Чому ми так рідко співчуваємо?

Деніел Ґоулмен, автор книжки "Емоційний інтелект", запитує, чому ми так рідко співчуваємо іншим.

Знаєте, я приголомшений тим, що одна з неявних тематик TED -

це співчуття, як ми щойно почули у дуже зворушливих виступах:

ВІЛ у Африці, Президент Клінтон минулого вечора.

Якщо ви не проти, я б теж хотів поговорити про співчуття

і перенести його з глобального на особистий рівень.

Я - психолог, але не хвилюйтеся,

я не зведу все до сексу.

(Сміх)

Досить давно у Прінстонській духовній семінарії провели

дуже важливе дослідження, яке пояснює, чому

всі ми, маючи багато можливостей допомогти,

іноді допомагаємо, а в інші моменти - ні.

Групу студентів кафедри богослов'я Прінстонської

духовної семінарії попередили, що їхнє практичне завдання -

прочитати проповідь на задану тему.

Половині студентів належало читати проповідь

на тему притчі про Доброго Самаритянина:

чоловіка, який зупинився на узбіччі,

щоб допомогти незнайомцю.

Іншій половині були розподілені випадкові біблейські теми.

Потім, один за одним, вони мали йти до іншої будівлі

до іншої будівлі і там читати свою проповідь.

Коли вони проходили з однієї будівлі до іншої,

кожен з них минав похиленого чоловіка, що стогнав,

якому негайно була потрібна допомога.

Питання: Чи зупинилися вони допомогти? Але ще цікавіше:

Чи мало значення те, що вони розмірковували над притчею про

Доброго Самаритянина? Відповідь: Ні, взагалі ніякого.

Виявилось, що визначальним фактором у рішенні зупинитися,

щоб допомогти незнайомцю, що потребував допомоги, було те,

наскільки вони в той момент думали, що поспішають,

чи думали вони, що запізнюються, або наскільки вони були

занурені у думки про зміст своєї майбутньої проповіді.

І це, я вважаю, неприємна прикрість нашого життя:

ми не користуємося кожною можливістю допомогти,

тому що наша увага завжди направлена
у неправильному напрямку.

У вивченні мозку є новий напрямок - соціальна неврологія.

Ця наука вивчає нейронні схеми у мізках двох людей,

які активуються під час їхньої взаємодії.

І погляди соціальної неврології на співчуття такі, що

бажання допомогти - це первинний нервовий імпульс людини.

Тобто якщо ми піклуємось про якусь людину, ми автоматично

співпереживаємо, автоматично відчуваємо разом з нею.

В нас є нещодавно відкриті нейрони, дзеркальні нейрони,

що поводяться як нервовий Wi-Fi, що активує в мозку

саме ті області, які активні в іншого. Ми відчуваємо "разом" автоматично.

І якщо ця людина потребує допомоги, якщо вона страждає,

ми автоматично готові допомогти. Принаймні такі є докази.

Але тоді виникає питання: чому ж ми не користуємось цим?

І я думаю, що це пов'язано з цілим спектром,

починаючи від повного занурення у себе,

до помічання чужих страждань, потім до емпатії, і до співчуття.

І дуже простий факт: якщо ми зосереджені на собі,

якщо ми зайняті, як це часто стається протягом дня,

ми зазвичай рідко помічаємо ще когось.

А різниця в увазі до себе і до інших

може бути ледве помітною.

Нещодавно я заповнював свою податкову декларацію,

і коли я дійшов до переліку всіх пожертвувань за рік,

в мене сталося прозріння - я дійшов до мого чеку

до Фонду Seva і помітив, що я думав:

гей - мій друг Ларі Брілліант дуже потішиться з того,

що я дав гроші Фонду Seva.

І потім я зрозумів, що з того факту, що я віддавав, я також

отримував дозу нарцисизму - я дуже добре почувався щодо себе.

Потім я почав міркувати про людей в Гімалаях, чиї катаракти

вилікують за мої гроші, і я усвідомив, що я

пройшов від нарцисичного зосередження на собі до

альтруїстичної радості і гарного відчуття щодо

людей, які отримають допомогу. Я думаю, що саме це і є мотивуючим фактором.

Але ця відмінність між фокусом на собі і

фокусом на інших - саме те, на

що я хотів би, щоб ми всі звернули нашу увагу.

Те ж саме панує у світі побачень.

Досить давно я був у ресторані суші і випадково

почув розмову двох жінок про брата однієї з них,

в якого не було пари. І ось ця жінка каже: "В мого брата труднощі

з побаченнями, і він практикує швидкісні побачення".

Я не знаю, чи вам відомо щось про швдкісні побачення.

Жінки сидять за столами, а чоловіки переходять від столу до столу,

і все відбувається за годинником з дзвіночком - через п'ять хвилин - бінго,

розмова закінчується, і жінка вирішує, чи дати

чоловікові свою візитку чи електронну адресу

для продовження спілкування. Тож ця жінка каже:

"Мій брат жодного разу не отримав візитку, і я точно знаю, чому саме.

З самого моменту, коли він сідає, він починає без зупину

говорити про себе; він ніколи не розпитує жінку".

Я також робив дослідження для розділу Sunday Styles

газети New York Times, яке зосереджувалось на зворотній

стороні шлюбів, тому що вони дуже цікаві. І ось я натрапив

на шлюб Еліс Чарні Епштейн. І вона сказала, що

під час побачень вона перевіряла всіх людей

на одну просту річ.

Тест був на те, через скільки часу після початку

побачення чоловік поставить їй запитання

із словом "ти" в ньому. І, вочевидь,

Епштейн пройшла тест, інакше не було б статті.

(Сміх)

Ось цей маленький тест я заохочу вас спробувати

на вечірці.

Тут на TED великі можливості.

У Harvard Business Review нещодавно розмістили

статтю із назвою "Людський момент", про те, як саме налагодити справжній контакт

з людиною на роботі. В ній ішлося про те,

що основне, що вам треба для цього зробити - це відключити свій телефон,

закрити свій лептоп, припинити мріяти

і звернути свою увагу повністю на цю людину.

В англійській мові є новостворене слово для позначення

моменту, коли людина, з якою ми наразі спілкуємось, виймає свій дурнуватий телефон,

чи відповідає на дзвінок, і зненацька ми більше не існуємо.

Це слово "pizzled": як комбінація від pissed off - розлючений та puzzled - здивований.

(Сміх)

Я думаю, що це доволі доречно. Саме наша емпатія, наше співнастроювання,

відрізняє нас від макіавелівських соціопатів.

В мене є дівер, який ще й експерт з жахів та страхів -

він написав "Дракулу з поясненнями, Первинного Франкенштейна" -

хоча він навчався на знавця Чосера,

але народився він у Трансильванії, і я думаю,

що це залишило свій відбиток.

У будь-якому разі, якось мій дівер, Леонард,

вирішив написати книгу про серійного вбивцю.

Про чоловіка, який тероризував весь район, в якому ми жили,

багато років тому. Він був відомий під іменем Сантакрузький душогуб.

І прямо перед своїм арештом він жорстоко вбив своїх бабу та діда,

матір і п'ятьох студентів Уніврситетського коледжу Санта Круз.

Тож мій дівер бере інтерв'ю у цього вбивці,

і зустрівши його, усвідомлює,

що цей чоловік страшенно жахливий.

По-перше, він майже 2 метри заввишки.

Але не це виявилось найжахливішим в ньому.

Найстрашніша річ - це те, що його IQ - 160: гарантований геній.

Але між інтелектом та емоційною емпатією,

співчуттям іншїй людині, немає жодної кореляції.

Вони контролюються різними частинами мозку.

Тож одного разу мій дівер набирається сміливості,

щоб спитати в нього єдину річ, яка дійсно

потребувала відповіді, а саме: як ви могли це зробити?

Невже ви не відчували ані краплі жалю до ваших жертв?

Це були дуже інтимні вбивства - він душив своїх жертв.

І дуже прозіїчно Душогуб відповів ось що:

"Та ні. Якщо б я відчував страждання, я б не зміг цього зробити.

Мені довелося відключити цю частину мене". Мені довелося відключити цю частину мене...

Я вважаю, що це дуже турбує, і в якомусь сенсі

я розмірковував над тим, як відключати цю нашу частину.

Коли ми сконцентровані на будь-якій дії,

ми дійсно відключаємо цю частину нашого я, якщо поряд інша людина.

Замисліться про шопінг і про можливості

доброчинного споживання.

Як зазначив Білл МакДонау, всі речі,

які ми купуємо і якими користуємось, мають приховані наслідки.

Ми всі випадкові жертви колективної сліпої зони.

Ми не помічаємо і не помічаємо, що не помічаємо,

токсичних молекул, які виділяються з нашого килима або тканини на стільцях.

Або ми не знаємо, чи ця тканина є технологічною чи виробничою

поживною речовиною; чи можна її перевикористати,

чи вона закінчить своє існування на звалищі? Іншими словами,

ми завжди матимемо екологічні, соціальні, економічні

та медичні наслідки,

судячи з речей, які ми купуємо і використовуємо.

У якомусь сенсі, сама кімната є слоном у кімнаті,

але ми не бачимо цього. Бо ми стали жертвами

системи, яка налагоджує нас на інше. Просто замисліться.

Є чудова книга з назвою:

"Штуки: Таємне життя повсякденних речей".

В ній йдеться про історію чогось такого, як теніска.

Там розповідається про те, де вирощувалась бавовна,

які добрива для цього використовувались, і які з цього добрива

були наслідки для ґрунту. І в ній говориться, наприклад,

про те, що бавовна дуже стійка до текстильних барвників;

тож більше 60% змивається у стічні води.

А епідеміологам добре відомо, що діти, які живуть

біля текстильних фабрик, мають підвищений ризик розвитку лейкемії.

Є компанія - Bennet and Company - постачальник Polo.com,

Victoria's Secret - яка, за наказом їхнього СЕО, котрий про це знає,

у Китаї створила спільне підприємство з їхньою фабрикою барвників,

щоб пересвідчитися, що стічні води будуть дбайливо

оброблені перед тим, як іх повернуть до ґрунтових вод.

Наразі в нас немає можливості обирати між доброчесною

і недоброчесною теніскою. А що б треба було зробити, щоб це стало можливим?

Так ось, я думав про це. По-перше, тепер розвинена

технологія електронного маркування, яка дає змогу будь-якому магазину

дізнатися всю історію будь-якого виробу на їхніх полицях.

Будь-що можна відстежити аж до фабрики. Якщо вам вдалося

відстежити його до фабрики, ви можете дізнатися також про процеси виробництва,

які використовувались, щоб створити виріб, і якщо вони доброчесні, його можна промаркувати так.

Або, якщо виріб недоброчесний,

ви можете зайти сьогодні до будь-якого магазину

прикласти сканер вашого смартфону до баркоду,

і вас переадресує на вебсайт.

Таке існує для людей з алергією на арахіс.

На вебсайті є відомості про продукт.

Іншими словами, у точці покупки

ми можемо робити доброчинний вибір.

У світі інформаційної науки є вислів:

зрештою всі знатимуть усе.

І питання в тому, чи матиме це значення?

Деякий час тому, коли я працював для New York Times,

а саме у 80-ті, я написав статтю

про на той час нову проблему Нью-Йорка -

про вуличних безпритульних.

Близько двох тижнів я провів на вулицях із соціальною агенцією

у справах людей без дому. І дивлячись на безхатченків їхніми очима,

я усвідомив, що майже всі вони пацієнти психіатричних закладів,

яким нема куди йти. В них був тільки діагноз. Це змусило мене --

це витрусило мене з урбаністичного трансу, в якому, проходячи повз

когось безпритульного, ми бачимо його тільки периферичним зором,

він залишається поза увагою.

Ми не помічаємо їх, а тому нічого не робимо.

Одного дня невдовзі після того - це було в п'ятницю - в кінці дня,

я спускався до метрополітену. Була година пік,

і по сходах вниз бігли тисячі людей.

Зненацька, коли я спускався по сходах,

я помітив чоловіка, який лежав у стороні, без сорочки,

без руху, і люди просто переступали через нього -

сотні й сотні людей.

І через те, що мій урбаністичний транс був послаблений,

я зупинився, щоб дізнатися, що сталося.

Одразу, як я зупинився, ще кілька інших людей

оточили того самого хлопця.

Ми з'ясували, що він латиноамериканець, що він зовсім не говорив англійською,

в нього не було грошей, він блукав вулицями декілька днів, голодуючи,

і зомлів від голоду.

Терміново хтось дістав апельсиновий сік,

хтось приніс хот-дог, хтось привів поліцейського з метро.

Хлопець негайно прийшов до тями і підвівся на ноги.

Все, що було для цього потрібно - просто помітити його.

Тож я - оптиміст.

Щиро дякую.

(Аплодисменти)