Шекхар Капур: Ми - це історії, які ми собі розповідаємо

Де бере початок творче натхнення? На TEDIndia голлівудський / боллівудський режисер Шекхар Капур ("Єлизавета", "Містер Індія") визначає джерело своєї творчості - цілковита, безроздільна паніка. Він розповідає, як вивільнити свого внутрішнього оповідача.

Недавно мене запросили зняти фільм "Єлизавета".

Ми взялись обговорювати цю визначну постать Англії:

"Вона дивовижна жінка, вона все може.

Як же її зобразити?"

Працівники кіностудії, продюсери і сценаристи зібралися на нараду.

А згодом підійшли до мене і спитали, "Шекхаре, а що ти думаєш?"

Я відповів, " Я думаю, що вона танцює".

Всі підвели на мене очі,

а хтось сказав: "Боллівуд".

Другий додав, "А скільки ми йому платимо?"

А третій запропонував "пошукати іншого режисера".

Я подумав, що краще запропоную щось інше.

Ми довго сперечались, як змалювати Єлизавету.

Я сказав: " Гаразд, можливо, у мені забагато Боллівуду.

Може ця велика постать - Єлизавета - танцює?"

"Та що ти таке говориш?"

Кінець-кінцем, я все переосмислив,

і ми дійшли згоди.

Ось як ми зобразили цю

визначну британську постать на ім'я "Єлизавета".

Лестер: Чи можна скласти Вам компанію, міледі?

Єлизавета: Як бажаєте, сер.

(Музика)

Шекхар Капур: Вона таки танцювала.

Чи могли глядачі фільму не зрозуміти,

що перед ними закохана,

зовсім невинна,

молода, життєрадісна жінка?

Чи хтось з вас цього не зрозумів?

Ось у чому сила образної оповіді,

сила танцю, сила музики:

у силі незнання.

Коли я беруся знімати кіно,

ми щодня забагато готуємося, забагато думаємо.

Знання лягають тягарем на мудрість.

Прості слова губляться

у сипучому піску досвіду.

Тому вранці я встаю зі словами:

"Що я робитиму сьогодні? Я не робитиму те, що запланував".

І мене охоплює цілковита паніка.

Це мій єдиний спосіб позбутися глузду,

здорового глузду, який каже:

"Агов, ти ж знаєш свою справу. Ти точно знаєш, що робити.

Ти режисер, ти займаєшся цим багато років".

Я приходжу на знімальний майданчик

і мене охоплює паніка.

Це символічний жест. Я рву сценарій,

доводжу себе до паніки, мене проймає страх.

Я роблю те саме й зараз; ви спостерігаєте за мною. Я нервуюся,

не знаю, що сказати, не знаю, що роблю, не хочу йти туди.

Але коли я вже на місці, художній директор питає:

"Ви знаєте, що робитимете, сер?" Я відповідаю," Звісно, що знаю".

А керівники студії кажуть:

"Овва! Подивіться на Шекхара. Він так добре підготувався".

А в думках я щойно слухав співака Нусрата Фатех Алі Хана,

тому що він хаотичний.

Я дозволяю собі зануритися в хаос,

бо надіюся, що з хаосу вирине момент істини.

Уся підготовка - це лише підготовка.

Я навіть не знаю, чи вона щира.

Я навіть не знаю, чи вона правдива.

Істина приходить в одну мить, сама по собі.

Якщо у розповіді чи фільмі

ви передасте

п'ять хвилин чогось справжнього,

то глядачі відчують це.

Так і я - стою на знімальному майданчику, очікую тих хвилин,

і кажу: " Я не знаю, що сказати".

Врешті, всі утупилися в мене очима.

200 людей о сьомій годині ранку.

Вони приїхали за п'ятнадцять сьома, а я - о сьомій,

і всі кажуть:

"Агов, що буде спочатку? Що станеться?"

Вас охоплює паніка,

коли ви не знаєте, що буде, - і ви справді не знаєте.

Оскільки ви не знаєте,

то молитеся до всесвіту, бо ви благаєте всесвіт,

щоб щось -- я намагаюся звернутися до всесвіту

як Айнштайн -- помолитися --

отримав свої рівняння,

з того ж джерела. Я шукаю те саме джерело,

бо творчість походить з того самого джерела,

яке ви уявляєте поза своїм "я",

за межами всесвіту.

Ви очікуєте, що вам сяйне якась думка.

Поки ця здогадка не зблиснула, ви не знімете перший дубль.

Що ж робити?

Кейт питає: "Шекхаре, що мені робити?"

А я відповідаю: "Кейт, а що ти хочеш робити?" (Сміх)

"Ти чудова акторка, а я люблю давати акторам свободу.

Покажи мені, що ти хочеш робити".

(Сміх)

Що я роблю? Я намагаюся виграти час.

Намагаюся виграти час.

Звідси перше правило оповіді,

якого я повсякчас дотримуюся: Паніка.

Паніка - чудовий шлях до творчості,

адже це єдиний спосіб позбутися здорового глузду.

Позбудьтеся здорового глузду.

Покиньте його, звільніться від нього.

Зверніться до всесвіту, бо

він пропонує щось

правдивіше за розум,

правдивіше за ваш світ.

[нерозбірливо], ви сказали це вчора. Я всього лиш повторюю,

бо саме цього принципу я завжди дотримуюся,

щоб осягнути шуньяту, порожнечу.

З порожнечі народжується мить творчості.

Ось що я роблю.

Коли я був малим - мені було вісім років.

Ви пам'ятаєте Індію в ті часи. Чисте довкілля.

У Делі ми жили в так званих чхатах або хотах.

Зараз "хота" стало поганим словом. Воно позначає їх веранду -

вночі ми спали просто неба.

В той час у школі я вчив фізику.

Вчитель сказав:

якщо щось існує,

то його можна виміряти.

Якщо виміряти не можна,

значить воно не існує.

Вночі я лежав і дивився на чисте небо,

у чистому Делі часів мого дитинства.

Я вдивлявся у всесвіт і питав:

"Як далеко простягається цей всесвіт?"

Мій батько був лікарем.

Я питав його: "Татку, як далеко простягається всесвіт?"

А він казав: "Синку, він нескінченний".

Тоді я просив його: "Будь ласка, виміряй нескінченність,

бо в школі вчать,

що якщо я не можу щось виміряти, то воно не існує.

Я не можу цього зрозуміти".

Скільки триває вічність?

Що значить "нескінченний"?

Я лежав ночами і плакав,

бо моя уява не була творчою.

Що ж я зробив?

У той час, у ніжному віці семи років,

я придумав історію.

Що це була за історія?

Дивно, але я її пам'ятаю.

Жив собі один дроворуб,

який брав сокиру і рубав дрова,

а вся галактика - це один атом цієї сокири.

У мить, коли сокира цюкне поліно,

усе зруйнується

і знову станеться Великий вибух.

Але спочатку був дроворуб.

А коли ця історія мені набридла,

я уявив, що всесвіт цього дроворуба -

це один атом у сокирі іншого дроворуба.

Я розповідав цю історію знову і знову,

щоб подолати свою проблему.

Таким чином я з нею впорався.

Як мені це вдалося? Треба вигадати історію.

Що таке історія?

Історія - це всі ми.

Ми - це історії, які ми розповідаємо собі.

У цьому всесвіті, і в цьому житті

нас мучить два запитання -

існуємо ми чи ні,

і хто ми такі.

Саме історії, які ми собі розповідаємо,

визначають можливості

нашого життя.

Ми - історії, які ми собі розповідаємо.

Це найширше розуміння оповіді.

Історія - це зв'язок,

який ви налагоджуєте між тим, ким ви є,

чи тим, ким ви можете бути,

і нескінченним світом - ось наша міфологія.

Ми розповідаємо свої історії.

Не існує людини без історії.

Айнштайн розповів історію,

діяв згідно зі своїми історіями, далі витворив теорії,

витворив теорії, а згодом придумав свої рівняння.

Олександр Македонський мав історію, яку розповідала йому мама,

і вирушив завойовувати світ.

У кожного з нас є історія, якої ми дотримуємося.

Ми розповідаємо собі історії.

Я візьму на себе сміливість і скажу,

"Я розповідаю історію, значить, я існую".

Я існую, бо є історії,

а якщо немає історій, ми не існуємо.

Ми вигадуємо історії, щоб осягнути суть життя.

Якщо ми не будемо вигадувати історії,

то, швидше за все, збожеволіємо.

Я не знаю; я не впевнений, але я займався цим усе життя.

Тепер про кіно.

Кіно розповідає історію.

Зараз я обмірковую ідею фільму про Будду

і мене цікавить таке питання: якби Будда мав усі засоби,

які має режисер -

музику, візуальні ефекти, відеокамеру,

чи ми б розуміли буддизм краще?"

Але ці роздуми пригнічують мене.

Я мушу розповісти історію

набагато майстерніше.

І я маю знаряддя для цього.

Його назва - підтекст.

Коли я вперше потрапив до Голлівуду, мені сказали --

я часто говорив про підтекст, і мій агент якось зауважив:

"Чи не міг би ти припинити розмову про підтекст?"

Я здивувався, "Чому?" Він відповів, "Бо тобі ніхто не дасть знімати фільм,

якщо ти говоритимеш про підтекст.

Просто говори про сюжет

і хвалися, який ти знімеш чудовий фільм,

які візуальні ефекти використаєш".

Ось що ми очікуємо

від фільму:

ми чекаємо на історію на рівні сюжету,

потім на історію

на психологічному рівні,

потім на історію на політичному рівні,

і, врешті, на історію

на рівні міфологічному.

Я очікую на історію на кожному рівні.

Водночас, ці історії

не мусять узгоджуватися між собою.

Навпаки, чудово,

що історії часто суперечать одна одній.

Коли я працюю з Рахманом - він прекрасний музикант -

то часто кажу йому: "Не дотримуйся того, що вже сказано в сценарії.

Знайди те, чого в ньому немає.

Знайди свою правду,

а коли знайдеш її,

вона буде правдива, хоча й, можливо, перечитиме сюжету.

Але на це не зважай".

Тепер про "Золоту добу" - продовження "Єлизавети".

Коли я знімав продовження "Єлизавети", ось яку історію

розповідав сценарист:

жінка, якій погрожував

Філіп II,

готується до війни,

і в той час закохується у Волтера Рейлі.

Покохавши Волтера Рейлі,

вона забуває, що вона королева.

Тим часом Волтер Рейлі

закохується у її фрейліну,

і Єлизавета мусить вирішити: чи вона - королева, яка збирається на війну,

чи вона хоче ...

Ось моя версія історії:

Боги на небесах.

І дві людини.

Філіп II - божественний,

бо постійно молиться,

і Єлизавета - божественна,

але не повністю - вона вважає себе божественною,

але в ній тече кров смертної людини.

Божественність Єлизавети страждає від цього,

тому боги вирішують:

"Гаразд, нам слід

виправити становище".

Так вони й чинять.

Вони посилають на землю Волтера Рейлі,

який мусить фізично відокремити смертну плоть Єлизавети

від її духу.

Смертна плоть - це дівчина,

яку послали для Волтера Рейлі.

Поступово він роз'єднує ці дві сутності,

і Єлизавета стає божественною.

Двоє божественних людей вступають у бій,

і боги на боці божественності.

Звичайно, вся британська преса засмутилася.

Вони писали: "Ми перемогли Непереможну армаду".

А я відповів: "Непереможну армаду переміг шторм.

Боги послали шторм".

Отож, що я робив?

Я намагався знайти міфічне підґрунтя

для фільму.

Звичайно, коли я спитав Кейт Бланшет, про що йдеться у фільмі,

вона відповіла - про жінку,

яка намагається змиритися зі старістю.

Психологічний рівень.

Сценарист сказав, що фільм про історію. Сюжетний рівень.

Я сказав, що мова йде про міфологію,

про богів.

Я покажу вам фільм -

уривок із фільму -

а також роботу камери.

На мою думку, у цій сцені

Єлизавета переживає відчуття смертності.

Вона усвідомлює справжнє значення смертності

і розуміє, що насправді відбувається,

коли переживаєш відчуття смертності.

Вона усвідомлює небезпеку смертності,

і розуміє, чому її слід уникнути.

Пам'ятайте, що для мене у фільмі

Єлизавета та її фрейліна -

це дві частини одного тіла:

смертна сутність

і духовна сутність.

Тепер дивимось той кадр.

(Музика)

Єлизавета: Бесс?

Бесс?

Бесс Трокмортон?

Бесс: Я тут, міледі.

Єлизавета: Відповідай, це правда?

Ти вагітна?

Ти вагітна?

Бесс: Так, міледі.

Єлизавета: Зрадниця.

Як ти смієш тримати від мене таємниці?

Ти маєш питати мого дозволу перед тим, як паруватися,

перед тим, як плодитися.

Мої суки у мене на повідку.

Ти чуєш мене? Ти мене чуєш?

Волсинґем: Ваша Величносте. Благаю, ваша честь. Милосердя.

Єлизавета: Не час для милосердя, Волсинґем.

Забирайся до свого брата-зрадника і не лізь в мої справи.

Від нього?

Кажи. Ну кажи. Це його дитина? Від нього?

Бесс: Так

Міледі,

це дитина мого чоловіка.

Єлизавета: Сучка! (Плаче)

Рейлі: Ваша Величносте.

Це не та королева, яку я люблю і якій служу.

Єлизавета: Цей чоловік спокусив підопічну королеви

і вона вийшла заміж без королівської згоди.

Такі злочини караються законом. Схопіть його.

Швидко.

Я позбавляю тебе свого захисту.

Бесс: Як вам завгодно, Ваша Величносте.

Єлизавета: Забирайся! Геть! Геть! Геть!

Забирайся!

(Музика)

Шекхар Капур: Що я хочу тут показати?

Єлизавета усвідомила

і зіткнулася віч-на-віч

з власними ревнощами,

з власною смертністю.

Що відбувається з архітектурою?

Архітектура розповідає історію.

Архітектура розповідає історію

про те, що хоча Єлизавета була найвпливовішою жінкою

у світі в той час,

існує інша, могутніша архітектура.

Камінь більший за неї, бо камінь природний.

Він переживе її.

Камінь говорить, що він - частина її долі.

Ще одне - чому камера спрямована згори вниз?

Камера дивиться на неї згори, тому що вона в колодязі.

Єлизавета в безодні

відчуття власної смертності.

Вона мусить себе витягнути звідти -

з безодні смертності,

звільнити свою душу.

У цю хвилину, на мій погляд,

Єлизавета і Бесс - це одна людина.

Але у цю ж мить

Єлизавета звільняється від другої сутності.

Тому в цій сцені фільм працює на

багатьох-багатьох рівнях.

Ми розповідаємо історії

за допомогою образів, музики і акторів.

На кожному рівні є різні, часом

суперечливі значення.

Де початок історії?

Як ведеться оповідь?

Десять років тому

я почув слова одного політика,

якого не надто поважають в Індії.

Він сказав, що жителі великих міст

зливають за один раз стільки води в туалеті,

скільки мешканці сіл

не витрачають на цілу сім'ю за два дні.

Це взяло мене за живе, я подумав: "Так воно і є".

Якось я пішов до свого друга,

і мусив чекати на нього

у його квартирі на Малабар Гілл,

на двадцятому поверсі,

у дуже елітному районі Мумбаї.

Він приймав душ двадцять хвилин.

Я знудився і пішов геть. А дорогою назад

їхав як завжди через

нетрі Бомбея.

А там під палючим сонцем у довжелезних чергах

стояли жінки і діти з відрами,

і чекали на цистерну

з водою.

У цю хвилю в мене виникла ідея.

Як вона переросла в історію?

Я раптом зрозумів, що ми на порозі катастрофи.

Тому мій наступний фільм називється "Паані" -

"Вода".

На цьому міфологічному ґрунті

я починаю створювати світ.

Який світ я створюю?

Звідки беруться ідея і проект?

Я уявив, що у майбутньому

збудують шляхопроводи.

Розумієте, що таке шляхопроводи? Так?

Отож, збудували шляхопроводи,

щоб швидше добратися з пункту А в пункт Б.

Натомість багатії спритно дістаються від одного відносно заможного району

до іншого відносно заможного району.

А потім збудували

місто над шляхопроводами.

Багаті люди переїхали у верхнє місто,

а бідні залишилися у нижніх містах.

Близько 10-12 відсотків людей

перебралися у верхнє місто.

Звідки беруться ці верхні і нижні міста?

В одному індійському міфі

є такі слова - я скажу їх на Гінді -

(Гінді)

Про що тут йдеться?

Йдеться про те, що багаті завжди сидять на плечах

і виживають на плечах бідних.

Саме з цього міфу походить ідея верхнього і нижнього міст.

Задум заснований на історії.

Згодом мешканці верхнього міста

всмоктують усю воду.

Запам'ятайте це слово - всмоктують.

Вони всмоктують усю воду, не діляться нею ні з ким,

і подають воду по краплинах у нижнє місто.

Якщо вибухне революція, вони відключать воду.

Але демократія ще не вмерла,

тому можна заявити по-демократичному:

"Якщо ви дасте нам [що ми хочемо], ми включимо воду".

Мій час вже добігає кінця.

Але я можу ще довго розповідати,

як ми вигадуємо історії,

як історії стають нами,

і як їх можна перенести в конкретну галузь -

у моєму випадку - це кіно.

Врешті-решт, що таке історія? Це протиріччя.

Усе довкола - протиріччя.

Всесвіт - це протиріччя.

І всі ми постійно прагнемо досягнути гармонії.

Вранці ми сприймаємо день і ніч як протиріччя.

Але ось ви встали в 4 годині ранку.

Перший проблиск блакиті там, де ніч і день

намагаються знайти гармонію між собою.

Гармонія - це ноти Моцарта, які він нам не залишив,

але протиріччя його нот вказує на існування цих інших записів.

Усі протиріччя його записів свідчать про гармонію.

Це наслідок пошуку гармонії

серед протиріч, які панують у думках поета,

серед протиріч, які панують у думках оповідача.

У думках оповідача - це моральні протиріччя.

У думках поета - протиріччя словесні.

А в думках всесвіту - суперечність між ніччю і днем.

У думках чоловіка і жінки

ми увесь час є свідками

протистояння чоловічого і жіночого начал.

Ми прагнемо душевної гармонії.

Увесь сенс протиріччя -

окрім примирення з ним -

це оповідь історії, а не вирішення проблеми.

Проблема багатьох голівудських історій

і фільмів - як сказав (нерозбірливо) у своєму кіно - полягає

у спробі залагодити протиріччя.

Гармонія - це не рішення.

Гармонія - це натяк на щось

значно більше, ніж рішення.

Гармонія - це натяк на щось

всеосяжне і загальне,

вічне і миттєве.

Рішення - це набагато вужче поняття.

Воно остаточне. Гармонія безкінечна.

Тому історії, як і решта протиріч у всесвіті,

шукають гармонію і нескінченність

у моральних рішеннях. Вони розв'язують один конфлікт,

але обминають інший, і тому порушують дійсно важливі питання.

Щиро дякую.

(Оплески)