Як можна підтримати емоційний добробут вчителів?

Учителі емоційно підтримують наших дітей, але хто підтримує вчителів? У цьому відвертому виступі педагог Сідні Дженсен досліджує, як вчителі ризикують зазнати "вторинної травми" – це поняття означає, що вони поглинають емоційне навантаження своїх учнів – і показує, як школи можуть проявити творчий підхід у підтриманні психічного здоров'я та добробуту кожного.

Як і велика кількість вчителів,

кожного року в перший навчальний день

я проводжу щось типу знайомства
зі своїми учнями.

Я викладаю в Лінкольнській старшій школі
у Лінкольні, Небраска,

і ми є однією з найстаріших
і найбільш строкатих старших шкіл

у нашому штаті.

Також, до вашого відома,

ми єдина школа у світі,
чий талісман – це ланки.

Тобто, ланцюг.

(Сміх)

І перед будівлею школи

стоїть скульптура,
що зображає цей талісман

із чотирьох ланок, з'єднаних у ланцюг.

І кожна ланка має певне значення.

Наші ланки уособлюють традицію,

досконалість, єдність та різноманіття.

Отже, у перший навчальний день

я пояснюю своїм новим дев'ятикласникам,
яке значення криється в цих ланках,

і даю кожному аркуш паперу.

Я прошу їх написати на цьому аркуші
щось про себе.

Це може бути щось, що вони люблять,

щось, на що вони сподіваються –

будь-що, що описує їхню особистість.

Тоді я йду по класній кімнаті
зі степлером,

і скріпляю всі аркуші разом,

щоб утворити ланцюг.

І ми вішаємо цей ланцюг вгорі у нашій
класній кімнаті, як декорацію, звичайно,

але і як нагадування,
що ми всі пов'язані.

Ми всі є ланками.

Та що ж трапляється,
коли одна із ланок почувається слабкою?

І що буває, коли ця слабкість –

у людині, яка тримає степлер?

Це людина,
яка має забезпечувати ці зв'язки.

Учитель.

Як вчителі, ми працюємо кожен день,

щоб забезпечити соціальну,
психологічну та академічну підтримку

для наших учнів, які приходять до нас
з різними та складними проблемами.

Як більшість вчителів,

я маю учнів, які йдуть додому кожного дня,

сідають за кухонний стіл

у той час, коли один або обоє батьків
готують здорову, поживну їжу для них.

За вечерею діти переказують
історію, що прочитали того дня

в 9 класі на уроці англійської,

або пояснюють,
як працюють закони Ньютона.

Але в мене також є учні,
які йдуть до притулку для бездомних

або до інтернату.

Вони йдуть до машини,
де їхня родина спить в даний момент.

Вони приходять до школи із травмою,

і коли я йду додому кожного дня,
ця травма йде зі мною.

І, як бачите, це важка частина
роботи вчителя.

Це не оцінювання,
планування занять, зустрічі,

хоча, звичайно, ці речі також займають
велику частину часу та енергії вчителя.

Тяжка складова роботи вчителя –

це всі складні обставини у житті дітей,
які ми не можемо контролювати,

ті речі, які ми не можемо змінити для них,
коли вони виходять за двері класу.

Я задумуюся, чи завжди було так.

Я пригадую свою практику на останньому
році навчання в університеті Джорджії,

коли нас вчили на заняттях з методики,

що концепція гарного
викладання змінилася.

Ми не готуємо учнів,

які після випуску стануть робочою силою

і будуть стояти за конвеєром на фабриці.

Ми радше відправляємо наших дітей
до лав робочої сили,

де їм потрібно вміти спілкуватися,

співпрацювати і вирішувати задачі.

І це спричинило
зміну відносин між вчителем та учнем,

їхній зв'язок став тіснішим,

вчитель – не просто надавач інформації,
а учень – не просто отримувач знань.

Лекції перед мовчазними рядами слухачів
більше не задовольняють ці потреби.

Ми повинні вміти так будувати відносини
з учнями, і в учнівському колективі,

щоб вони відчували зв'язок

зі світом, який від цього залежить.

Я пригадую мій другий рік викладання.

У мене був учень, назву його Девід.

І я пригадую своє відчуття,
що досить гарно попрацювала,

вчителюючи цього року:

"Так, я не перший рік вчителюю.

я знаю, що роблю".

І це було в останній навчальний день,

я побажала Девіду гарного літа.

І я побачила, як він ішов вестибюлем,

і подумала,

що навіть не знаю, як звучить його голос.

У той момент я зрозуміла,
що роблю щось не так.

Тож я змінила майже все
у своєму викладанні.

Я забезпечила учням достатньо
можливостей поговорити зі мною

і одне з одним,

поділитися своїми письмовими роботами
і висловити свої думки.

І саме завдяки цим розмовам я почала
не тільки впізнавати їхні голоси,

але і дізнаватися про їхній біль.

Наступного року Девід знову був у класі.

Я дізналася,
що його батько не мав документів,

і його депортували.

Девід почав погано поводитися в школі,

бо все, чого він хотів –
щоб його родина знову була разом.

Через це я також відчувала його біль.

І мені треба було,
щоб хтось мене вислухав,

надав мені підтримку,

щоб я могла підтримати Девіда в біді,
яку мені навіть важко осягнути.

І ми визнаємо, що така потреба існує

в офіцерів поліції, які стали свідками
жахливого злочину,

і в медичних працівників,
які втратили пацієнта.

Але коли йдеться про фах вчителя,

ця потреба визнається не так охоче.

Я думаю, надзвичайно важливо,

щоб в учнів і викладачів,

адміністаторів, парапрофесіоналів
та іншого допоміжного персоналу

був зручний і посильний доступ
до служб підтримки психічного здоров'я.

Коли ми постійно обслуговуємо інших,

часто від 25 до 125 учнів кожного дня,

наші емоційні скарбнички
постійно використовуються.

Через деякий час вони
стають настільки спустошеними,

що ми більше не можемо
це витримувати.

Це називається "вторинна травма",
або "втома від співчуття", ці поняття

означають, що ми вбираємо травми,
якими наші учні діляться з нами щодня.

І через якийсь час,

наші душі стають переобтяженими
цими тягарями.

Інститут Баффета в Університеті Небраски

нещодавно виявив,
що більшість вчителів –

86% серед
закладів дошкільної освіти –

мали депресивні симптоми
протягом попереднього тижня.

Дослідники з'ясували, що приблизно 10%

мали клінічно значимі симптоми депресії.

Моя взаємодія з колегами
та мій власний досвід

викликають враження, ніби це
загальна проблема, яка стосується

всіх рівнів шкільної освіти.

Що ж ми не враховуємо?

Чому допускаємо розрив ланцюга,
і як його полагодити?

Впродовж моєї кар'єри

я зіткнулася з суїцидом двох учнів

та одного чудового викладача,

який любив своїх дітей;

я стикалася з величезною
кількістю бездомних учнів;

а також учнів, що мали справу
із системою правосуддя.

Коли стаються ці події,

протокол диктує: "Якщо Вам треба
з кимось поговорити, тоді ..."

А я кажу, цього недостатньо.

Мені дуже пощастило.

Я працюю в чудовій школі
з прекрасним керівництвом.

Мені дістався великий район,

де існує чимало здорових партнерських
стосунків із громадськими установами.

Вони забезпечують
постійне зростання кількості

шкільних психологів, терапевтів

та допоміжного персоналу,
щоб підтримувати наших учнів.

Вони навіть забезпечують працівникам
доступ до безкоштовного консультування,

це записано у нашому контракті.

Але багато малих районів,
та навіть деякі великі

просто не можуть це оплатити
без сторонньої допомоги.

(Зітхання)

Кожна школа не лише потребує фахівців
з соціальної та емоційної підтримки,

підготованих професіоналів, які можуть
зорієнтуватися в потребах школи –

не тільки учнів,
не тільки викладачів, а тих, і тих –

ці досвідчені професіонали
також потрібні,

щоб цілеспрямовано вишукувати тих,
хто найбільше травмований,

та підтримувати з ними зв'язок.

Багато шкіл роблять, що можуть,

щоб заповнити прогалини,

починаючи з визнання того,
що робота, яку ми робимо

є очевидно важкою.

В іншій школі в Лінкольні,
середній школі Шу,

є те, що вони називають
"Середа благополуччя".

Вони запрошують у громаду
викладачів йоги,

фінансують прогулянки
під час обідньої перерви,

та організовують масові заходи,

мета яких – об'єднати людей.

У початковій школі
в Закарі, штат Луїзіана,

є те, що вони називають
"Зустріч посеред тижня",

на якій вони запрошують вчителів на ланч,

і обговорюють те, що йде добре,

і те, що лежить
тягарем на їхньому серці.

Ці школи створюють простір
для значущих розмов.

Також, моя подруга і колега Джен Хайстріт

виділяє 5 хвилин кожного дня,

щоб написати заохочувальне
послання колегам,

і дати їм знати,
що вона бачить їхню важку роботу,

і те, як вони діляться
частинкою свого серця з іншими.

Вона знає, що ці 5 хвилин

можуть мати безцінну
і потужну ланцюгову реакцію

по всій нашій школі.

Ланцюги, що висять у моїй
класній кімнаті – більше, ніж декорація.

Ці ланки висять над нашими головами

всі чотири роки, поки наші учні
ходять нашими вестибюлями.

І кожного року

старші учні приходять до класної кімнати
під номером 340

і досі пам'ятають, де висять їхні ланки.

Вони пам'ятають, що написали на них.

Вони відчувають єдність і підтримку.

І вони мають надію.

Хіба це не те, що потрібно всім нам?

Щоб хтось поцікавився і впевнився,
що з нами все добре.

Щоб зв'язався з нами

і нагадав нам, що ми – ланка в ланцюзі.

Час від часу нам всім
просто треба трохи допомоги,

щоб тримати цей степлер.

Дякую.

(Оплески)