які дають задоволення, окрім спорту.

І так круто було бачити,

як з'являється вогник в її очах,
як вона буквально розквітала.

І в процесі цього перетворення,

вона віднайшла любов до себе

і власну цінність.

Поступово вона змогла
повернути собі радість

від занять спортом.

Вона продовжувала працювати
над отриманням титулу NCAA

і завдяки їй, ми виграли сьомий
чемпіонат NCAA в 2018.

Отже,

дякую.

(Оплески)

Подумайте про таких Кейтлін Охаші
у своєму житті.

Давайте подумаємо про людей,
які під вашою опікою та керівництвом.

Що ви розповідаєте дітям
по дорозі додому?

Така поїздка додому

має набагато більший вплив,
ніж ви думаєте.

Ви зосереджені на кінцевому результаті,

чи хотіли б використовувати цей час,

щоб розвинути в дитині чемпіона?

Все дуже просто:

ви дасте знати, що головне
для вас – це результат,

якщо будете розпитувати саме про це.

"Ти виграла?"

"Скільки очок отримала?"

"В тебе найвищий бал?"

Якщо ж ви справді хочете
допомогти дитині стати чемпіоном,

то будете запитувати про досвід

та процес.

Наприклад: "Що ти дізналась сьогодні?"

"Допомагала друзям по команді?"

І, моє улюблене питання,

"Ти зрозуміла, як насолоджуватись
важкою, дуже важкою працею?"

А тоді важливо бути терплячим

і слухати їхні відповіді.

Один із найважливіших подарунків,
який ми можемо зробити іншій людині –

це вгамувати розум,

не намагатись бути правим,

не намагатись подумки сформулювати
правильну відповідь,

а справді слухати,

коли хтось розмовляє.

Завдяки заспокоєнню думок,

ми, насправді, чуємо власні страхи
та недоліки,

що, в свою чергу,
допоможе виразити відповіді

більш просто і співчутливо.

Кайла Росс, ще одна з гімнасток,

одна з найвизначніших гімнасток
в історії спорту.

Єдина спортсменка,
яка зайняла три основні позиції:

національний чемпіон,

світовий чемпіон

та Олімпійський чемпіон.

Вона також не дуже балакуча людина,

тож я здивувалась, коли одного дня
вона зайшла у мій кабінет,

сіла на диван,

і просто почала говорити.

Спершу вона говорила про навчання,

потім про випуск зі школи,

і потім абсолютно про все,
що спадало їй на думку.

Внутрішній голос мені підказував,

що вона щось мала на увазі,

і якщо я буду мовчати

та дам досить часу,

вона щось розповість.

І вона розказала.

Це вперше Кайла із кимось поділилась,

що була жертвою сексуального насилля
Ларрі Нассара,

колишнього лікаря
гімнастичної команди США,

якого пізніше звинуватили
в розбещенні неповнолітніх.

Кайла рухалась вперед

і приєдналась до армії тих,

хто пережив насильство Нассара,

хто поділився своїми історіями,

і чиї голоси

зумовили позитивні зміни нашого світу.

Я вважала, що в той час
було надзвичайно важливо

дати безпечний простір Кайлі
та нашій команді.

Тому, я вирішила говорити про такі речі
на командних зборах.

Пізніше того року, ми виграли
національний чемпіонат,

і коли ми це зробили, Кайла
підійшла до мене і поділилася,

що вона вважає однією з причин перемоги

те, що ми помітили слона в кімнаті,

ту трагедію, яка не тільки потрясла світ,

а й допомогла випустити на волю
правду та спогади, не лише особисто їй,

а й багатьом її друзям

та одноліткам.

Як Кайла сказала,

"Пані Вал, я буквально відчула, що почала
ходити впевненіше під час сезону

і коли виходила на паркет чемпіонату,
то почувалась непереможною."

Просто,

(Оплески)

Просто тому, що її почули.

Як батьки, тренери,

лідери,

ми більше не можемо виходити з того,

що перемога – це єдине мірило успіху,

а наше его посеред сцени,

бо було доведено,

що цей процес породжує розбитих людей.

І я чітко знаю,

це цілком можливо

створювати і тренувати чемпіонів по життю

в кожній окремій життєвій точці,

не завдаючи при цьому
шкоди людській душі.

(Оплески)

Варто почати з визначення успіху

для вас і тих, хто під вашою опікою,

а потім послідовно

перевіряти себе,
чи відповідають ваші дії вашим цілям.

Ми всі є тренерами певною мірою.

Ми всі несемо колективну відповідальність

за розвиток чемпіонів по життю
для нашого світу.

Так виглядає справжній успіх.

І в світі легкої атлетики

це називається перемога всіх перемог.

Дякую.

(Оплески)