Евелін Ґленні пояснює, як слухати

У цій захоплюючій дух презентації глуха перкусіоністка Евелін Ґленні показує, що слухання музики включає в себе набагато більше, ніж просту взаємодію звуків з барабанними перетинками.

Я не впевнена, чи хочу я дійсно бачити

малий оркестровий барабан о дев'ятій ранку.

Але будь-що, чудово бачити заповнений зал,

і я насправді маю дякувати Гербі Генкоку

і його колегам за таке чудове представлення.

Однією з цікавих речей, звичайно,

є поєднання роботи з інструментом голими руками і технології,

і, звісно - те, що він сказав про дослухання до нашої молоді.

Звичайно, моя робота вся полягає у слуханні,

і моя мета, насправді – навчити світ слухати.

Це єдина справжня мета в моєму житті.

І це звучить досить просто, але насправді це велика, велика робота.

Тому що, знаєте, коли ви дивитеся на музичний твір, наприклад,

якщо я відкрию мою мотоциклетну сумочку – у нас тут десь є

музична п`єса, повна малих чорних крапок на сторінці.

Ми відкриваємо її, і я читаю музику.

Тобто, технічно, я насправді можу це прочитати.

Я буду слідувати інструкціям, позначкам темпу та динаміки.

Я робитиму точно як мені велять.

Отже, оскільки часу мало,

я зіграю буквально перший, можливо - перші два рядки. Це дуже просто.

У ній немає нічого складного.

Але тут мені вказують, що музичний уривок дуже швидкий.

Мені вказують, де грати на барабані.

Мені вказують, яку частину палички використовувати.

Мені вказують динаміку.

Також мені кажуть, що струни мають бути відведені.

Ось струни є, а ось немає.

Отже, якщо я перекладу ей музичний твір, у нас вийде наступне.

І так далі. Моя кар'єра ймовірно тривала б років п'ять.

Однак, як музикант, я маю також зробити і все те, про що тут не вказано.

Все, на що не вистачає часу вивчити у викладача,

або навіть поговорити про це з викладачем.

Але це речі, що ви помічаєте, коли ви не тримаєте ваш інструмент,

які дійсно стають настільки цікавими, що ви хочете дослідити їх

крізь цю тоненьку поверхню барабана.

Отже, ми одержали досвід переклау. Тепер ми почуємо інтерпретацію.

Тепер, можливо, моя кар'єра триватиме трохи довше.

Але в якомусь сенсі це те ж саме, якщо я подивлюся на вас і я побачу

милу й розумну дівчину в рожевій кофтинці.

Я бачу, що ви обіймаєте плюшевого ведмедика, і так далі.

Отже я отримую загальне уявлення про те,

якою ви можете бути, ким ви можете бути по професії, і так далі.

Хоча, знаєте - це лише перше уявлення, що я можу скласти, що ми всі одержуємо,

коли ми справді дивимось. І ми намагаємось інтерпретувати,

але насправді це неймовірно поверхнево.

Таким же чином я дивлюся на ноти й отримую загальну ідею,

Мені цікаво, що буде технічно складним або що мені захочеться зробити.

Тільки загальне відчуття.

Однак цього просто недостатньо.

І я згадую, що говорив Гербі: будь ласка слухайте, слухайте.

Ми повинні дослухатись до себе передусім.

Наприклад, якщо я граю, вхопивши паличку - коли буквально я не вивільняю її,

ви відчуватимете доволі сильну вібрацію, що підніматиметься крізь руку.

І ви відчуєте – хочете вірте, хочете ні –

відсторонення від інструменту та паличок,

навіть незважаючи на те, що я тримаю паличку досить міцно.

Але стискаючи її міцніше, я відчуваю дивовижно більше відсторонення.

Якщо я просто розслаблюся і дозволю руці стати скоріше підтримкою,

раптом я отримаю набагато більше динаміки через менші зусилля.

І я, нарешті, відчуваю себе єдиною з паличкою і барабаном,

роблячи при цьому набагато, набагато менше.

І так само як мені потрібен час, щоб інтерпретувати інструмент,

мені потрібен час, щоб інтерпретувати людей.

Не просто перекласти їх, а інтерпретувати.

Якщо, наприклад, я зіграю кілька уривків п'єси,

вважаючи себе технічним виконавцем,

тобто тим, хто грає на перкусії...

і так далі. Якщо ж я вважаю себе музикантом...

і так далі. Є невелика різниця, якої варто... (оплески)

приділити увагу.

Я пам'ятаю, коли мені було 12 років,

і я почала грати на литаврах та перкусії, мій вчитель запитав,

"Ну, як же ми будемо займатися? Адже в музиці головне – чути."

Я сказала: "Так, я згодна. І в чому проблема?"

І він сказав: "Як ти збираєшся почути це? Як ти збираєшся почути те?"

А я сказала: "А ви як це чуєте?"

Він відповів: "Ну, я думаю я чую ось цим."

І я сказала: "Ну, я думаю, я теж – але також я чую кистями,

руками, вилицями, черепом, животом, грудьми, ногами і т. д."

Отже, кожного разу ми почали наші заняття з настройки барабанів, –

а саме, литаврів –

за малими інтервалами, щось на зразок...

ось з такою різницею. Потім поступово... і поступово...

і дуже вражає, що коли ви розкриваєте своє тіло,

ви розкриваєте свої руки і дозволяєте вібраціям проходити крізь них,

так, що ця маленька, крихітна різниця...

може бути відчута тільки найменшими частинами пальців – ось тут.

Ось, що я тоді робила: я прикладала руки до стіни

музичної студії, і разом ми немов би слухали звуки інструментів

і справді намагалися з'єднатися з тими звуками

набагато глибше, ніж просто покладаючись на вуха.

Тому що, звичайно, вухо зазнає впливу безлічі речей.

Кімната, в якій ми знаходимося, підсилення, якість інструменту,

тип паличок, і так далі і тому подібне.

Усі вони різні.

Однаковий розмір чи вага, але різні звукові кольори.

Те ж відноситься і до нас. Ми просто люди,

але в кожного є свої звукові відтінки, так би мовити,

з яких виникають надзвичайні особистості,

характери, інтереси, і таке інше.

Коли я підросла, я прослуховувалась до Лондонської королівської музичної академії,

і вони сказали: "Ми вас не приймемо, тому що, бачте,

ми не уявляємо майбутнього так званого глухого музиканта."

І просто не могла цього прийняти.

І тому я сказала їм: "Якщо ви відмовляєте –

якщо ви відмовляєте мені з цієї причини,

не зважаючи на здатність виконувати, розуміти і любити

мистецтво створення звуку –

нам слід дуже, дуже замислитись про тих людей, яких ви приймаєте."

У результаті – подолавши деякі перешкоди, і після двох прослуховувань –

мене прийняли. Крім того –

саме тоді сталося так, що це змінило вцілому роль

музичних установ по всій Великобританії.

Тепер вони не мали права відкидати заяви тільки з причини,

що у людини немає рук чи ніг –

які могли б грати на духових інструментах, укріплених на підставці.

Ні за яких обставин не можна було відмовити у прийнятті заяви.

Кожен мав бути вислуханий, випробуваний, і потім –

на підставі музичних здібностей – потім людина могла вступити чи ні.

Такий поворот подій означав, що з'явилася дуже цікава

група студентів, які прийшли в різні музичні заклади.

І я повинна сказати, багато хто з них тепер

у професійних оркестрах по всьому світі.

І ось що ще цікаво з цього приводу–

(Оплески)

просто люди не тільки встановили зв'язок зі звуком –

а це стосується всіх нас, і ми добре знаємо, що музика – наші щоденні ліки.

Я кажу музика, але насправді маю на увазі звук.

Тому що, знаєте, як музикант, я бачила деякі надзвичайні речі,

наприклад, коли 15-річний юнак

з неймовірно великими проблемами,

який не може контролювати свої рухи,

який може бути глухим, який може бути сліпим, і так далі.

І раптом, якщо ця молода людина сидить біля інструменту,

можливо, навіть лежить під маримбою,

і ви граєте щось таке, що звучить майже як орган –

схоже, у мене немає відповідних паличок –

але щось таке. Дайте поміняю...

Щось неймовірно просте –

але він би відчув те, що було б мені не доступно,

тому що я – зверху від звуку.

Звук надходить до мене звідси.

До нього б звук надходив крізь резонатори.

Якби тут не було резонаторів, у нас би вийшло...

Отже, він би отримував всю повноту звуку, яку не відчують ті,

хто сидить у перших рядах, і тим більше ті, хто сидить на останніх рядах.

Кожен з нас, в залежності від того, де сидить,

буде відчувати звук цілком, цілком відмінно.

І звичайно, я є співучасником звуку,

і це починається з ідеї того, який тип звуку я хочу видобути –

наприклад, цей звук.

Ви чуєте що-небудь? (Аудиторія: Ні.)

Точно. Тому що я навіть не торкаюся.

Але все ж ми відчуваємо, що щось відбувається.

Таким же чином, коли я бачу, що дерево рухається,

я уявляю, що дерево шелестить.

Ви розумієте, що я маю на увазі?

Куди не кинеш оком, скрізь відбувається звук.

Таким чином завжди існує цей величезний...

тобто, такий калейдоскоп ідей, з якого можна черпати.

Отже, всі мої виконання засновані повністю на тому, що я відчуваю,

а не на вивченні творів, прослуховуванні інтерпретацій інших музикантів,

покупці всіх можливих дисків з цим конкретним твором, і так далі.

Тому що це не дає мені достатньо простої вихідної сировини,

від якої я б могла повністю прожити всю подорож.

Отже можливо, що в деяких залах ця динаміка працюватиме чудово.

А в інших залах люди просто зовсім не відчують цього,

взагалі, з цієї причини мій рівень тихого,

ніжного виконання, може бути...

...бачите, про що я? Отже, цей вибух в сенсі доступу до звуку,

особливо серед спільноти глухих,

він вплинув не тільки на те, як в музичних закладах,

як у школах для глухих ставляться до звуку. І не тільки з точки зору терапії –

хоча, звичайно, бути співучасником музики, –

це саме цей випадок.

Але це означало, що спеціалісти з акустики насправді мають замислюватися про типи залів,

які вони монтують. Є так небагато в цьому світі залів

що справді мають хорошу акустику,

Насмілюся Вам сказати. Але я маю на увазі, таких залів, де можна втілити в життя все, що ви уявили.

Від найтонших, найтихіших звуків до чогось такого широкого,

величезного, неймовірного!. Завжди є щось,

що може добре звучати он там, а от там не так добре.

Може бути прекрасним там, але жахливим там, вгорі.

Може бути страшним там, але не таким вже поганим там, і так далі.

Тому це неймовірно – знайти саме той зал, що підходить, –

в якому ви можете грати саме те, що ви уявите,

без косметичного "покращення".

Тому спеціалісти з акустики почали діалог з людьми

з проблемами слуху, які є співучасниками звуку.

І це досить цікаво.

Знаєте, я не зможу розповісти в деталях, що наразі робиться

з такими залами, але факт у тому, що вони звертаються до людей,

про яких довгий час говорили:

"Як же вони можуть насолоджуватися музикою? Вони ж глухі."

Ми робимо так, і це і є наше уявлення про те, що таке глухота.

Або ось так, і так ми представляємо сліпоту.

Якщо ми бачимо когось в інвалідному візку, ми припускаємо, що вони не можуть ходити.

Але можливо, вони здатні пройти 3, 4, 5 кроків. І для них це означає, що вони можуть ходити.

За рік кроків може бути на два більше.

Ще через рік – на три кроки більше.

Це аспекти, над якими дуже важливо замислюватись.

І коли ми по-справжньому слухаємо один одного,

неймовірно важливо на ділі випробувати наші навички слухання.

Дійсно використовувати наші тіла як резонаторні камери. Залишити судження.

Для мене, як музиканта, який має справу з 99% нової музики,

дуже просто сказати: "Так, мені подобається цей твір.

Ні, мені не подобається ця п'єса." І так далі.

І знаєте, я просто виявила, що маю дати цим творам час.

Можливо, просто між мною і цією п'єсою немає достатньої взаємодії.

Але це не означає, що я маю право говорити, що вона погана.

І ви знаєте, одна з чудових характеристик професії музиканта –

неймовірна гнучкість.

Тут немає правил, немає вірного і невірного, так чи сяк.

Якщо б я попросила вас поплескати – давайте спробуємо.

Я попрошу вас: "Будь ласка поплескайте." І відтворіть звук грому.

Я припускаю, ми всі чули грім.

Тільки я не кажу лише про звук,

я хочу, щоб ви гарненько прислухалися до цього грому всередині вас.

І будь ласка, спробуйте створити його плесканням. Просто спробуйте, будь ласка.

(Оплески)

Дуже добре! А тепер сніг. Сніг. Ви коли-небудь чули сніг?

Аудиторія: Ні

Евелін Ґленні: Ну тоді припиніть аплодувати. (Сміх). Спробуйте знову.

Спробуйте знову. Сніг.

Бачите, ви прокинулися.

Дощ. Непогано, непогано.

Ви знаєте, цікава штука в тому, що коли я просила групу дітей –

не так давно – зробити те ж саме.

Ну ось – чудова уява, велике спасибі.

Однак, ніхто з вас не встав з місця і не подумав:

"Так! Як я можу плескати? Ну може...

може я можу використати прикраси, щоб створити додаткові звуки.

Може я можу використати інші частини мого тіла, щоб створити більше звуків."

Ніхто з вас не подумав про те, що можна плескати якось по-іншому,

ніж сидячи на місці і використовуючи дві руки.

Так само, коли ми слухаємо музику,

ми вважаємо, що вона вся заходить отак.

Чи так ми пізнаємо музику? Звичайно, не так.

Ми відчуваємо грім – грім, грім. Думайте, думайте, думайте.

Слухайте, слухайте, слухайте. Тепер – що ми можемо зробити з громом?

Я згадую мого вчителя. Коли я тільки почала займатися, на першому уроці,

я була напоготові з паличками, готова почати.

І замість того, щоб сказати: "Евелін, будь ласка. Злегка розстав ноги,

руки на 90 градусів, палички тримай у формі літери V,

зберігай отаку відстань тут," і так далі.

"Будь ласка, тримай рівно спину," і так далі.

Ну, таким чином я певно стала б нерухомою, застиглою,

і не змогла б бити по барабану, бо думала б

про безліч інших речей. Замість цього він сказав:

"Евелін, візьми собі барабан на сім днів, і побачимось наступного тижня."

Боже! Що я мала робити? Мені більше не потрібні були палички,

мені не було дозволено їх мати.

Я мала просто дивитися на цей барабан,

дивитися, як він зроблений, для чого ці лаги, для чого струни.

Перевернула його догори дном, поекспериментувала з корпусом, з перетинкою.

Експериментувала з моїм тілом, з прикрасами,

спробувала багато різних речей.

І звичайно, я повернулася з синцями і подряпинами,

але незважаючи на це, це був такий неймовірний досвід,

бо у якому ж музичному творі ви змогли б отримати такий досвід?

З якого підручника ви змогли б отримати такий досвід?

Тому ми ніколи не користувалися підручниками.

Наприклад, одна з речей, якій навчаються

перкусіоністи, на відміну від інших музикантів,

це звичайна дріб одиночними ударами.

Ось так. І потім трохи швидше й швидше, і ще трохи швидше.

І так далі і так далі. Чого вимагає ця п'єса?

Одиночних ударів. Так чому ж я не можу робити їх, поки вчу музичний твір?

Саме так мій учитель і робив.

І цікаво, чим старше я ставала, коли я стала студенткою стаціонару

в так званому "музичному закладі" – все це кудись зникло.

Ми мали вчитися за підручниками.

І постійно питання – чому? Чому? Чого це стосується?

Я маю зіграти п'єсу. "Це допоможе вашому контролю!"

Добре, але як? Чому я маю це вчити? Я повинна зв'язати це з музикою.

Розумієте? Я маю виразити щось.

Чому я тренуюся грати парадідли?

Чи це буквально заради контролю рук і паличок? Навіщо я це роблю?

У мене має бути причина,

така причина, що має вираження чогось мовою музики.

І висловлюючи щось музикою, яка, по суті, є звук,

ми тоді можемо донести будь-яку думку різним людям.

Але я не хочу брати відповідальність за ваш емоційний багаж.

Це ваша приватна справа, коли ви проходите залою.

Тому що це визначає, що і як ми слухаємо певні речі.

Я можу відчувати смуток або щастя, веселість або злість, коли граю

ті або інші музичні твори,

але я не обов'язково хочу, щоб і ви відчували те саме.

Тому будь ласка, наступного разу, коли ви підете на концерт,

просто дозвольте вашому тілу розкритися, дозвольте вашому тілу бути резонатором.

Будьте готові до того, що ви переживете не те, що виконавець.

Виконавець перебуває в найгіршій можливій позиції стосовно звуку,

він чує звук зіткнення палички і барабана,

або колотушки і дерева, або смичка та струн, і так далі.

Або подиху, що створює звук духових інструментів.

Вони відчувають цю необробленість.

Але ще вони відчувають щось неймовірно чисте,

ще до появи самого звуку.

Будь ласка, зверніть увагу на життя звуку після первинного удару

або видиху. Просто відчуйте повноту подорожі цього звуку

таким же чином, яким я хотіла б відчути весь процес

цієї конференції, а не просто приїхати сюди тільки вчора ввечері.

Я сподіваюся, ми зможемо поділитися декількома думками протягом дня.

Спасибі вам велике за запрошення!

(Оплески)