Мені подобається працювати в поліції, але ми потребуємо змін

"Ми стільки вклали в поліцію в ролі захисників, але забули, що значить служити суспільству", - каже підполковник поліції Балтимора Мелвін Рассел. Це призвело до байдужості і черствості, і це віддалило поліцію від людей. Отримавши посаду командувача округу в одному з найскладніших районів Балтимора, Рассел ввів ряд реформ, спрямованих на повернення довіри суспільства і зниження рівня злочинності. «Правоохоронні органи переживають кризу», - говорить він. «Але ще не пізно повернути нашим містам і нації величність».

Я працюю у поліції вже досить довго.

А нотатки в руках тому,
що я ще й темношкірий проповідник.

(Сміх)

Чули щось про темношкірих проповідників?

Ми закінчуємо проповідь
і продовжуємо говорити ще 20 хвилин.

(Сміх)

Ці папірці потрібні,
щоб не допустити цього.

Отож, я офіцер поліції
вже дуже і дуже давно.

Я прийшов до поліції ще у паперовий вік.

Задовго до пейджерів!

(Сміх)

Можете сміятися, але це правда!

Я розпочав службу ще до боротьби
із наркотиками,

прийшов задовго до цього.

Я пережив так багато,

були і падіння, і злети,

були і важкі, і веселі часи,

Але я все ще люблю свою роботу -
поліцейського.

Бути поліцейським
- моє покликання.

І аж ніяк не просто робота!

Та попри це,

я переконаний, правоохоронні органи
переживають кризу зараз.

Ця криза невидима,

вона тягнеться вже багато років!

Ось як ми кажемо на роботі:

"Знаєте, арештами ж всіх проблем
не вирішити"

Ми також визнаємо,

що переслідування за расовою
приналежністю незаконні.

Вірите чи ні,

правоохоронні органи згодні
змінити спосіб мислення

та стати більш орієнтованими
на суспільство.

Та все ж, попри це,

ми продовжуємо йти цим шляхом,

шляхом, що перекреслює все,
у чому ми тільки що зізнались.

Це і стало для мене поштовхом
декілька років тому.

Я втомився від расизму та дискримінації,

стомився від учень та розколів.

Я був таким виснаженим.

Втомився від порочного кола,

втомився від цього,
навіть працюючи в улюбленій поліції,

у підрозділі, який я досі люблю.

Тоді ми з дружиною сіли

і вирішили, що вже час
визначитись з датою виходу у відставку.

Ми підемо у відставку
і я зможу поніжитись на сонці,

можливо, повністю присвячу себе пасторству,
любитиму дружину частіше.

Ви ж зрозуміли про що я.

(Сміх)

Ми вже вирішили, що я піду на пенсію,

але втрутились вищі сили.

Це була любов до міста,

яке я обожнюю, де я виріс і навчався,

і це місто змусило мене повернутися
назад до системи.

Отож ми не пішли у відставку.

Ми не пішли у відставку,

і ось, що відбувалось далі,

наступні декілька
18 чи 19 місяців.

Я пристрасно впроваджував
радикальні заходи в поліцію.

І ось зараз, через 19 місяців,

мене підвищили, від сержанта у справах
боротьби з наркотиками,

на грані виходу у відставку,

крок за кроком,

я пройшов шлях аж до
командира округу,

командувача найгіршого округу в Балтиморі.

Ми звемо його - Східний район,

найкримінальніший,

найбільш збіднілий район -

46% населення тут безробітні.

На той час він входив у
національний рейтинг

ВІЛ-інфікованих і хворих на туберкульоз,

завжди був у першій десятці рейтингу,

який складався за поштовими індексами
у містах

чи по всіх індексах у країні.

У першу десятку потрапив не штат
і навіть не місто,

а цей маленький район.

І знаєте, що я сказав?
Треба щось з цим робити.

Потрібно щось змінювати,
Мислити радикальніше,

виходити за межі стандартів.

Для впровадження змін,
яких я відчайдушно жадав

і прагнув всім серцем,

я почав прислухатися
до внутрішнього голосу.

Я мусив прислухатися
до внутрішнього голосу,

який виступав проти всього,
що я був добре навчений робити.

Тож ми все ще боролися.

Боролися, бо прислухалися
до внутрішнього голосу,

тому що я розумів:

якщо я хочу побачити справжню
реформу поліції

в суспільстві,
безпеку якого зобов'язаний охороняти,

ми мусимо змінити
наш ганебний підхід до справ.

Ми повинні були діяти,

тому ми почали розглядати
проблему цілісно,

а не лише у силових рамках.

Ми почали мислити інакше,

почали усвідомлювати,

що ніколи і ні за яких обставин

ми не маємо бути проти людей.

Тому я вирішив знайти точку перетину,

де я зможу зустріти людей
усіх класів, рас, вірувань та кольорів;

людей з релігійних та бізнес організацій,

з освітньої і медичної систем,

я зустрінусь з усіма людьми,

які формують суспільство,
за безпеку якого я відповідаю.

Отож я зустрічався з ними і слухав.

У поліції є проблема:

бажаючи змінити щось в суспільстві,
ми раптово

з'являємося зі своїми
неординарними стратегіями і тактиками,

ніколи не обговорюючи їх з людьми.

Ми нав'язуємо щось суспільству,
кажучи: "Приймайте".

Але ми вирішили позбутися
цієї ганебної манери,

тому почали розмовляти з людьми.

Ми сказали: "Це наш стіл переговорів.

Сідайте ближче.
Ми хочемо почути від вас,

що буде дієвим у вашій спільноті?"

Потім почали відбуватись неймовірні речі.

Розумієте,

я мав знайти спосіб, як змінити 130
полісменів під моїм керівництвом,

перетворити з окупантів

на партнерів населення.

Мав вигадати щось,

аж не віриться,

у правоохоронних органах ми
зіткнулись з дечим неймовірним.

Вслухайтесь, ми стали
чудовими захисниками.

Ми знаємо, як вас захищати.

Але ми так довго тренували руки.

Якби я був відділом поліції,

уособлював поліцейський відділ,

ви б побачили цю 60-сантиметрову руку.

(Сміх)

Краса, чи не так?

Накачана. Ммм, чудова. Прекрасно виглядає.

(Сміх)

Рука - захисниця!

Ось хто ми є. Але інколи
ми так наполегливо тренуємось,

що ця сила стає надмірною.

Це призводить до байдужості,
безсердечності і позбавляє нас людяності.

Ми забуваємо,

що наша клятва країні -

служити їй і захищати її.

Невже ви не знали? Служити і захищати.

(Сміх)

Подивіться на ту руку,

а тепер на цю.

(Сміх)

Подивиться - вона слабка,

кволо виглядає.

Вона в'яне і помирає,

бо ми забагато вкладаємо в руку-захисницю.

Ми забули, що треба ставитись
до людей так,

як до наших клієнтів,

так, ніби вони наші сини і доньки,
брати і сестри,

матері і батьки.

Так склалось,

що ми втратили рівновагу.

Через те, що ця професія у великій пошані,

нам важко глянути у дзеркало
і визнати свої помилки,

і ще важче змінитися.

Я намагаюсь прискоритись,

але мушу сказити:

все це стосується не лише поліції.

Кожен з нас є частиною суспільства.

Разом ми створюємо його.

І як суспільство,

ми поклали надто велику відповідальність
на співробітників правоохоронних органів.

Занадто велику.

(Оплески)

І в нас вистачає нахабства і зухвальства
звинувачувати

поліцію у тому, що самі повинні робити.

У жодному випадку

ми не повинні викликати поліцію,

щоб вгамувати дітей,
які граються на вулиці.

У жодному разі
ми не маємо викликати поліцію

через гучну музику в сусідів,

чи тому, що їхній собака
напаскудив у вашому подвір'ї,

Ми не повинні
через таке турбувати поліцію.

Так ми скидаємо
значну частину відповідальності.

Послухайте, я був маленьким хлопчиком,
ріс у Балтиморі,

граючись, ми часто билися,

але поліція ніколи не приїжджала
розбороняти нас.

А знаєте хто приходив? Дорослі.

У нас були батьки,

відповідальні за порядок,
це був сільський менталітет.

Вони приходили і казали: "Заспокойтесь",
"Робіть так", "Не робіть цього".

У нашій спільноті були наставники.

Суспільство потребує дій від кожного.

Коли я кажу суспільство,

маю на увазі все, що до нього відноситься.

Оскільки я ще й пастор,
то вимагаю багато й від церкви,

вважаю, що вона все більше стає схожою

на "зниклу безвісти".

Я вважаю, що за останні 10 - 20 років

церква віддалилась від людей.

Раніше, вийшовши з дому, ви за декілька
хвилин могли потрапити в церкву,

а зараз вони перетворились
на приміські церкви.

Тож зараз церкви
віддалені від суспільства,

в якому колись були створені.

Вони не піклуються про суспільство.

Я міг би ще довго продовжувати,
але вже пора закінчувати.

Громада
і діяльність правоохоронних органів:

ми все втратили, дорогоцінний дар,
який я називаю соціальною справедливістю.

Ми втратили його між нами.

І це не чиясь помилка,

а лише наша спільна.

Всі ми несемо відповідальність за це.

Але я впевнений, ще не пізно
відбудувати наші міста

і націю та повернути минулу величність.

Ніколи не буває запізно.

Ніколи.

Річ у тім, що після трьох з чотирьох років

моєї служби в цьому районі,

після трьох років,

коли священики їздили у машині
разом з поліцейськими,

оскільки я знав маленький секрет,

я знав,

важко бути мерзенним поліцейським,

коли ти патрулюєш вулиці
разом з духівником.

(Сміх)

(Оплески)

Ти був би змушений виходити
і сідати в машину, кажучи до нього:

"Отче, я згрішив",
І так увесь день! Це нереально!

Так ми запустили неймовірне починання,

призначене повернути довіру
між людьми та поліцією.

Ми почали займатися з молоддю

і навіть з тими,
хто, здавалося, був по ту сторону барикад.

Знаючи про економічні проблеми,

почали створювати робочі місця.

Знаючи про рівень захворюваності

і недоступність належної
медичної допомоги,

ми допомагали боротись з цим.

Ми шукали точки перетину і співпрацювали

зі всіма, хто цього хотів,

Ми обговорювали всі наші проблеми,

а не лише рівень злочинності.

Тому що врешті-решт,

якщо в людей є все необхідне

і знищено корінь проблеми,

рівень злочинності, відповідно, знизиться.

Знизиться сам собою.

(Оплески)

І ось після трьох
із чотирьох з половиною років моєї служби

ми озирнулись і вияснили,

що досягнули історичного мінімуму
за 40 років:

рівень злочинності, число вбивств -

все знизилось до рівня 70-х років.

Ми могли б піти ще далі,

але проблема в тому, що ми почали
зберігати дані лише в 70-х.

Мінімум за 40 років.
Інші командири телефонували мені:

"Гей, Меле, як ти це зробив, чоловіче?

Як ти це зробив? Ми теж так хочемо!"

(Сміх)

Ми поділилися досвідом з ними.

І за короткий термін часу

злочинність у місті знизилася
до рівня 30-літньої давності.

Вперше за останні 30 років в Балтиморі

відбулося менше, ніж 200 вбивств,
точніше 197.

Це було свято,

ми навчились захищати,

вперше стали дійсно хорошими захисниками.

Але мушу сказати, за останні роки,

хоч ми і навчилися

бути поліцейськими,
які працюють на випередження,

а не тими, які реагують
на вже виниклу проблему,

ці останні роки розчарували мене.

Вони розбили мені серце.

Повстання досі приносять біль,

ранять серце,

тому що я вірю,
що цього не повинно було статися.

Цього б ніколи не трапилося,

якби нам дозволили йти вибраним шляхом,

служити народу,

ставитись до них, як до людей,
виявляти повагу

і любов у першу чергу.

Якби ми продовжили йти цим шляхом,

такого б ніколи не трапилося.

Але так вийшло, що ми знову
повернулися до колишніх порядків.

Але я знову зворушений!

Я радий, бо знову у нас комісар поліції

не лише говорить про
залучення суспільства до охорони порядку,

а й цілком розуміє це,

і що ще більш важливо - заохочує.

Я дуже радий.

Я в захваті від нинішнього Балтимора,

вірю, що ми, як і багато інших міст,
зможемо відродитися з попелу.

Я вірю, справді вірю,

(Оплески)

Ми здобудемо колишню величність.

Я вірю,

якщо ми продовжимо триматися за руки
і казатимемо:

"Ми разом",

це не просто точка перетину,

зустрівшись одного разу, ми йдемо
одним шляхом до спільної мети,

і це місто знову стане величним.

Наша нація знову стане величною.

Бо у нас спільна мета:
ми хочемо жити в мирі.

Усі ми прагнемо поваги.

Усі ми прагнемо любові.

Я вірю - ми знову на правильному шляху,

це робить мене ще щасливішим.

Дякую, що вислухали мене.

Господь благословить вас.

(Оплески)

Господь благословить вас.

(Оплески)