Вибір вашого життя/ Талат Кириш/TEDxIstanbul

"Жоден вибір не повинен бути на противагу життю. Так само і рішення стосовно цього ж життя," - сказав професор і лікар Талат Кириш. Прикладами зі свого досвіду та життя своїх пацієнтів він надихає нас взяти контроль над нашим життям.
Він народився в Стамбулі у 1961 році. У 1986 році закінчив факультет медицини у Стамбульському університеті. Після навчання відпрацьовував у Державній лікарні міста Конья. У 1992 році закінчує спеціальність нейрохірургії на факультеті медицини Стамбульського університету. У 1999 році стає доцентом, а у 2006 році - професором. У 1995-1996 роках пише докторську дисертацію про хвороби кровоносних судин та пухлини в мозку в Інституті нейрології Barrow у США. Він також працював у Шеффілдській королівській лікарні Hallamshire, Единбурзькій західній загальній лікарні, транспортній лікарні невідкладної першої допомоги Kartal, лікарні для душевно- та нервовохворих у Бакиркьої, Німецькій лікарні. Керував групою нейроонкологічних та судинних хірургів у Спілці турецьких нейрохірургів, а також Базовими курсами. Він і досі член правління цих спілок. Член дослідної комісії Федерації спілок нейрохірургів Європи. З 2012 року голова відділу нейрохірургії у лікарні Nightingale у Флоренції. Він надрукував понад сто наукових статей в турецьких та міжнародних журналах. Також Кириш - редактор двох міжнародних книжок, які було видано англійською мовою. Талат Кириш - один із передових професорів світу у сфері нейрохірургії. Окрім професійних статей, він також видав оповідання та есе. Яхтсмен-любитель і автор статей у журналі Yacht Türkiye.

Вітаю.

Оскільки я виступаю останнім,
то говоритиму, скільки захочу.

Ви вже, певно, втомилися,
подумуєте звідси тікати.

Тому попереджаю, найцікавіше
я скажу в самому кінці.

Я нейрохірург.
А це моє робоче місце.

Я виконую одну з
найважчих робіт у світі.

Що, по-вашому,
найважче у моїй роботі?

Працювати кілька
годин під мікроскопом?

Чи те, що найменша моя помилка
може коштувати пацієнту життя,

спричинити інвалідність чи смерть?

Найважче у моїй роботі не це.

А мати справу з людьми, які
дізнаються, що в них пухлина в мозку,

або в яких руйнується життя
через крововилив у мозок.

Найважче - зустрітися поглядом з
мамою, яка щойно дізналася

в моєму кабінеті, що в її дитини
пухлина в мозку, пояснити їй усе.

Пацієнти для мене -
це не медичний випадок.

Я бачу їх як одне ціле з їхніми
почуттями, думками, близькими

людьми і роботою.

Я думаю над тим, як ця
хвороба на них вплине,

як я можу їм допомогти.

Сьогодні я розповім вам
про моменти і вибір.

Momentum для мене
найперше момент, тобто мить.

А вже потім дія.

Найважливішою особливістю
дії є її напрямок.

Якщо вантажівка їде
прямо, проблем нема.

Та якщо водій виверне кермо на
відбійник, тоді починаються проблеми.

Напрям дії вказує на
вибір, на перевагу.

Люди живуть
моментами і виборами.

Що таке мить?

Хвилина? Десять хвилин?

Якщо мить - це одна хвилина, то
після сну у вас буде приблизно

25 мільйонів митей.

Якщо це 10 хвилин,
то 2,5 мільйона.

Це також стосується
і новонароджених.

Тобто в нас не так багато часу.

Тому наші миті і вибір
стають дуже важливими.

Я наведу вам
приклад таких митей.

Виборів, пацієнтів,
себе та людей.

У 17-річного хлопця є купа
проблем. У кого ж їх нема?

Крім того, він ще закоханий.
Хоче поговорити з коханою.

От і вирішив, що сьогодні
він це обов'язково зробить.

Шле їй есемески,
а відповіді - жодної.

Дзвонить їй - не відповідає.

Дзвонить ще раз - вона збиває.

Він підходить до вікна, відчиняє
його і викидається в пустку.

Ні, він не вмирає.

Його паралізує нижче пояса.

Проблеми не зникли,
тільки решта його життя

тепер мине в інвалідному візку.

Жодний вибір не повинен
бути на противагу життю.

Так само і рішення
стосовно самого життя.

Бо в цьому світі священним
є тільки одне - життя.

Життя дітей, які вмирають в Африці
від голоду, а на Близькому Сході -

від бомб.

Життя дельфінів, яких убивають
на Фарерських островах,

і життя собак, яких
отруює міська влада.

Життя дерев, які зрізають,
щоб побудувати ТРЦ у парку Ґезі,

у Валідебаг - мечеть, а в Сомі -
теплову електростанцію.

Тому, пані та панове, відповідайте
на есемески вашої половинки,

навіть якщо вони не
містять лайливих слів.

У мене було багато таких пацієнтів,
які кинулися у порожнечу.

Інша моя пацієнтка -
29-річна жінка.

Вона заміжня, щаслива
у шлюбі, має хорошу роботу.

І головний біль.
Робить МРТ.

У неї знаходять ангіому.
Вона приходить до мене.

Я почав розповідати їй про хворобу.

Що ангіома в неї від народження
і що до кінця життя

вона може лишатися в мозку,
не будучи шкідливою.

Але вона мене перебила:

"Але завтра вона може
закровоточити, і я вмру".

Уже давно пацієнти приходять до
мене з діагнозами з інтернету.

Та інформацією про мене.
Вони все про мене знають.

"Ви профі у цих операціях.
Врятуйте мене".

Я розповів про ризики
операції: смерть і каліцтво.

"Я хочу операцію", - вона відповіла.
Операція тривала 20 годин.

Зрештою, у неї паралізувало
обидві ноги і одну руку.

Потім вона зробила мені найкращий
подарунок, який може зробити пацієнт.

Цю листівку.

На ній - фотографія її і чоловіка.
На звороті - цей напис.

Січень 2002 - діагностували хворобу.
Квітень 2002 - операція.

Серпень 2002 - 3200м на горі Качкар.

Вона зробила вибір, і на моє щастя,
я дав їй життя, яке вона хотіла.

Але наступна історія сумніша.

Чоловік за 30
переживає напад епілепсії.

Його привозять на швидкій.
Роблять знімок.

У правій півкулі мозку -
величезна пухлина.

Він прийшов до мене і з гіркою
усмішкою спитав: "Я житиму?"

Пухлина злоякісна. Ми обидва
вирішили, що будемо боротися.

За два роки я
оперував його тричі.

Одного дня він мені подзвонив.

"Лікарю, я гарно прожив ці два роки.
Робив усе, що мені хотілося.

У мене були мрії.
І я їх здійснив.

У два роки я втис усі 40-50".

Через тиждень він помер.

Невже так і має бути?

Ми зрозуміємо цінність життя тільки
після того, як нас притиснути до стіни?

Щоранку ми виходимо з однієї
прямокутної призми і входимо в

іншу, а з неї у ще одну,
в якій обертається наша робота.

Поки так минає наше життя,
наша здатність мріяти і творити сохне.

Ми все переймаємося тим, як
заробити більше грошей, досягти

більшого, стати могутнішим.

А чи робить нас ця могутність
кращими та досконалішими?

У більшості випадків - гіршими.

Ми стаємо чужими до самих себе,
оточення і планети, на якій живемо.

Коли ви востаннє
дивилися на карту світу?

Скільки з вас мріяло потрапити на
полюс, спуститися у впадини

на дні океану на підводному човні?

Коли ви не мрієте про таке, то як
ваші діти будуть мріяти про подорожі

на Юпітер чи Уран?

Хіба на такому грунті
виростуть інакші діти?

Я наведу вам приклад
двох моряків. Я сам моряк.

Точніше двох видатних морячок.

Першу звати Жан Сократ.

Ця 70-річна пенсіонерка -
колишня вчителька математики.

Після 50-ти вона разом з чоловіком
навчилася вітрильництва.

Продавши будинок, вони вирушають
у море в навколосвітню подорож.

Вітрильник називають
"Nereida" - "Морська фея".

Але її чоловік помирає від раку.

Ця 70-річна жінка йде
на відважний крок.

Самій подолати найскладніший
маршрут без зупинок.

Мало хто подолав цей шлях.
Вона ж вирушає в дорогу.

Долає її, але з
вимушеною зупинкою.

Ціль не досягнута.
Вона знову вирушає.

Коли до мети лишається 60 миль,
вона знову змушена зупинитись.

Знову вирушає і стає найстарішою
людиною, яка подорожує світом

без зупинок, і однією з небагатьох.

Друга видатна морячка -
Еллен МакАртур.

Вона зростом всього-на-всього 1,52м.

Вона бере участь у Vendée Globe,
спортивному змаганні, яке вважається

одним із найважчих у світі.

На 18-метровому вітрильнику вона
змагається з океанськими хвилями

заввишки 10-15м протягом 94 днів.

І в цій регаті вона стає другою.

За 3 роки вона стає
найшвидшою яхтсменкою.

Зараз ці обидві жінки, окрім
вітрильного спорту, присвячують

час своїм фондам, націлених
на боротьбу з раком,

і надихають дітей
у своїх країнах.

Я повернуся на рік назад.

У мого пацієнта стається крововилив,
за 2 години він уже в операційній.

На цьому відео
частина тієї операції.

За мить станеться найгірше,
що може статися з нейрохірургом.

Ми це називаємо розривом.

Коли тобі ніщо непідвладне,
включаючи анатомію пацієнта,

розривається аневризма.

Кров, яка повинна була текти у мозок,
витікала з шлангу під великим

тиском, як вода.

Якщо я за кілька хвилин не зупиню
кров, то втрачу свого пацієнта.

Секунди йдуть, мої
коронарні судини стискаються.

Але це моя робота. За останні 25
років я зробив сотні таких операцій.

Я знаю, як зупинити цю кровотечу.

Я надів кліпсу.
І врятував пацієнта.

Я нейрохірург, який любить свою
роботу і професійно її виконує.

У мене професія, про яку
я мріяв з дитинства.

Я навчив чимало
асистентів і студентів.

У мене є книжки, мене знають
як тут, так і за кордоном.

Проте мені стало мало присвятити
все своє життя одній сфері і

працювати як нейрохірург.

Після цієї операції я вийшов на
площу Таксім. Це був червень.

Протести в Ґезі для кожного учасника
стали новим натхненним досвідом.

Мене, крім багато чого іншого, вони
змусили задуматися над тим, що ми

живемо на планеті Земля.

За 2 місяці я опинився тут.

Ескімоському селі Кулусук у районі
Ангмагссалик на сході Гренландії.

Я планував звідси обплисти
на каное Північне полярне коло.

Я ніколи в житті не сідав
у каное. Ніколи не гріб.

Разом із незнайомими мені людьми
я вийшов у Гренландське море.

Ми почали гребти до Північного
полярного кола, до якого було 100 км.

Я спав у наметі на землях Гренландії.

Я вже 30 років не спав у наметі.

Остерігаючись полярного ведмедя,
я ходив у туалет надворі.

Я не мився 8 днів.

Тобто я прожив досить незвичні
як для 50-річного професора

медицини, який звик до
сучасного міського життя.

Та зрештою я обплив Північне
полярне коло на каное.

Через 3 місяці я вже
був тут - в Антарктиді.

З Ушуаї.

Тоді я поїду ще кудись,
якщо мені будуть аплодувати.

З Ушуаї, найпівденнішого міста
світу, ми на вітрильнику вирушили

до протоки Дрейка.

Нас було восьмеро.
І я нікого не знав.

Протока Дрейка - одне з найважчих
для проходження місць у світі між

Південною Америкою і Антарктидою.
300 днів у році тут шторми.

Пройшовши протоку Дрейка, ви
потрапляєте в це неймовірне місце.

Антарктиду.

Ви наче потрапляєте на іншу планету.

В Антарктиді добре те,
що вона нікому не належить.

Там немає землі, яка належала б
чи то країні, чи то корпораціям.

Ніхто не намагається
розграбувати природні ресурси.

Антарктида належить тільки тим
живим істотам, які там живуть.

Я був там місяць.

Повертаючись, я
попрощався з пінгвінами.

Прощаючись із ними, я,
звісно, їх запитав.

"Любі, чому під час протестів у Ґезі
всі канали показували документальні

фільми про вас?"

Я дослівно повторюю
вам їхню відповідь.

"Друже, ми істоти, які живуть
в Антарктиді. Ми не маємо жодного

стосунку до ТРЦ на Таксімі. Нас
зняли прихованими камерами і

всюди показують без нашого дозволу.
І те, як вилуплюються наші діти,

і наше особисте життя. Як бачиш,
ми від народження чорно-білі

істоти. Були б ми в Стамбулі,
теж вийшли б із групою "Çarşı".

Правду кажучи, це було б видовищно.
Велике стадо пінгвінів у Ґюмюшсую

разом із вболівальниками
викрикують слогани.

Дорогою назад із
Антарктиди зі мною сталася

дивовижна річ.

Спершу ми побачили фонтани.

Це була зграя горбатих китів.

Ми спустили вітрила і чекали.

Двоє-троє китів підплили до нас,
а потім і всі 20-25 китів

оточили наше судно.

Це звучить страшно, але
вони, наче діти у пісочниці,

почали з нами гратися.

Посеред океану вони пірнали з одного
боку судна і випірнали з іншого.

Показували хвости, перекидалися,
випускали фонтани нам в обличчя.

Навіть домашня тварина не визнає
чужу людину, яка приходить у дім.

А ці кити дали нам урок посеред
океану про братерство живих істот.

Потім я повернувся
у свою операційну.

Робив операції ще з більшим
старанням. Дбав про пацієнтів.

Але я був іншим.

Той, хто пройшов води Антарктиди і
Гренландії, ніколи не стане колишнім.

Під час роботи я думаю про те, коли
я пішки піду на Південний полюс, коли

плаватиму з китами в Тонго.

Ви спитаєте: "Хіба це безпечно?"

Небезпечно.

Але повірте, міське життя
не менш небезпечне.

Якщо ви живете в Туреччині, то
Антарктида набагато безпечніша.

У вас тільки одне життя.
Однісіньке.

Що потім, ми не знаємо.

Але нам дали це життя, і
ми повинні його прожити.

Змініть своє життя.

Починайте вже від завтра
змінювати своє життя.

Мрійте.

Мрійте про велике і
неможливе. Мрійте про найважче.

Думайте і плануйте
сходження на Еверест.

Можливо, одного дня ви
зійдете на Арарат. Хіба це мало?

Мрійте плавати в Середземному
морі, а потім і в океані.

Може, у вас з'явиться рибацький катер
і ви житимете у Стамбулі на морі.

Хіба це мало?

Відчуйте завтра пульс життя.

Встаньте з крісла глядача
і вийдіть на сцену.

Станьте не глядачем свого життя,
а головним персонажем.

Станьте сценаристом
і режисером свого життя.

Відчуйте своє життя.

Якщо зміниться хтось
один, зміниться і решта.

Люди живуть моментами і виборами.

Робіть вибір на
користь своїх мрій.

Щоразу згадуйте про
саамських моряків.

Саамські моряки не поверталися
з Північного льодовитого океану,

в який виходили після
червонооких оленів.

Вони навіть і не думали повертатися.