Як ризик змінює мозок підлітків

Чому підлітки іноді вдаються до надзвичайного ризику? У них стається якийсь напад безрозсудності, чи вони просто проходять через природну фазу розвитку? Щоб це з'ясувати, Кашфія Рахман - переможець Міжнародного конкурсу наукових та інженерних розробок учнів (і першокурсниця Гарварду) - розробила й провела експеримент, щоб виявити, як старшокласники реагують на ризик і звикають до нього і як ризик впливає на їхній ще не цілком сформований мозок. Результати її дослідження ризику й прийняття рішень можуть змінити наше уявлення про те, чому підлітки вдаються до ризикованої поведінки.

Ви коли-небудь намагалися
зрозуміти підлітка?

Це виснажує, правда?

Ви, мабуть, спантеличені тим, що
деякі підлітки мають гарні успіхи в школі,

очолюють клуби й команди,

безкорисливо працюють у своїх спільнотах,

але водночас вони їдять " Tide Pods",
випробовуючи себе в Інтернеті,

перевищують швидкість та
пишуть меседжі за кермом,

експериментують з алкоголем
та забороненими наркотиками.

Чому стільки підлітків, дуже розумних,
умілих та відповідальних,

разом з тим схильні
до безглуздого ризику?

Коли мені було 16,

я часто спостерігала
за своїми однолітками?

як у житті, так і в соціальних мережах?

і починала задумуватись над тим, чому
багато підлітків так шалено ризикують.

Здається, що сертифікат від DARE,
отриманий в 5 класі,

не може зупинити їх.

(Сміх)

Ще тривожнішим для мене було те,

що чим більше вони піддають себе
цим небезпечним ризикам,

тим легше їм ризикувати й далі.

Це мене спантеличило,

але також надзвичайно зацікавило.

Тож як людина, чиє ім'я

дослівно означає "досліджувати знання",

я почала шукати наукове пояснення.

Не секрет, що підлітки віком від 13 до 18

більш схильні до ризику,
ніж діти чи дорослі,

але що робить підлітків
такими відважними?

Чи вони стають безстрашними випадково,

чи це просто природна фаза,
через яку вони проходять?

Нейрофізіологи вже знайшли докази того,

що підлітковий мозок ще перебуває
в процесі дозрівання,

а це означає, що підліткам важко
приймати слушні рішення,

тому вони легко схиляються
до ризикованої поведінки.

Але якщо це так, якщо справа в тому,
що мозок ще не дозрів,

то чому підлітки більш вразливі, ніж діти,

адже їхній мозок
більш розвинутий, ніж у дітей?

До того ж не всі підлітки
ризикують однаково.

Чи є ще якісь неявні причини,
що лежать в основі підліткової

схильності до ризику?

Саме це я вирішила дослідити.

Отже, моє дослідження ґрунтувалось
на психологічному процесі,

що називається "звикання",

тобто, простіше кажучи,
процес, коли ми до чогось звикаємо.

Звикання пояснює, як наш мозок
адаптується до різних типів поведінки,

наприклад, лежання в одній
і тій самій позі.

Це поняття надихнуло мене
на проект дослідження,

щоб визначити, чи можна
застосувати цей же принцип

до невблаганного зростання
ризикованої поведінки у підлітків.

Тож я припустила, що звикання до ризику

може мати вплив на вже й так
вразливий підлітковий мозок,

притупляючи або й усуваючи
негативні емоції,

пов'язані з ризиком,

такі як страх чи вина.

Я також припускала, що послаблення
відчуття страху чи вини

штовхає їх до ще більшого ризику.

Одним словом,
я хотіла провести дослідження,

щоб відповісти на серйозне запитання,

чому підлітки приймають
шалені рішення,

що шкодять їхньому здоров'ю
та добробуту.

Та на моєму шляху була
одна величезна перешкода.

Щоб дослідити цю проблему,

мені потрібні були підлітки
для участі в експериментах,

лабораторії і прилади, щоб вимірювати
мозкову активність,

і вчителі чи викладачі, щоб керувати
та спрямовувати мою роботу.

Мені були потрібні ресурси.

Та, розумієте, я вчилась у школі
в Південній Дакоті,

де було мало можливостей
для наукових досліджень.

У моїй школі була легка атлетика,

музичний колектив, хор, дискусійний
та інші клуби за інтересами, але не було

програм НТІМ і наставників.

Там була незвичною сама ідея,

що старшокласник
може провести наукове дослідження.

Простіше кажучи,
у мене не було інгредієнтів,

щоб приготувати достойну страву.

І ці перешкоди викликали розчарування.

Але я також була впертим підлітком.

І як дочка іммігрантів з Бангладешу

й одна з небагатьох
учнів-мусульман

у моїй школі в Південній Дакоті,

я завжди важко
вписувалась в колектив.

Я хотіла бути кимось, хто робить
цінний внесок для спільноти,

а не просто темношкірою дівчинкою
з хусткою на голові,

що виглядає аномалією
в однорідному місті.

Сподівалась, що завдяки дослідженню

я зможу досягти цього,

а також показати, наскільки наукові
дослідження важливі для таких, як я,

хто не може знайти свою нішу.

Тож у ситуації обмежених
можливостей для дослідження

моя винахідливість допомогла мені обійти
перешкоди, які здавались нездоланними,

я стала більш креативною,
використовуючи різні методи,

матеріали та учасників.

Я перетворила свою невибагливу
шкільну бібліотеку

в лабораторію,

а моїх однолітків – у лабораторних щурів.

(Сміх)

Мій завзятий учитель географії,

що також був тренером шкільної
футбольної команди,

уболівав за мене й став моїм

наставником, що підписував
необхідні папери.

А коли виявилося,
що з міркувань логістики

неможливо використовувати
лабораторний електроенцефалограф,

або ЕЕГ –

прилад для вимірювання реакції,

я купила портативний ЕЕГ
за власні гроші, замість того,

аби купити новий iPhone X,

на який заощаджували гроші
більшість однолітків.

Отже, нарешті я почала дослідження

з 86 учнями з моєї школи
віком від 13 до 18.

Використовуючи комп'ютерні
кабінки в бібліотеці,

я запропонувала учасникам комп'ютерну
симуляцію прийняття рішень,

аби виміряти їхню ризикованість
порівняно з вживанням алкоголю

наркотиків, азартними іграми
в реальному житті.

Вдягаючи електроенцефалограф,

учні заповнювали тест 12 разів
протягом 3 днів,

що імітує повторювану ризикованість.

Контролююча панель на електроенцефалографі

вимірювала їхні різні емоційні реакції,

такі як: увага, цікавість,
захоплення, розчарування,

вина, рівень стресу, розслабленість.

А ще апарат оцінював їхні емоції

за допомогою валідних шкал
вимірювання емоцій.

Це означало, що я виміряла
процес звикання

і його вплив на прийняття рішень.

Для проведення цього дослідження,
знадобилось 29 днів.

І через місяці відчайдушної
роботи над проектом,

ретельного обчислення даних,
тримаючись на каві, о другій ночі

я могла підсумувати результати.

І результати показали, що
звикання до ризику справді

може змінити мозок підлітків,
змінюючи їхній емоційний рівень,

провокуючи збільшення ризику.

Емоції учнів, які зазвичай
асоціюються з ризиком,

такі як страх, стрес, вина й хвилювання,

а також уважність -

були на високому рівні, коли вони вперше
піддались симуляції ризику.

Це стримувало їхні спокуси,
посилювало самоконтроль

і в результаті запобігало ризику.

Однак чим більше учасники піддавались
ризику під час симуляції,

тим меншими були їхній стрес
та почуття вини.

Це вело до ситуації,

коли вони більше були нездатні відчувати

природний страх та інстинкт
самозбереження.

І також через те, що у підлітків
ще не до кінця розвинутий мозок,

ризик стає для них
цікавішим і привабливішим.

То ж які висновки?

Їм не вистачає контролю над собою
для логічного прийняття рішень,

підлітки сильніше ризикують

і приймають небезпечні рішення.

Отже, не досить розвинений мозок –
це не єдина причина.

Ключову роль у схильності до ризику
відіграє також процес звикання

й наростання ризику.

Хоча схильність підлітків до ризику

значною мірою зумовлюється
структурними й функціональними змінами,

пов'язаними з розвитком мозку,

моє дослідження дозволило виявити
ще одну небезпечну обставину –

звикання до ризику

може вести до фізичних змін
у підлітковому мозку

й штовхати до більшого ризику.

Отож поєднання недозрілого мозку

і впливу звикання

утворює ідеальну гримучу суміш,
що вибухає руйнівними наслідками.

Моє дослідження може допомогти
батькам і суспільству зрозуміти,

що підлітки не просто назло
ігнорують попередження

чи кидають виклик батькам,
вдаючись до ризикованої поведінки.

Головна перешкода, що постає перед
підлітками, - це звикання до ризику,

всі ці впізнавані фізичні, емоційні зміни,

які керують ними й спонукають
ризикувати якомога сильніше.

Отож нам потрібен підхід, що дозволить
створити безпечніше середовище

й обмежити доступність ризиків,

але також потрібна політика,
яка відображає це розуміння.

Мої результати мають слугувати
застереженням і для підлітків.

Підлітки мають збагнути, що природні
й необхідні почуття страху й вини,

які захищають їх у небезпечних ситуаціях,

притупляються, якщо знов і знов
обирати ризиковану поведінку.

Бажаючи поділитись результатами
з моїми товаришами і з вченими,

я подала свою роботу

на міжнародний
науково-технічний конкурс, ISEF,

де понад 1800 студентів

із 75 країн з усього світу

демонструють свої передові
дослідження й винаходи.

Це щось на кшталт
Олімпійських ігор для науковців.

(Сміх)

Там я змогла показати своє дослідження
фахівцям з нейробіології та психології

й отримати цінні відгуки.

Але, мабуть, найбільш запам'ятався
момент того тижня,

коли раптом із динаміків
пролунало моє ім'я

під час церемонії нагородження.

Мені це здавалось таким неймовірним,
що майнула думка,

чи не сталася тут помилка,
як це було на Оскарі

з "Ла-Ла Лендом"?

(Сміх)

На щастя, ні.

Я дійсно зайняла перше місце

в категорії "Біхевіоризм
та суспільні науки".

(Оплески)

Зайве казати,

що я була не тільки в захваті
від визнання,

але й сама участь у науковому конкурсі
надала значущості моїм зусиллям,

стимулювала мою допитливість,

посилила креативність,

наполегливість та уяву.

Це фото, де я проводжу експеримент
у шкільній бібліотеці,

виглядає досить буденно,

але для мене воно слугує
джерелом натхнення.

Воно мені нагадує,
як я навчилася ризикувати.

Розумію, що це може звучати
досить іронічно.

Але я пішла на ризик, усвідомлюючи,

що він часто відкриває
несподівані можливості:

йдеться не про той небезпечний,
негативний ризик, який я вивчала,

а про виправданий,

позитивний ризик.

Чим більше я ризикувала,

тим впевненіше почувалась
за несприятливих обставин,

і це зміцнювало моє терпіння
й наполегливість,

щоб довести дослідження до кінця.

Здобутий досвід
привів мене до нових ідей,

наприклад: чи стосуються мої висновки
й іншого типу ризику?

Чи може позитивний ризик теж
посилюватись при повторенні?

Чи позитивні вчинки сприяють
позитивним змінам у мозку?

Здається, у мене щойно з'явилась
ідея для наступного дослідження.

(Оплески)