Бути митцем, просто зараз!

Чому ми ніколи не припиняємо грати і творити? З шармом і гумором знаменитий корейський автор Йонг-ха Кім апелює до найбільших митців світу, щоб закликати вас розкрити свою внутрішню дитину - художника, який хотів грати вічно. (Знято на TEDxSeoul.)

Тема мого виступу сьогодні -

"Бути митцем, просто зараз".

Більшість людей, коли про це заходить мова,

напружуються і чинять опір:

"Мистецтво не прогодує мене, і зараз я зайнятий.

Я повинен йти до школи, влаштуватися на роботу,

відправити своїх дітей на уроки ... "

Ви думаєте: "Я дуже зайнятий. У мене немає часу для мистецтва".

Є сотні причин, чому ми не можемо бути митцями в цю хвилину.

Вони не з'явилися у вашій голові?

Є так багато причин, чому ми не можемо бути митцями,

ми не впевнені, чому ми повинні ними бути.

Ми не знаємо, чому нам варто бути митцями,

але в нас є багато причин, чому ми не можемо бути ними.

Чому люди миттєво чинять опір ідеї бути пов'язаними з мистецтвом?

Можливо, ви думаєте, що мистецтво лише для обдарованих

або досконало і професійно навчених.

І деякі з вас думають, що надто збились зі шляху до мистецтва.

Добре, ви можете так думати, але я так не вважаю.

Це і є темою мого сьогоднішнього виступу.

Ми всі народжені митцями.

Якщо у вас є діти, ви знаєте, що я маю на увазі.

Майже все, що роблять діти - це мистецтво.

Вони малюють крейдою на стіні.

Вони танцюють танець Son Dam Bi по телевізору,

але це навіть не танець Son Dam Bi - це танець, що його вигадали ці діти.

Так, вони танцюють дивні танці і накладають свій спів на них.

Можливо, їхнє мистецтво можуть витримати тільки їхні батьки,

а оскільки вони практикують таке мистецтво цілісінький день,

люди, якщо чесно, трохи втомлюються від дітей.

Діти іноді виконують монодрами -

гра в доньки-матері - це таки монодрама або спектакль.

А деякі діти, коли вони стають трохи старшими,

починають брехати.

Зазвичай батьки пам'ятають перший раз, коли їхня дитина збрехала.

Вони в шоці.

"Тепер ти показуєш своє справжнє обличчя," - каже мама. Вона думає: "Чому він наслідує свого тата?"

Вона запитує його: "Якою людиною ти збираєшся бути?"

Але не турбуйтеся.

Момент, коли діти починають брехати, є миттю, коли починаються оповідання.

Вони говорять про те, чого не бачили.

Це дивовижно. Це чудовий момент.

Батьки повинні святкувати.

"Ура! Мій хлопчик нарешті почав брехати!"

Все в порядку! Це заклик до святкування.

Наприклад, дитина каже: "Мамо, знаєш що? Я зустрів прибульця по дорозі додому".

Зазвичай мама відповідає: "Припини плести нісенітниці".

Сьогодні ідеальними батьками є ті, хто відповідає ось як:

"Справді? Прибульця, так? Як він виглядав? Він що-небудь сказав тобі?

Де ви зустрілися?". "Гм, навпроти супермаркету".

Коли у вас буде така розмова,

дитина муситиме придумати, що сказати далі, щоб сказане відповідало тому, що він розповідав на початку.

Згодом історія розвивається.

Звичайно, це інфантильна історія,

але придумувати одне речення після кожного наступного

- ось що робить професійний письменник.

По суті, вони не відрізняються.

Ролан Барт якось сказав про романи Флобера:

"Флобер не написав роман.

Він просто пов'язував одне речення з іншим.

Ерос між реченнями - ось суть роману Флобера ".

Саме так, роман - це і є написання одного речення,

а потім, без порушення меж першого,

написання наступного речення.

І поєднання наступних фраз.

Погляньте на це речення:

"Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху".

Так, це перше речення з "Перевтілення" Франца Кафки.

Написання такого невиправданого речення

і продовження, щоб його виправдати -

оповідання Кафки стало шедевром сучасної літератури.

Кафка не показував своєї роботи батькові.

Він не був у добрих відносинах з батьком.

Він написав ці речення на власний розсуд.

Якби він показав батькові, "Мій хлопчик з'їхав з глузду", - ось що б той подумав.

І все правильно. Мистецтво трохи божевільне

і виправдовує наступне речення,

що не сильно відрізняється від того, що робить дитина.

Дитина, яка тільки почала брехати,

робить перший крок, як оповідач.

Діти займаються мистецтвом.

Вони не втомлюються і роблять це весело.

Кілька днів тому я був на острові Чеджудо.

На пляжі більшість дітей полюбляє грати у воді.

Але деякі з них проводять багато часу на піску,

будуючи гори і моря - ну, не моря,

але різні речі - людей, собак і так далі.

Але батьки кажуть їм:

"Все це змиють хвилі".

Іншими словами, це марно.

В цьому немає потреби.

Але діти не турбуються про це.

Вони веселяться в цей момент

і далі граються в піску.

Діти не роблять цього, тому що хтось їм сказав.

Їм не наказують начальники

чи ще хтось, вони просто роблять це.

Коли ви були маленькими, я впевнений, що ви витрачали час, насолоджуючись первісним мистецтвом.

Коли я прошу своїх студентів написати про їхній найщасливіший момент,

багато хто пише про ранній художній досвід, який вони отримали в дитинстві.

Перші акорди на фортепіано і гра в чотири руки з другом,

або виконання смішної мініатюри з друзями, коли всі виглядали по-дурному - щось таке.

Або момент, коли ви проявили першу плівку, зняту на старенький фотоапарат.

Мої студенти згадують такий досвід.

У вас напевно був такий момент.

Цієї миті мистецтво робить вас щасливими,

тому що це не робота.

Робота не робить вас щасливими, чи не так? Зазвичай вона вимучує.

У французького письменника Мішеля Турньє є знаменита фраза.

Вона трохи пустотлива.

"Робота - проти людської природи. Доказом є те, що вона нас втомлює".

Хіба не так? Чому робота нас втомлює, якщо вона властива нашому єству?

Гра не стомлює нас.

Ми можемо бавитись всю ніч безперервно.

Якщо ми будемо працювати всю ніч, нам заплатять понаднормово.

Чому? Тому що праця втомлює нас, ми відчуваємо втому.

Але діти, як правило, займаються мистецтвом задля розваги. Граються.

Вони не малюють, щоб продати роботу клієнтові,

і не грають на піаніно, щоб заробити гроші для сім'ї.

Звичайно, були діти, які змушені були це робити.

Ви знаєте цього пана, чи не так?

Він мусив здійснити поїздку навколо Європи, щоб забезпечити свою сім'ю -

Вольфганг Амадей Моцарт -

але це було століття тому, тому ми можемо зробити виняток.

На жаль, в якийсь момент наше мистецтво - таке радісне проведення часу - завершується.

Діти мусять ходити на уроки, до школи, робити домашнє завдання,

і, звичайно ж, вони займаються на фортепіано або беруть уроки балету,

але це вже не забава.

Їм кажуть це зробити, з'являється конкуренція. Хіба це може бути весело?

Якщо ви в початковій школі, і ви, як і раніше, малюєте на стіні,

у вас напевно будуть проблеми з вашою мамою.

Окрім того,

якщо ви й далі поводитиметеся як митець, коли підростете,

ви будете все більше відчувати тиск -

люди піддаватимуть сумніву ваші дії і проситимуть вас пристойно поводитися.

Ось моя історія. У восьмому класі я взяв участь у конкурсі малюнків у школі в Кенбоккун.

Я старався з усіх сил, надійшов мій вчитель і запитав мене:

"Що ти робиш?"

"Я старанно малюю," - відповів я.

"Чому ти малюєш тільки чорним?"

Справді, я жадібно зафарбовував альбом в чорне.

І я пояснив:

"Це темна ніч, і на гілці сидить ворона".

Тоді мій вчитель сказав:

"Справді? Ну, ти, можливо, не настільки талановитий у малюванні, але в тебе є талант оповідача".

Якби ж то він це сказав.

"А тепер ти отримаєш своє, негіднику!", - ось що відповів він. (Сміх)

"Отримаєш!", - сказав він.

Я мав намалювати палац, Кенхверу, ще щось,

але я забарвив усе в чорне,

тому мене виключили з групи.

Там було багато дівчат,

тому я не тямив себе від горя.

Жодного з моїх пояснень чи виправдань не почули,

то ж я таки отримав своє.

Якби мій вчитель був ідеальним, він би відповів, як я вже казав:

"Йонг-ха може не мати здібностей до малювання,

але в нього є дар для складання історій", і він би заохотив мене.

Але такі вчителі трапляються рідко.

Пізніше я виріс і побував у галереях Європи -

я був студентом університету - і думав, що це було дійсно несправедливо.

Подивіться, що я знайшов. (Сміх)

Роботи, схожі на цю, висіли в Базелі, тоді як мене покарали,

і я стояв перед палацом зі своїм малюнком у роті.

Подивіться на це. Хіба це не шпалери?

Сучасне мистецтво, як я пізніше виявив, не можна пояснити нікудишньою історією, яку я тоді вигадав.

Жоден тріумф не виховує.

Більшість робіт не мають назви, Без заголовку.

У будь-якому випадку сучасне мистецтво 20 століття

робить щось дивне і заповнює пустоти поясненнями та інтерпретаціями -

по суті, як я і зробив.

Звичайно, моя робота була дуже любительською,

але звернімося до більш відомих прикладів.

Це Пікассо.

Він причепив руль велосипеда до сидіння і назвав це "Головою бика". Звучить переконливо, чи не так?

Далі, пісуар поклали на бік і назвали це "Фонтан".

Це вже Дюшан.

Заповнення проміжку між поясненням і дивним актом історіями -

ось що таке сучасне мистецтво.

Пікассо навіть зробив заяву:

"Я малюю не те, що я бачу, а те, про що я думаю".

Так, це означає, що я не мусив малювати Кенхверу.

Хотів би я знати, що Пікассо відповів тоді. Я б навів кращі аргументи моєму вчителеві.

На жаль, маленькі творці всередині нас

затуркані до смерті, перш ніж ми переходимо до боротьби проти гнобителів мистецтва.

Вони замикаються.

Це наша трагедія.

Так що ж відбувається, коли маленькі митці замикаються, йдуть у вигнання або навіть вчиняють самогубство?

Наші мистецькі бажання не полишають нас.

Ми хочемо висловитись, розкрити себе,

але коли митець "мертвий", художнє бажання проявляється у темній формі.

У караоке-барах завжди є люди, які співають

"She's Gone" ("Пішла") чи "Hotel California" ("Готель Каліфорнія"),

імітуючи гітарні рифи.

Зазвичай вони звучать жахливо. Дійсно жахливо.

Деякі люди перетворюються на рокерів.

Інші танцюють у клубах.

Люди, які б із задоволенням розповідали історії,

всю ніч пишуть дурниці в Інтернеті.

Ось як письменницький талант проявляється в темній формі.

Іноді ми бачимо, як батьки отримують більше задоволення, ніж їхні діти,

граючи в Лего або складаючи пластикових роботів.

Вони кажуть: "Не чіпайте цього. Тато зробить це за вас".

Малюк втрачає зацікавлення і робить щось інше,

а тато наодинці будує замки.

Це свідчить про те, що художні імпульси всередині нас придушені, але ще живі.

Але вони часто можуть проявлятися негативно, у вигляді ревнощів.

Ви знаєте пісню "Я хотів би бути на телебаченні"? Чому ми так любимо її?

Телебачення наповнене людьми, які роблять те, що ми хотіли робити,

але так і не зробили.

Вони танцюють, вони щось роблять - і що більше вони роблять, то більше їх хвалять.

Отже, ми починаємо заздрити.

Ми стаємо диктаторами з пультом у руках і починаємо критикувати людей з телевізора.

"Він просто не вміє поводитися". "Ви називаєте це співом? Вона не може потрапити в ноти".

Нам просто висловлювати такі думки.

Ми ревнуємо не тому, що ми злі,

а тому, що всередині нас ховається маленький митець.

Ось що я думаю.

Що нам треба зробити?

Так, все правильно.

Просто зараз ми повинні почати займатись власним мистецтвом.

Просто в цю хвилину ми можемо вимкнути телевізор,

вийти з Інтернету,

встати і почати щось робити.

Я викладаю студентам в театральному училищі,

де є курс під назвою "Акторська майстерність".

Під час курсу всі студенти повинні поставити п'єсу.

Однак, у ній не можуть грати майбутні актори.

Натомість вони можуть писати п'єси, наприклад,

а сценаристи - працювати над сценою.

Точно так само, майбутні фахівці зі сценічного мистецтва можуть стати акторами. Так ви створюєте шоу.

Спочатку студентам цікаво, чи це їм під силу,

але згодом їм стає весело. Я рідко бачу нещасних серед тих, хто готує ці п'єси.

У школі, армії або навіть у психіатричній лікарні, як тільки ви зробите щось схоже з людьми, їм це сподобається.

Я бачив, як це відбувається в армії - багато вояків веселяться, готуючи спектаклі.

У мене є інший досвід.

На заняттях з письма я даю студентам спеціальне завдання.

У маю таких студентів як ви - для багатьох із них письмо не є основною спеціальністю.

Дехто вивчає мистецтво чи музику і думає, що не може писати.

Так що я даю їм чисті аркуші паперу і тему.

Це може бути проста тема:

написати про найбільш прикрий досвід в дитинстві.

Тільки там одна умова: Ви повинні писати як божевільний. Як божевільний!

Я ходжу і підбадьорюю їх,

"Давайте, давайте!" Вони мусять писати як божевільні протягом години або двох.

Вони думають тільки перші п'ять хвилин.

Я змушую писати їх як божевільні, тому що

коли ви пишете повільно і задумуєтесь то над одним, то над іншим,

підкрадається художній диявол.

Цей диявол розкаже вам сотні причин,

чому ви не можете писати:

"Люди будуть сміятися над вами. Таке писання недобре!

Що це за речення? Подивіться на свій почерк!"

Він скаже багато чого.

Ви повинні бігти так швидко, щоб диявол не міг наздогнати.

Справді чудові твори, які я бачив на моїх заняттях,

писалися не впродовж цілого семестру,

а за 40-60 хвилин божевільного заняття з письма, коли студенти

сиділи переді мною з олівцем.

Студенти входять у своєрідний транс.

Через 30 або 40 хвилин вони пишуть, не задумуючись, що вони пишуть.

І в цей момент диявол перестає бурчати.

Тому я можу сказати ось що.

Немає сотні причин, чому хтось не може бути митцем,

існує лише одна причина, чому ми є митцями.

Не важливо, чому ми не можемо бути кимось.

Більшість митців стали митцями через одну причину.

Коли ми заколисуємо диявола в нашому серці і починаємо наше власне мистецтво,

вороги з'являються довкола нас.

Зазвичай, вони мають обличчя наших батьків. (Сміх)

Іноді вони схожі на наших партнерів у подружжі,

але вони не є батьками або ж кимось із подружжя.

Вони дияволи. Дияволи.

Вони прийшли на Землю,

щоб не дати вам стати митцями.

І в них є чарівне запитання.

Коли ми говоримо: "Напевно, спробую стати актором. В палаці культури є драматичний гурток" або

"Я хотів би вивчити італійську пісню", диявол запитує: "О, так? Акторська гра? Навіщо?"

Магічне запитання: "Навіщо?"

Але мистецтво не є для чогось.

Мистецтво є кінцевою метою.

Воно оберігає наші душі і робить наше життя щасливим.

Воно допомагає нам виразити себе і бути щасливими без допомоги алкоголю або наркотиків.

На таке прагматичне запитання

ми мусимо дати сміливу відповідь.

"Просто для задоволення. Вибач, що веселюся без тебе" -

ось що ви маєте сказати. "Я все одно це зроблю".

Ідеальне майбутнє, яке я уявляю, є таким, де у всіх нас є кілька ідентичностей,

принаймні одна з яких - митець.

Одного разу я був у Нью-Йорку і замовив таксі. Я сів на задньому сидінні

і перед собою побачив щось пов'язане з театром.

Я запитав водія: "Що це?"

Він сказав, що це його портфоліо. "Тоді хто ж ви?", - запитав я. "Актор", - сказав він.

Він був таксистом і актором. Я запитав: "Яку роль ви зазвичай граєте?"

Він з гордістю сказав, що грав короля Ліра.

Короля Ліра.

"Хто ж може сказати мені, хто я?" - дивовижна фраза короля Ліра.

Це світ, про який я мрію.

Хтось гольфіст вдень і письменник вночі.

Або ж таксист і актор, банкір і художник,

таємно або публічно демонструє свої власні уміння.

У 1990 році Марта Ґрем, легенда сучасного танцю, приїхала до Кореї.

Велична артистка в свої 90 прибула до аеропорту Кімпхо,

і репортер поставив їй типове запитання:

"Що ви змушені були зробити, щоб стати величною танцюристкою?

Порадьте щось корейським танцюристам-початківцям".

Так от, вона була майстринею. Ця фотографія зроблена в 1948 році, коли вона була вже знаменитою людиною мистецтва.

У 1990 році їй поставили це запитання.

І ось що вона відповіла:

"Просто робіть це".

Нічого собі. Я був зворушений.

Тільки ці три слова, і вона залишила аеропорт. Ось і все.

Так що ж нам тепер робити?

Будьмо митцями, просто зараз. Уже. Яким чином?

Просто роблячи це!

Дякую.

(Оплески)