Щоденне лідерство

Всі ми коли-небудь змінювали чиєсь життя, здебільшого навіть не підозрюючи про це. У цій веселій розповіді Дрю Дадлі закликає нас подивитись на лідерство як на щоденну справу, в якій ми робимо життя одне одного кращим. (Знято на TEDxToronto).

Хочу почати з простого запитання:

хто з вас може з впевненістю

назвати себе лідером?

Бачите, я ставлю це запитання по всій країні

і всюди, де б я це не робив,

більшість слухачів не піднімає рук.

Тоді я зрозумів, що ми перетворили поняття лідерства

у щось більше, ніж ми є самі.

Ми перетворили його у щось недосяжне.

Ми перетворили лідерство в місію змінити світ.

Ось ми взяли звання лідера і трактуємо його так,

ніби це щось, що ми заслужимо колись у майбутньому,

але отримати його зараз -

означає проявити самовпевненість чи зухвалість, а ми цього не хочемо.

І мене часом непокоїть,
що ми так багато часу витрачаємо на

возвеличення неймовірних вчинків,
на які мало хто здатен,

що вже переконали себе,

що тільки ці вчинки заслуговують похвали.

І починаємо применшувати значення
тих речей, які можемо робити щодня.

Ми не зважаємо на ті моменти, коли ми справді повелися як лідери,

і не дозволяємо собі визнати нашу заслугу

і не дозволяємо собі відчути гордість.

Впродовж останніх 10 років,

я мав щастя працювати з неймовірними людьми,

які допомогли мені подивитись на лідерство іншими очима.

і це, здається, зробило мене щасливішим.

Сьогодні, за цей короткий час,
я б хотів розповісти вам одну історію,

яка мабуть найбільше і вплинула на мене.

Я навчався в невеликому університеті,

який називався Маунт Еллісон
в місті Саквіль, Нью-Брансвік.

В останній день навчання до мене підійшла якась дівчина
і сказала:

"Я пам'ятаю той день,
коли я вперше тебе зустріла".

І тоді вона розповіла мені історію чотирирічної давності.

Вона сказала: "За день до вступу

я була в готельному номері зі своїми батьками.

Мені було дуже страшно. Я була впевнена,
що не зможу цього зробити,

що я не готова навчатися в університеті.
І я просто розплакалася.

А мої батьки виявили дивовижне розуміння. Вони сказали:

"Слухай, ми розуміємо, що страшно, але давай просто сходимо туди завтра.

Давай підемо першого дня
і якщо в якийсь момент ти відчуєш,

що це тобі не під силу - нічого страшного, просто скажи нам

і ми заберемо тебе додому. Ми тебе любимо, незважаючи ні на що!"

І вона додала: "І от наступного дня ми пішли туди,

я стала в чергу, готуючись до реєстрації,

глянула навколо і зрозуміла,
що в мене нічого не вийде.

Я знала, що я ще не готова.
Я знала, що мені краще звідти піти.

І як тільки-но я прийняла це рішення,

мене огорнув неймовірний спокій.

Тоді я повернулась до батьків і сказала,

щоб ми повертались додому. І саме в цей момент

з будівлі студентського клубу вийшов ти,

в найбезглуздішому капелюсі,
який я коли-небудь бачила".
(Сміх)

"Це було дивовижно.

В тебе був великий значок на підтримку Шінерами

який означав "студенти проти кістозного фіброзу",

- це благодійна організація,
в якій я працюю вже багато років, -

"і в тебе було повне відро льодяників.

Ти йшов і роздавав льодяники людям,
які стояли в черзі

і розповідав про Шінераму.

І раптом ти підійшов до мене, зупинився

і витріщився так, що аж мурашки по тілі побігли".
(Сміх)

Ось ця дівчина точно знає про що я говорю.
(Сміх)

"І тоді ти глянув на хлопця, який стояв поряд,

усміхнувся, потягнувся за льодяником,

дав йому і сказав:

"Ти повинен віддати цього льодяника прекрасній жінці,
яка стоїть поряд із тобою".

І тоді вона сказала, що ще ніколи не бачила,
щоб хтось ніяковів так швидко.

"Він почервонів як рак і навіть не глянув на мене.

Він просто передав льодяника якось отак".
(Сміх)

"Мені стало так шкода його, що я взяла льодяника.

І тільки-но я це зробила, твій погляд став дуже суворий,

ти глянув на моїх батьків і сказав:

"Ви тільки-но подивіться! Подивіться лиш!

Перший раз вийшла з дому, а вже бере цукерки

від незнайомця?!"
(Сміх)

І вона додала: "Всі мало не попадали зо сміху.

З усіх боків знявся регіт.

Я знаю, що це банально, і не знаю навіщо я взагалі це тобі розказую,

але в цей момент, коли всі заливалися сміхом,

я зрозуміла, що мені не треба йти.

Я зрозуміла, що я саме там, де повинна бути,

і я зрозуміла, що це і є мій дім.

За чотири роки ми з тобою так і не перекинулись словом,

але я чула, що ти від'їжджаєш,

і тому повинна сказати тобі,
що ти зіграв

надзвичайно велику роль у моєму житті.
Я сумуватиму за тобою. Щасти!".

І вона пішла, а я втратив дар мови.

Вона відійшла на кілька метрів, повернулася до мене, усміхнулася і додала:

"І ще одне:

я досі зустрічаюся з цим хлопцем, вже чотири роки".
(Сміх)

Через півтора року після того, як я переїхав до Торонто,

я отримав запрошення на весілля.

Але найсмішніше те, що я цього всього не пам'ятаю.

Я ніяк не пригадую цієї події.

Я перебрав в голові всі смішні моменти,

і я б запам'ятав би подібний випадок,
але я такого не пригадую.

І тоді наступив той переломний момент, який відкрив мені очі:

я зрозумів, що вчинок,
який можливо найбільше змінив чиєсь життя,

вчинок який змусив жінку підійти до незнайомця

через чотири роки і сказати:

"Ти зіграв неймовірно важливу роль в моєму житті" -

це той вчинок, якого я навіть не пам'ятаю.

Хто з вас мав "момент льодяника",

коли вам щось таке сказали або зробили,

що докорінно змінило ваше життя на краще?

Гаразд. А хто з вас сказав про це тій людині?

Бачите? А чому ні?
Ми святкуємо дні народження,

хоча єдине, що нам для цього треба зробити -
це не померти за 365 днів. (Сміх)

Але ми допускаємо, щоб люди,
які змінили наше життя на краще,

ходили попри нас, не знаючи про це.

І кожен з вас, кожен-кожнісінький

був каталізатором такого моменту.

Ви змінили чиєсь життя на краще,

словом або ділом,
і якщо ви думаєте, що це не так,

тоді подивіться скільки людей не підняло рук вдруге,
коли я поставив це питання.

Ви просто один із тих, кому про це не сказали.

Нам страшно уявити, якою силою ми володіємо.

Страшно навіть подумати,
що ми можемо так багато значити

для інших людей,
адже поки ми вважаємо, що лідерство -

це щось більше за нас,
поки ми робимо його чимось недосяжним,

поки ми перетворюємо його в місію змінити світ,

доти ми шукаємо собі виправдання,

щоб не чекати його кожного дня
від себе та від інших.

Меріан Вільямсон сказала:
"Ми більше боїмося не своїх хиб,

а своєї прихованої сили.

Нас лякає не темрява,
а світло всередині нас".

І сьогодні я закликаю вас до дії.
Треба це подолати.

Ми повинні перестати боятися того,

що можемо мати неймовірно великий вплив на чиєсь життя.

Ми повинні перестати боятися ,
щоб рухатися далі,

щоб наші молодші брати і сестри,
і колись наші діти

або наші діти вже тепер, почали бачити і цінувати той вплив,

який ми можемо мати на життя інших людей,

більше, ніж гроші, чи владу,
чи звання, чи вплив.

Ми повинні заново визначити поняття лідерства,
як момент льодяника,

скільки таких моментів ми створюємо,
скільки визнаємо,

скільки таких моментів ми даруємо
та за скільки дякуємо.

Адже ми перетворили лідерство
в місію змінити світ,

а світу нема, є лише 6 мільярдів світоглядів.

І якщо ви зміните світогляд хоча б однієї людини,

зміните її думку про те, на що вона здатна,

та скільки людей турбуються про неї,

зміните її погляд на те, яку здатність вона має

змінити світ, то ви зміните все.

І якщо ми саме так розумітимемо лідерство,

якщо глянемо на лідерство по-новому,

то ми зможемо змінити все.

Ідея проста, але досить важлива.

І я хочу подякувати вам, що мав змогу поділитися нею з вами сьогодні.