Ода неквапливості

Журналіст Карл Оноре вважає, що одержимість західного світу швидкістю руйнує здоров'я, продуктивність і якість життя. Але назріває зворотня реакція: кожного дня люди починають сповільнювати темп свого надто сучасного життя.

Я б хотів почати з одного спостереження:

якщо я і навчився чогось за останній рік,

це того, що є велика іронія в тому,

що публікуючи книгу про неквапливість,

треба швидко бігати, популяризуючи її.

Здається, що зараз більшу
частину свого часу

я проводжу, ганяючи з міста до міста,
із студії до студії,

із зустрічі на зустріч,

представляючи свою книгу якомога
лаконічніше.

Бо в наш час кожен

хоче знати, як сповільнити темп життя,

і при цьому дізнатися, як зробити це справді
швидко... Тож...

я недавно виступав на CNN,

де мене гримували довше, ніж я говорив
в прямому ефірі.

І я думаю -- це не так вже і дивно, правда?

Бо це такий світ, в якому ми живемо зараз,

світ, в якого заклинило кнопку
"перемотати вперед".

Світ одержимий швидкістю,

тим, щоб робити все швидше, встигнути
все більше і більше

за меншу кількість часу.

Таке відчуття, наче кожна хвилина
нашого життя -

це перегони з часом.

Керрі Фішер сказала таку фразу,

яка є в моїй біографії в буклеті;
скажу її ще раз --

"Цими днями навіть миттєве задоволення
триває надто довго." (Сміх)

І,

якщо подумати: що ми робимо для
того, щоб все покращити?

Ми все пришвидшуємо, правда? У нас є функція
швидкого набору замість набору номера.

Замість звичного читання - швидкісне читання;
замість колишніх прогулянок - спортивна ходьба.

І звичайно, замість побачень -- міні-побачення.

І навіть ті речі, які є повільними за природою -

ми також намагаємось пришвидшити;

Я нещодавно був у Нью-Йорку і проходив
повз тренажерний зал;

там висіла реклама про нові курси,
вечірні курси.

Це були заняття, як ви вже здогадались,
швидкісної йоги.

Ідеальна ідея для людей з фахом,
котрим не вистачає часу,

котрі хочуть, знаєте,
"привітатись із сонцем",

але можуть виділити на це хвилин 20.

Це вже крайні випадки,

вони кумедні, з них можна посміятися.

Але є дуже серйозна річ:

гадаю, що в щоденній метушні

ми випускаємо з уваги ту шкоду,

яку заподіює нам життєва біганина.

Ми вже так звикли до культу швидкості,

що не помічаємо його згубного впливу

на кожен аспект нашого життя -

на наше здоров'я, харчування, роботу,

стосунки, оточення і нашу спільноту.

І іноді треба

попередження з боку, правда?

.. що зверне нашу увагу на те, що ми пробігаємо
наше життя

замість того, щоб його проживати;

що ми живемо швидко, замість того,
щоб жити добре.

І, я думаю, для багатьох людей цим
попередженням

стає хвороба.

Щось на кшталт "емоційного вигорання", коли
тіло врешті-решт каже:

"Я більше не можу витримати", і здається.

Або стосунки сходять нанівець,

бо у нас не вистачало часу, чи терпіння,

чи спокою

бути з іншою людиною, дослухатися до неї.

Для мене попередженням був момент,
коли я почав

читати синові казки на ніч

і усвідомив, що в кінці дня

йду до його кімнати і просто не можу
сповільнити темп - знаєте,

читаю нашвидку "Кота в капелюсі".

Тут я пропускав рядки,

там абзаци, іноді цілу сторінку,

і так, як мій хлопчик знає книжку напам'ять,
ми часто сперечалися.

І те, що мало бути найспокійнішим,
найдушевнішим,

найніжнішим моментом за день,

коли тато сідає почитати синові на ніч,

стало натомість гладіаторською битвою
бажань,

зіткненням моєї швидкості

і його повільності.

І так все було протягом певного часу,

поки я не спіймав себе на тому, що
пробігаю очима газетну статтю

з порадами економії часу для швидких
людей.

В одній з порад автор звертався до серії
книг під назвою:

"Казка на ніч за хвилину."

Я здригаюся, кажучи ці слова зараз,

але тоді моя перша реакція була зовсім
іншою.

Я тоді подумав:

"Боже - яка чудова ідея!

Це саме те, що мені потрібно, щоб ще більше
скоротити свій час із сином перед сном."

Але, на щастя,

я отямився і моєю наступна реакція була
зовсім іншою.

Я ступив крок назад і подумав:

"Ого, невже все дійшло до такого?"

Невже я справді так спішу, що готовий

задурити свого сина кількома словами
перед сном?"

І я відклав газету -

і сідаючи на літак - я сидів там,

і робив те, що вже давно не робив -
не робив нічого.

Я просто думав, думав багато і довго.

І ще перед посадкою я вирішив, що
хочу з цим щось зробити.

Я хотів розібратися в цьому
культі швидкості,

і в тому, що він робив зі мною
і з усіма іншими.

У мене виникло два запитання.

Перше: як ми стали такими швидкими?

І друге: чи можливо,

чи навіть треба, сповільнити темп?

Якщо ви зараз подумаєте про те,

як наш світ так прискорився, то назвете
звичні причини.

Ви, звісно, подумаєте про урбанізацію,

споживацтво, робочі місця, технологію.

Але, думаю, якщо копнути

глибше, можна підійти

до джерела, до суті питання

про те, як ми думаємо про час.

В інших культурах час циклічний.

Відповідно до їхнього світобачення
він рухається неквапливо

великими колами.

Він постійно самооновлюється.

В той час, як у західній культурі час
лінійний.

Це обмежений ресурс;

Він постійно стікає.

Ви або його використовуєте, або
втрачаєте.

"Час - гроші," -
як казав Бенджамін Франклін.

І, я думаю, через це, на психічному рівні,

у нас створюється рівняння.

Часу обмаль, то що ми робимо?

Ми прискорюємось, правда?

Ми стараємось зробити якомога більше
за менший проміжок часу.

Ми перетворюємо кожну хвилину
кожного дня

в перегони до фінішної прямої -

до фінішної прямої, якої ми, між іншим,
ніколи не досягаємо,

але тим не менш, біжимо до неї.

Гадаю, постає таке питання:

Чи можливо звільнитися від цього
способу мислення?

На щастя, можливо,

бо коли я почав розбиратися в цьому,
я виявив, що є

глобальне невдоволення цією культурою,

котра каже нам, що швидше завжди краще,
а найзайнятіша людина - найкраща.

У всьому світі люди роблять щось
неймовірне:

вони сповільнюють темп і розуміють,

що всупереч стереотипній думці "якщо
зменшиш темп, тебе зіб'ють з ніг",

якраз протилежне виявляється
правильним:

сповільнюючи темп в потрібний час,

люди усвідомлюють, що роблять все краще.

Вони харчуються краще, кохаються краще,
тренуються краще;

працюють краще.. живуть краще.

І в цьому горнилі

моментів, місць, сповільнень

лежить те, що багато людей зараз
називає

"Міжнародним Рухом за Повільність."

Зараз, якщо ви мені дозволите трохи
лицемірства,

я зроблю дуже швидкий огляд того,

що відбувається всередині цього руху.
Що стосується їжі,

багато з вас можуть почути про рух за
повільне харчування.

Він розпочався в Італії і поширився
по всьому світу.

Зараз є 100 000 прихильників
цього руху

в 50-ти країнах.

Він керується дуже простим і доцільним
принципом:

ми отримуємо більше задоволення і
користі

від їжі, коли ми вирощуємо,

готуємо і споживаємо її
з розумною швидкістю.

Я також думаю, що стрімке
зростання

руху за натуральну сільськогосподарську
продукцію і відродження фермерських ринків,

є іншими прикладами того,

що люди відчайдушно намагаються
перестати

вирощувати, готувати і споживати
їжу

у промисловому режимі.

Вони хочуть повернутися до повільнішого
ритму.

І за прикладом руху за повільне харчування
виник

рух повільних міст,
який розпочався в Італії

і поширився Європою та за її межами.

Міста-прихильники цього руху

починають заново обмірковувати дизайни
міських ландшафтів,

так, щоб люди хотіли сповільнити
ходу,

вдихнути запах троянд і побути
один з одним.

Вони можуть обмежити
дорожній рух,

поставити лавку, чи влаштувати
зелену зону.

І, певною мірою, ці зміни приносять
з собою щось більше,

бо, коли повільне місто офіційно
стає таким, -

воно робить щось на кшталт
філософської заяви,

кажучи решті світу і жителям того міста:

ми віримо в те, що в 21-му столітті,

неквапливість має своє місце в житті.

В медицині, я думаю, багато людей
глибоко розчаровані

намаганням "швидко підлікувати",

яке зараз побутує.

І мільйони у всьому світі звертаються

до різних форм альтернативної медицини,

яка, як правило, практикує

повільніші, м'якші і більш комплексні
методи лікування.

Очевидно, що питання щодо альтернативних
методів лікування ще не вирішено,

і я, особисто, сумніваюся,
що кавова клізма

коли-небудь здобуде всезагальне
схвалення.

Але інші види лікування,

такі як голкотерапія і масаж, і навіть
просто релаксація

без сумніву приносять певну користь.

І престижні медичні коледжі
у всьому світі

починають вивчати ці практики, щоб
вияснити, як вони працюють

і чого ми можемо від них навчитись.

Секс. Зараз дуже багато швидкого сексу,
правда?

Я вже закінчував --

ой - обмовився ненароком.

Я під'їжджав, скажімо так, повільно
до Оксфорда

і в одному газетному кіоску
побачив журнал,

чоловічий журнал, на обкладинці
якого писало:

"Як довести партнера до оргазму
за 30 секунд."

Отож, бачите, навіть секс

зараз за секундоміром.

Чесно, то

мені подобається швидкий секс
так само, як і іншим,

але, вважаю, що багато чого
може дати

повільний секс - сповільнення
у спальні.

Ви зануритесь у ті глибші,

типу, психологічні, емоційні, духовні
потоки

і з часом будете досягати
кращого оргазму.

Більше задоволення за менші гроші,
скажімо так.

Pointer Sisters сказали про це більш
промовисто, правда?

коли оспівували "коханця з
повільними рухами."

Ми всі сміялись зі Стінга,

коли він зайнявся тантрою,

але перемотайте вперед на декілька
років - з того часу пари різного віку

збираються на семінарах, або
просто

самостійно у спальні шукають
способи

пригальмувати і мати кращий
секс.

І, звичайно, в Італії, - італійці,
здається, завжди знають

як отримати задоволення --

започаткували офіційний
рух за повільний секс.

Робота.

Багато-де у світі -

Північна Америка є помітним
винятком -

кількість робочих годин
зменшується.

Європа є прикладом цього,

і люди розуміють, що якість
їхнього життя покращується,

коли вони менше працюють, і
також,

що продуктивність праці зростає.

Очевидно, що є проблеми

з 35-годинним робочим тижнем
у Франції -

занадто багато, занадто рано,
занадто негнучко.

Але інші країни Європи, особливо
скандинавські,

демонструють, що можливо

мати приголомшливу економіку,

не будучи трудоголіками.

І Норвегія, Швеція,

Данія і Фінляндія зараз є

серед шести найбільш конкурентноспроможних
націй у світі,

і вони працюють стільки часу, що
середньостатичний американець

заплаче від заздрощів.

І якщо спуститися з рівня країн

до рівня окремих компаній,

то все більше і більше компаній
зараз розуміють,

що треба дозволяти своїм
працівникам

або працювати менше, або просто
відволіктися -

пообідати чи посидіти в спокійній
кімнаті,

вимкнути свої смартфони і ноутбуки -
агов, ви, там ззаду -

мобільні телефони

протягом робочого дня чи на вихідних,
щоб набратися сил

і налаштувати мозок

на творчий лад.

І зараз, до речі, не тільки

дорослі надмірно працюють.
Діти теж.

Мені - 37, і моє дитинство закінчилось
в середині 80-х.

Я дивлюся на дітей зараз і мене
вражає те, як вони

дають собі раду з горою
домашніх завдань,

репетиторств, позакласних
заходів,

чого ми не могли б собі уявити
поколінням раніше.

І найбільш серцезворушні
листи,

які я отримую через свій
вебсайт,

пишуть підлітки, котрі,

балансуючи на межі емоційного
вигорання, просять мене

написати їхнім батькам,

допомогти їм сповільнити темп,
зійти

з беззупинної бігової доріжки.

Але, на щастя, з боку батьків теж є
невдоволення.

Деякі міста в Штатах

організовуються, щоб заборонити
позакласні заходи

в певний день місяця, щоб люди
могли

розслабитися, побути з сім'єю
і відпочити.

Ще одне - домашнє завдання.
Його забороняють

у всіх розвинених країнах.

Школи, які роками завалювали учнів
домашніми завданнями,

зараз розуміють, що менша кількість
може давати кращі результати.

В Шотландії нещодавно був
випадок -

приватна елітна школа

заборонила домашнє завдання

для дітей до 13 років,

і заможні батьки з переляку
заявили:

"Що ви робите? Наші діти будуть
відставати", а директор сказав:

"Ні, ні, вашим дітям треба відпочивати
наприкінці дня."

І ось минулого місяця
екзамени показали,

що оцінки з математики, природничих
наук підвищилися в середньому

на 20 відсотків порівняно
з минулим роком.

Дуже показовим є те, що

елітні університети, які є часто
причиною того,

що батьки возять своїх дітей і
занадто опікуються ними,

починають помічати, що рівень
їхніх студентів

падає. Ці діти мають чудові оцінки;

сила-силенна позакласних видів
роботи у їхніх резюме

зворушила б вас.

Але їм бракує іскорки.
Бракує

здатності творчо і нестандартно
мислити -

вони не вміють мріяти. Тож ці
університети Ліги Плюща,

а також Оксфорд і Кембрідж і т.д
починають радити

батькам і студентам трохи пригальмувати.

В Гарварді, наприклад, розсилають

листи першокурсникам -
новачкам -

кажучи про те, що вони отримають більше
задоволення від життя в Гарварді,

якщо пригальмують, будуть
займатися повільніше,

виділятимуть більше часу на ті
речі, які цього потребують,

щоб отримати насолоду, відчути смак.

І навіть, якщо вони взагалі нічого
не робитимуть.

Той лист називався - дуже
показово, я думаю -

"Не кваптесь!" -- із знаком оклику
в кінці.

Отож, куди не поглянь, ідея,
як на мене, одна і та ж:

"менше" - це дуже часто "більше",

а повільніше - дуже часто

краще. Але, звісно,

сповільнити темп не так легко,
правда?

Я маю на увазі, що мене оштрафували
за перевищення швидкості,

коли я працював над моєю книгою
про переваги неквапливості,

і це правда, але ще не все.

Насправді, я тоді їхав на вечерю,

організовану представниками
руху за повільне харчування.

Якщо це ще не досить соромно, то
мене оштрафували в Італії.

Якщо хтось із вас коли-небудь їхав
по італійському шосе,

то ви собі уявляєте, як зашвидко
я рухався.

(Сміх)

Але чому так важко збавити темп?

Гадаю, є різні причини.

По-перше, швидкість - це весело, швидкість -
це сексуально.

Це прилив адреналіну. Від цього важко
відмовитися.

Я думаю, тут є метафізичний аспект -

швидкість дає можливість
відгородитися

від більших, глибших питань.

Ми відволікаємо, завантажуємо себе,

так що вже не питаємо:

Чи мені добре? Чи я щасливий? Чи я
правильно виховую своїх дітей?

Чи правильні рішення приймають
політики від мого імені?

Друга причина - я думаю,
найвагоміша -

чому нам важко сповільнити темп -
це табу нашої культури,

яке ми створили проти
повільності.

"Повільний" - непристойне слово
в нашій культурі.

Це синонім ліні, халтури,

характеристика слабовільної
людини.

Знаєте, "він трохи повільний"
фактично означає

"він трохи тупий."

Гадаю, що мета руху за неквапливість,

його головна ціль, насправді -
зняти це табу

і сказати: так,

іноді "повільний" - це не відповідь,

і є таке поняття, як "шкідлива
повільність."

Знаєте, я нещодавно застряг
на M25 -

кільцевій дорозі довкола Лондона -

і змарнував там три з половиною
години. І я вам скажу,

що це дійсно "шкідлива повільність."

Але нова ідея,

свого роду революційна ідея руху
за неквапливість

полягає в тому, що є
ще "корисна повільність".

Корисна повільність - це
неквапливий

обід зі своєю сім'єю, без телевізора.

Це неквапливий розгляд проблеми
з усіх сторін

в офісі, щоб прийняти найкраще
рішення

стосовно роботи.

Або навіть просто час,
виділений

для того, щоб сповільнити темп,

відчути смак життя.

Найбільш оптимістичним для мене

у всьому тому галасі довкола моєї
книги

з того часу, як вона вийшла, була
реакція на неї.

Я знав, що коли вийде моя книга про
повільність,

вона сподобається людям
нового покоління,

але вона також була прийнята
з великим ентузіазмом

і в корпоративному світі - наприклад,

діловою пресою, і також

великими компаніями і організаціями
з розвитку лідерства.

Бо люди "на верхівці", такі як ви,

починають усвідомлювати, що є
забагато

швидкості у системі,

забагато зайнятості, і що прийшов час
відшукати

або повернутися до забутого вміння
перемикати передачі.

Іншим обнадійливим знаком,
я думаю,

є те, що не тільки розвинені
країни

підхопили цю ідею. Країни, що
розвиваються,

які знаходяться на межі свого
стрибка в розвитку

до світового рівня - Китай, Бразилія,

Таїланд, Польща та інші -

ці країни теж підхопили ідею руху
за неквапливість,

багато людей її підхоплюють,
дискутують

в ЗМІ, на вулицях.

Мені здається, вони дивляться
на захід і кажуть:

"Так, нам подобається така
ідея,

але ми не впевнені щодо її
реалізації."

Тож справді,

чи можливо це?

Це справді найголовніше питання, що
стоїть перед нами зараз. Чи можливо

пригальмувати? І я

щасливий, що можу повідомити вам

відповідь - гучне ТАК.

І я демонструю себе в ролі першого
експоната,

як приклад зміненого і відновленого

швидкоголіка.

Я досі люблю швидкість. Живучи
в Лондоні

і працюючи журналістом,

я люблю активність і зайнятість,

і прилив адреналіну від цього.

Я граю в сквош і в хокей,

це два дуже швидкі види спорту і я
не кину їх нізащо в світі.

Але я також за останній рік
чи десь так,

налагодив зв'язок з моєю внутрішньою
черепахою.

(Сміх)

Я маю на увазі те, що

я більше

не перевантажую себе безпричинно.

В звичному стані я більше

не швидкоголік.

Я більше не чую

цокання годинника в голові,

або, принаймні, не так часто як
раніше.

Зараз я його чую, бо бачу, що мій
час справді закінчується.

І в результаті,

я почуваю себе набагато щасливішим,
здоровішим,

продуктивнішим, ніж коли-небудь.

Я відчуваю, що живу

своїм життям, а не мчу крізь нього.

І, можливо, найважливішим

критерієм успіху є

те, що мої стосунки стали набагато
глибшими,

багатшими, сильнішими.

Для мене, лакмусовим папірцем

успіху і значення цієї ідеї

зажди було читання синові на ніч, тому що
з цього

все почалося. І тут новини теж

радісні. Знаєте,

наприкінці дня я заходжу до сина
в кімнату.

Я не маю при собі годинника. Я
вимикаю комп'ютер,

так що не чую, як приходить
пошта,

і просто підлаштовуюсь під його ритм,
і ми читаємо.

Бо діти мають свій темп і внутрішній
годинник,

їм не потрібен якийсь
особливий час,

де ви виділятимете їм 10 хвилин на
відверту розмову.

Вони хочуть, щоб ви рухались
в їхньому ритмі.

В мене ці 10 хвилин настають під час
читання, коли

син раптово каже: "Знаєш,

щось сталось сьогодні на майданчику,
і я засмутився."

І ми відволікаємось і говоримо про це.

Зараз я розумію, що казки на ніч

колись були

пунктом у моє списку справ, який
мене дратував,

бо був такий повільний, що мені хотілось
швидко проскочити через нього.

Зараз це стало моєю нагородою
в кінці дня,

тим, що я справді ціную.

В мене є такий собі "хепі-енд"

до моєї розповіді сьогодні,

ось послухайте:

кілька місяців тому, я збирався
вирушити

в інше турне з моєю книгою
і вже спакував валізи.

Я стояв внизу біля вхідних дверей
і чекав на таксі.

Мій син спустився сходами,

тримаючи в руках листівку, яку
зробив для мене.

Він скріпив дві картки ось так, разом,

і наклеїв наклейку зі своїм
улюбленим

героєм, Тінтіном, зверху.

І він сказав мені,

точніше, протягнув мені її, і я
прочитав:

"Для татка, люблю, Бенджамін."

І я подумав: "Ах, як це мило.

Це листівка з побажанням удачі в турне?"

А він сказав: "Ні, ні, ні, татку -- це листівка

за те, що ти - найкращий читач казок у
світі."

І я подумав: "Так, мабуть, ця штука зі
сповільненням справді працює."

Дуже вам дякую.