Як це - виховувати дитину на війні

Як батьки захищають дітей і допомагають їм знову відчути безпеку, коли їхні будинки стирає з лиця землі війна? У цій теплій помові психолог Аала Ель-Хані ділиться своїм досвідом співпраці з сім'ями біженців, які постраждали через війну у Сирії. Головне питання: чим допомогти цим люблячим батькам дарувати дітям тепло та безпеку, які їм так потрібні?

По всьому світу близько 1.5 млрд людей
переживають збройні конфлікти.

Тому вони змушені тікати зі своєї країни,

результат - 15 мільйонів біженців.

Діти, без сумніву,

є безневинними і найвразливішими
жертвами...

і не тільки явної фізичної загрози,

але і морального впливу війни.

Війна ставить дітей під серйозну загрозу

виникнення проблем психіки та поведінки.

Можна тільки уявити, якими діти є

наляканими.

Але є і хороші новини.

Якість піклування за дітьми в сім'ї

може вплинути на їхнє благополуччя більше,

ніж війна, яку вони переживають.

Справді, дітей можна захистити

хорошим вихованням під час і після війни.

У 2011 році я поступила в аспірантуру

Манчестерського університету
школи психології.

Як і багато з вас,

я слідкувала за війною в Сирії на екрані.

Моя сім'я із Сирії,

і тому дуже рано

трагічно загинули мої рідні.

Ми усі разом дивилися телевізор.

І бачили ті сцени:

як бомби зносять будинки,

хаос, порожнеча,

люди кричать і тікають.

Саме це мене пронизує найбільше,

а особливо налякані діти.

У мене було двоє звичайних допитливих
дітей.

Тоді їм було 4 і 6 років,

вік, коли вони найбільше задають питань,

і чекають чесних, переконливих відповідей.

Я почала уявляти, як би я

виховувала своїх дітей у хаосі війни,
у таборі біженців.

Змінилися б мої діти?

Моя дочка б втратила той вогник у очах?

Чи став би мій безтурботний син замкненим?

Справилася би я?

Змінилася б я?

Ми, психологи і спеціалісти у сфері сім'ї,

знаємо, що умілі батьки

можуть значно вплинути на стан дітей,

і це ми називаємо підготовкою батьків.

У мене було питання,

чи зможуть такі програми допомогти сім'ям,

які живуть у зоні війни?

Чи можемо ми чимось їм допомогти,

щоб побороти усі ці труднощі?

Я запитала свого наукового керівника,

професора Рейчел Келем,

як я можу змінити світ.

Я не знала, як саме мені це зробити.

Вона терпляче вислухала мене,

а тоді, на щастя, відповіла:

"Якщо це важливо для тебе,

тоді давай це зробимо.

Давай дізнаємося, чи можуть ці програми

допомогти сім'ям у такому становищі."

Вже 5 років ми з колегами -

професором Келем і доктором Кім Картрайт -

розробляємо способи допомоги сім'ям,

які пережили війну і вимушений переїзд.

Щоб зрозуміти, чим їм допомогти,

подбати про їхніх дітей,

спочатку треба дізнатися, у чому їх біда,

так?

Це очевидно.

Як правило, найвразливіші із тих,

кому ми намагаємося допомогти,

це ті, кого ми не питаємо.

Скільки разів ми були впевнені, що знаємо

кому і як допомагати, без ніяких питань?

Я була у таких таборах у Сирії, Турції,

Я сідала разом з сім'ями і слухала.

Я вислуховувала труднощі батьків,

те, як вони стараються,

слухала їх крик про допомогу.

Інколи я просто зупинялася,

все, що було в моїх силах -
взяти їх за руки

і тихо плакати та молитися.

Вони розказували про свої труднощі,

про суворі, жорстокі умови у таборі,

де неможливо зосередитися на необхідному,

наприклад, похід за питною водою.

Вони ділилися, як їхні діти стають чужими;

сум, депресія, злість,

нетримання, переляк, страх гучних звуків,

страх нічних жахіть -

лякаючі, страшні сни.

Вони пережили все, що ми бачимо на екрані.

Матері,

з яких майже половина вдови військових,

або, які навіть не знали, чи живі
їхні чоловіки -

розказували, як важко їм було.

Вони бачили, що діти потребують допомоги,
але не знали, як їм допомогти.

Вони не знали, як відповідати на їхні
запитання.

Мене вражало і дивувало те,

як батькам вдавалося підтримувати дітей.

Не дивлячись на всі труднощі у житті,

вони старалися допомагати дітям.

Вони шукали підтримки у працівників
неурядових організацій,

у вихователів з таборів біженців,

у лікарів,

інших батьків.

Я зустріла маму, яка тут всього 4 дні,

вона вже неодноразово намагалася

знайти допомогу своїй 8-річній дочці,

у якої були жахливі кошмари.

На жаль, майже завжди, без результату.

Лікарі, якщо вони взагалі тут є,

практично завжди надто зайняті

або брак належних знань заважає їм
допомогти батькам.

Вихователі і батьки також є

частиною спільноти, яка намагається з цим
боротися.

І тоді ми почали думати.

Як можна їм допомогти?

Сім'ї справлялися з небаченими проблемами.

Конфлікт у Сирії дав зрозуміти,

що неможливо підтримати кожного в сім'ї.

Чим ще можна їм допомогти?

Як допомогти людям на ширшому рівні

при низьких затратах

у ці важкі, жахливі часи?

Після довгих розмов з благодійними
організаціями

поступила чудова ідея

поширення інформації через обгортку хліба,

який доставляли тутешнім людям

гуманітарні працівники.

Так ми і зробили.

Упаковка хліба ніяк не змінилася ззовні

крім двох додаткових листків паперу.

На одному - базові поради при проблемах,

які могли б спіткати батьків

та дітей.

Та поради, як допомогти собі та дітям,

наприклад, як приділити час дитині,

показати свою любов,

як можна бути більш терплячими до них,

як розмовляти з ними.

На іншому листку була анкета,

і, звичайно, ручка.

Тож, це просто якесь
поширення інформації,

чи надання першої психологічної допомоги

для забезпечення теплого, надійного і
турботливого виховання?

Тільки за один тиждень ми розіслали 3000
копій.

Ми й не очікували отримати 60% відповідей.

Відповіли 60% із 3000 сімей.

Не знаю, скільки досліджень ми маємо зараз,

але такий показник просто вражає.

Успіхом був би такий показник у Манчестері,

не говорячи вже і про Сирію -

це дійсно багато про що говорить.

Пригадую, як з нетерпінням ми чекали
результатів.

Сім'ї залишили сотні листів -

в загальному, позитивних і надихаючих.

Але мій улюблений - наступний:

"Дякуємо, що пам'ятаєте про нашу сім'ю."

Ми відкриваємо можливі способи

надання психологічної допомоги сім'ям,

а також налагодження взаємного зв'язку.

Уявімо собі розповсюдження інших засобів:

молоко, засоби гігієни для жінок,

чи навіть їжа.

Але давайте подумаємо глибше,

тому що проблема біженців

впливає на кожного з нас.

Щоденно нас закидують статистикою і фото,

і це не дивно,

бо за останній місяць

більше мільйона біженців дісталися Європи.

Один мільйон.

Біженці проникають в наші спільноти,

стають нашими сусідами,

і їхні діти вчаться з нашими.

Тому ми переробили листівки під
потреби європейських біженців,

вони є у відкритому доступі в інтернеті,

на території високого напливу біженців.

Наприклад, таку листівку завантажив
сайт МОЗ Швеції,

і за 45 хвилин

її завантажили 343 рази -

це показує, наскільки важливим є

для волонтерів, лікарів та батьків

мати відкритий доступ до першої
психологічної допомоги.

2013 рік, я сиділа на холодній, твердій
підлозі намету у таборі біженців,

де я проводила заняття для матерів.

Навпроти мене сиділа літня жінка,

а поруч, здається, лежала 13-річна
дівчинка,

схиливши голову на коліна цій жінки.

Дівчина мовчала під час заняття,

не промовила ні слова,

притиснувши коліна до грудей.

Ближче до кінця заняття,

коли я дякувала за прихід,

літня жінка, поглянувши на мене,
вказала на дівчинку,

і запитала мене:
"Можете допомогти з...?"

Не зовсім розумію, чого вона очікувала,

я поглянула на дівчинку і посміхнулася,

і сказала арабською:

"Salaam alaikum. Shu-ismak?"

"Як тебе звати?"

Вона подивилася на мене ніяково і байдуже,

а тоді сказала: Халюль.

Халюль - це пестлива форма жіночого імені
Хала,

так, зазвичай, кажуть до маленьких
дівчаток,

Тут я зрозуміла, що Хала є значно старшою.

Виявилося, що вона 25-річна мама трьох
дітей.

Вона була впевненою, енергійною
та турботливою матір'ю

для своїх дітей,

але війна все змінила.

Вона пережила бомбардування свого міста;

вибухи.

Коли ворожі літаки літали над їхнім
будинком,

скидаючи бомби,

її діти кричали, нажахані шумом.

Хала прикривала подушками вуха дітей,

оберігаючи їх від шуму,

в той час, як і сама кричала.

Діставшись до табору біженців,

Хала відчула безпеку,

і почала поводитися, як дитина.

Вона повністю відкинула своою сімю -

дітей, чоловіка.

Вона просто більше не витримала.

Це приклад боротьби з дуже жорстоким
закінченням,

і, на жаль, це не рідкість.

Ті, хто пережили війну та переїзд,

зіштовхнуться з серйозними емоційними
проблемами.

Це стосується кожного із нас.

Ви ті, хто пережив труднощі,

чи втратив когось чи щось важливе,

як жити з цим далі?

Чи зможете ви далі піклуватися про себе
і дітей?

Враховуючи, що перші роки життя є важливі

для фізичного і емоційного здоров'я,

і що 1.5 млн людей все ще під загрозою -

багато людей приєднується до нас -

ми не можемо просто закрити очі

на їхні потреби.

Їхні потреби мають бути на першому місці -

для всіх зовнішніх та внутрішніх
переселенців.

Особливо це стосується благодійних
організацій, політиків,

ВОOЗ, УВКБ ООН та кожного з нас

незалежно від нашої ролі у суспільстві.

Коли ми розпізнаємо окремі обличчя
на карті війни,

коли помічаємо складні емоції на обличчях,

ми починаємо бачити в них людей.

Ми починаємо розуміти їхні потреби,

дійсно важливі потреби.

Якщо ставити їхні пріоритети на перше
місце,

зросте і піклування про дітей

і розкриється першочергова роль
у підтримці дітей.

Про духовне сімейне здоров'я заговорять

по всьому світу.

Дітям не доведеться зустрічатися із
соціальними службами

в країнах переселенців

тому, що ми завчасно допоможемо їхнім
сім'ям.

Ми будемо більш відкритими,

дружніми, турботливими,

більше довірятимемо тим, хто приєднується
до нас.

Ми повинні зупинити війни.

Ми повинні зробити все, щоб дітям снилися
літаки з подарунками,

а не з бомбами.

І поки ми не зупинимо збройні конфлікти,

це все продовжуватиметься,

і відбиватиметься на дітях.

Але покращуючи систему підтримки батьків,

є шанс викреслити війну із нашого життя,

з життя наших дітей.

Дякую.

(Оплески)