Невідоме про дітей-мусульман у Європі

Діа Хан виросла у Норвегії, народилась у родині афганки та пакистанця. Ще в юному віці Діа опинилась на роздоріжжі між звичаями свого суспільства та країни, в якій проживала. У цій потужній емоційній промові режисерка передає нам відчуття покинутості та ізоляції, якими охоплені багато дітей-мусульман, що ростуть на Заході, -- і смертельні наслідки при відсутності своєчасного впливу на молодь, оскільки за це беруться екстремістські групи.

В дитинстві я знала,
що наділена суперсилою.

Так, дійсно.

(Сміх)

Я вважала себе надзвичайною,
оскільки я могла зрозуміти

і розділити почуття темношкірих,

таких як мій дідусь, -- консервативно
налаштований мусульманин.

І, звичайно, я розуміла свою матір
афганку, мого батька пакистанця,

-- не таких релігійних, більш стриманих
і достатньо ліберальних у своїх поглядах.

Також я могла зрозуміти

і розділити почуття білих людей.

Білошкірих норвежців моєї країни.

Знаєте, неважливо, -- білий, темношкірий,

я всіх їх любила.

Я їх всіх розуміла,

навіть, якщо вони не завжди
розуміли один одного;

вони всі були
для мене своїми.

Однак, мій батько
був занепокоєний.

Він стверджував, що навіть
якщо я отримаю гарну освіту,

до мене все одно
не буде справедливого ставлення.

Він казав, що я буду, як і раніше,
стикатися з дискримінацією.

Єдиний спосіб отримати
визнання серед білих людей --

стати популярною.

Зауважте, -- він казав це мені
у семирічному віці.

Отже, коли мені було сім, він сказав:

"Дивись, ти можеш або піти у спорт,
або займатись музикою".

На щастя, він нічого не знав про спорт,
отже, було обрано музику.

Коли мені було сім років, я склала всі
свої іграшки, ляльки

і викинула їх.

Взамін я отримала маленький
поганенький синтезатор Casio і...

(Сміх)

Так. І уроки співу.

Він фактично змусив мене щодня годинами
навчатися грі та співу.

Зовсім трохи часу минуло, а я виступала
перед все більшими аудиторіями,

і, що дивно, я стала практично
"дитиною з обкладинки"

серед культурного різномаїття Норвегії.

Звичайно, я цим дуже пишалась.

Тому, що на той момент навіть газети

почали писати добре
про темношкірих людей,

а я в цей час відчувала,
як зростає моя суперсила.

Коли мені будо дванадцять,
я поверталась додому зі школи,

я дещо змінила маршрут,

щоб зайти по свої улюблені
цукерки "солоні ніжки".

Я знаю, що звучить жахливо,

але я так їх любила.

По суті, це шматочки
лакриці у формі ніжок.

Коли я промовила назву вголос,
то зрозуміла, як жахливо вона звучить,

але як би там не було,
мені вони дуже подобались.

На моєму шляху до крамниці

у дверях стояв дорослий білошкірий
чоловік, закриваючи мені дорогу.

Я спробувала його обійти,
але він зупинив мене

і почав пильно придивлятися до мене,

він плюнув мені в обличчя
і сказав:

"Забирайся з дороги,

ти маленька чорна шльондра,
маленька пакистанська шльондра,

повертайся звідки прийшла".

Мене охопив жах.

Я витріщалась на нього.

Я була занадто налякана, щоб
витерти плювок зі свого обличчя,

навіть коли він
змішався зі сльозами.

Я пам'ятаю, як озиралась навкруги,
щохвилини сподіваючись,

що підійде хто-небудь із дорослих
і зупинить цього чоловіка.

Але навпаки, люди поспіхом проходили
повз мене, намагаючись не помічати.

Я була збентежена, оскільки думала:

"Ну, мої білі люди! Де ви?
Що відбувається?"

Чому вони не йдуть і не рятують мене?"

Зайве казати, що цукерок я не купила.

Я бігла додому так швидко, як могла.

Я думала, що все буде добре,
незважаючи на цю подію.

З часом, чим успішнішою я ставала,

тим більше стала викликати занепокоєння
у темношкірих людей.

Деякі знайомі чоловіки мого батька
вважали неприйнятним

і принизливим для жінки займатись музикою,

потрапляти до ЗМІ.

Минуло зовсім небагато часу, як мене
почали атакувати на власних концертах.

Пам'ятаю один із концертів, -- я стояла на
сцені, нахилившись до публіки,

і останнє, що я побачила -
молоде темношкіре обличчя;

наступне, що я зрозуміла, -- мені
потрапила в очі якась хімічна рідина;

пам'ятаю, я нічого не бачила, з моїх
очей крапали сльози,

але я продовжувала співати.

Мені плюнув в обличчя молодий, цього разу
темношкірий чоловік на вулиці в Осло.

Одного разу мене навіть
намагались викрасти.

Моєму життю постійно щось загрожувало.

Пам'ятаю, як бородатий чоловік,
старший за мене, зупинив на вулиці

і сказав: "Я так сильно ненавиджу тебе

тому, що ти дозволяєш
думати нашим дочкам,

неначе вони можуть робити
все, що їм заманеться".

Молодший чоловік попередив, щоб
я пильнувала за собою.

Він сказав: "Музика протирічить ісламу
і є роботою для шльондр.

Якщо ти будеш продовжувати цим займатися,
тебе зґвалтують

і розріжуть тобі живіт, щоб не народилась
ще одна шльондра".

І я заплуталась знову.

Я не могла зрозуміти, що відбувається.

Мої темношкірі люди почали так до мене
відноситись -- як таке могло статися?

Замість того, щоб
об'єднувати два світи,

я відчувала, як падаю у прірву між ними.

Припускаю, що той плювок в обличчя
підірвав мою віру.

Коли мені виповнилось сімнадцять,

загрози моєму життю не припинялися,
мене постійно переслідували.

Справи стали настільки кепськими,
що моя мати сказала:

"Ми більше не можемо захистити тебе
і забезпечити тобі безпеку,

ти мусиш поїхати".

Отже, я купила квиток в один кінець
до Лондона, зібрала валізу та поїхала.

Сильніше за все мені розбило серце
мовчання оточуючих.

Мій від'їзд із Норвегії
був дуже публічним.

Ніхто з моїх темношкірих, білошкірих
людей не промовив ані слова.

Ніхто не сказав: "Тримайся, --
те, що відбувається -- неправильно.

Підтримайте цю дівчину,
захистість її -- вона одна із нас".

Ніхто цього не сказав.

Навпаки, я відчувала себе
як валіза в аеропорту,

яка лежить на багажній
стрічці серед інших,

які кружляють по колу,

серед яких завжди
лишається одна вкінці,

яка нікому не потрібна,
яку ніхто не забирає.

Ось таке в мене
було відчуття.

Я ніколи не відчувала себе такою
самотньою і розгубленою.

Приїхавши до Лондона, я нарешті
продовжила свою музичну кар'єру.

Нове місце, але на жаль, та сама історія.

Пам'ятаю, як отримала повідомлення,
в якому писали, що мене вб'ють,

потечуть криваві ріки,

і перед смертю мене буде
зґвалтовано багато разів.

Маю сказати, до цього часу

я отримувала повідомлення
подібні до цього,

але потім почали надсилати
загрози на адресу моєї родини.

І знову я спакувала валізу, залишила
музику і переїхала до США.

З мене було досить.

Я більше не хотіла цього терпіти.

І вже точно не хотіла бути
вбитою за те,

що навіть не було моєю мрією, --
це був вибір мого батька.

Я була розгублена.

Наче розпадалась на частини.

Але я вирішила, чим хочу
займатися в подальшому,

чому присвятити наступні роки свого життя,

підтримуючи молодь,

намагаючись зробити хоч
невеликий вклад у цю справу,

наскільки я можу.

Я стала волонтером у
у різних організаціях,

які працювали з ісламською
молоддю у Європі.

І, на мій подив, я дізналась,

як багато молоді страждає
та бореться.

Перед ними повставало безліч проблем,
пов'язаних із сім'ями та суспільством,

які, здавалося, опікуються своєю
гідністю та репутацією більше,

ніж щастям та життям власних дітей.

Я почала відчувати, що, певно, не була
такою одинокою та дивною.

Ймовірно, моїх людей з
такими проблемами багато.

Справа в тому, що
більшість не розуміє,

що нас так багато зростає в Європі,

не маючи можливості бути самими собою.

Нам не дозволено бути тими, хто ми є.

Нам не можна одружуватися

або будувати стосунки з
людьми, яких обираємо ми.

Нам навіть не можна
обрати кар'єру.

Це норма для мусульман,
які проживають у центрі Європи.

Навіть у найвільніших суспільствах
в світі у нас немає свободи.

Наше життя, мрії, майбутнє
нам не належать,

-- все це в руках наших
батьків та суспільства.

Я дізналась безліч історій молодих людей,

які втрачені для усіх нас,

яких ми не бачимо,

але вони страждають.
Страждають в самотності.

Діти примусово одружуються,
піддаються насиллю, жорстокому поводженню.

Після кількох років роботи з молоддю
я нарешті зрозуміла,

що ми не в змозі від цього втекти.

Я не можу провести решту свого життя
переховуючись у страху;

власне, я маю щось зробити.

Також я зрозуміла, що моє мовчання,
наше мовчання

дозволяє цьому продовжуватись далі.

Я захотіла застосувати свою дитячу
суперсилу з користю, --

допомагаючи людям по
обидві сторони зрозуміти,

як воно, бути молодою людиною, яка
розривається між родиною та країною.

Я почала розповідати ці історії,
знімаючи фільми.

Я хочу, щоб люди зрозуміли, що
наслідки смертельні,

якщо не ставитись серйозно
до цих проблем.

Мій перший фільм був про Баназ.

Вона була 17-річною курдською
дівчиною, жила в Лондоні.

Вона була слухняною, робила все,
що казали батьки.

Вона намагалась все
робити правильно.

Вона вийшла заміж за хлопця,
якого обрали батьки,

не дивлячись на те, що він постійно
бив і ґвалтував її.

Коли вона прагнула порятунку
у своїй родині, вони казали:

"Ну, повертайся додому
і будь кращою дружиною".

Вони не хотіли залишатись
з розведеною донькою на плечах,

оскільки це зганьбить їхню сім'ю.

Він бив її так сильно, що в неї
йшла вухами кров;

врешті вона покинула чоловіка,
зустріла юнака, який їй сподобався,

і вони покохали один одного,

та коли громада та сім'я дізнались про це,

вона зникла.

Її знайшли три місяці потому.

Її засунули у валізу і поховали
біля будинку.

Її душили та забили до смерті

троє чоловіків, -- три кузени,
за наказом її батька та дядька.

Історія Баназ стає ще драматичнішою,

коли ми дізнаємось, що вона зверталась
по допомогу до поліції Англії п'ять разів,

розповідаючи про те, що її сім'я
збирається її вбити.

Поліція не повірила і нічого не вдіяла.

Справа не лише
в тому, що

така проблема повстає
перед багатьма дітьми

в сім'ях і громадах,

а в тому, що їх неправильно розуміють

та ігнорують в країнах,
в яких вони ростуть.

Коли вони зраджені власними родинами,
вони звертаються до нас, --

і якщо ми їх не розуміємо,

ми їх втрачаємо.

Коли я працювала над фільмом,
декілька людей казали мені:

"Ну, Діа, ти розумієш,
це просто їхня культура,

це їхні взаємини з дітьми,

ми не можемо втручатися".

Можу вас запевнити, -- бути жертвою
вбивства -- це не моя культура.

Розумієте?

Без сумніву, люди, які
виглядають як я,

молоді жінки, у яких було оточення
подібне до мого,

повинні мати такі самі права і
розраховувати на захист,

як і будь-хто інший у вашій
країні, чи не так?

У своєму наступному фільмі я хотіла
та намагалася зрозуміти,

чому деякі діти-мусульмани в Європі

звертаються до екстремізму та насилля.

Але паралельно із цим

я зрозуміла, що дивлюсь
в обличчя свому найбільшому жаху:

темношкірим чоловікам
з бородою.

Таким самим чи схожим чоловікам

на тих, хто ганьбив мене більшу
частину мого життя.

Чоловіки, яких я боялась майже
все життя.

Чоловіки, яких я ненавиділа

протягом багатьох років.

Отже, наступні два роки я присвятила
спілкуванню з ув'язненими терористами,

джахідами та екстремістами.

Я дізналась те, що було очевидним, --

що релігія, політика, колоніальне
минуле Європи,

провали у зовнішній політиці Заходу
протягом декількох минулих років,

були частинами
загальної картини.

Все ж, мене більше цікавив людський фактор,

особисті причини,

чому молоді люди
піддаються впливу таких груп.

Що мене здійсно здивувало, -- я зустрілась
з покаліченими людськими долями.

Замість монстрів, яких я шукала,

яких сподівалась знайти --

чесно і прямо кажучи, від чого
я думала отримати задоволення,

я зустрілась зі зламаними людьми.

Так само як Баназ,

я дізналася, що ці
молоді люди страждали,

намагаючись побудувати міст через провалля

між їхніми сім'ями та країнами,
в яких вони народились.

Також я дізналась, що екстремістські
та терористичні групи

наживаються на почуттях
молодих людей,

цинічно спрямовуючи ці почуття
на шлях насилля.

Закликають: "Приєднуйся до нас,

відмовся від своєї сім'ї,
від своєї країни, --

вони ж відмовились від тебе.

Для твоєї сім'ї власна гідність
важливіша за тебе,

так само, як і для країни;

справжні норвежці, британці або французи
завжди будуть білими, а ти -- ніколи.

Крім того, вони обіцяють молоді
саме те, що ті бажають:

значимість, героїзм, відчуття
приналежності та призначення

у спільноті, яка їх любить та приймає.

Вони допомагають слабким відчути силу.

Непомітні і тихі нарешті
стають поміченими і почутими.

Ось, що вони роблять з молодими людьми.

Чому такі угрупування дають це все нашій
молоді, а не ми?

Справа в тому,

я не намагаюсь виправдати

або пробачити будь-який прояв насилля.

Я намагаюсь донести те, що
ми маємо зрозуміти, --

чому деякі молоді люди знаходять
це привабливим для себе.

До того, я хотіла
продемонструвати, власне,

ці дитячі фото деяких хлопців з фільму.

Мене глибоко вразило те, що
багато з них,

а я би ніколи не подумала,

або не мають батька взагалі,
або він був жорстоким.

Декілька з цих молодих людей

знайшли турботливого та співчутливого
батька в обличчі

екстремістських груп.

Також я зустрілася з чоловіком, розлюченим
через насилля на ґрунті расизму,

який позбавився від
відчуття жертви

зайнявши місце ґвалтівника.

Фактично, я дізналася і зрозуміла
жахливі речі.

Мене охопило те саме відчуття, як і
у 17 років, коли я поїхала з Норвегії.

Така сама спантеличеність, сум,

відчуття зради

та повної самотності.

Таке саме відчуття загубленості
та прірви між культурами.

Кажучи це, я не хочу
йти руйнівним шляхом.

Я обрала камеру замість пістолета.

Причина -- це моя суперсила.

Я зрозуміла, що насилля -- не відповідь,
треба розуміти проблему.

Я бачила людей,

з усіма їх позитивними сторонами
та недоліками,

не варто й далі
хибно ділити:

ми і вони, злочинці і жертви.

Нарешті я прийшла до висновку,

що мої дві культури не мають
протирічити одна одній, --

навпаки, вони надали можливість
мені прислухатись до себе.

Мене покинуло відчуття, що я
маю прийняти певну сторону,

але на це пішло багато років.

Наразі так багато молоді

страждає від тих самих проблем,

вони страждають наодинці з собою.

І це залишає по собі рани.

Для деяких світосприйняття зі
сторони радикального ісламу --

наче інфекція, яка потрапляє
у відкриті рани.

Як каже африканське прислів'я:

"Якщо молодь не отримала
настанов у селищі,

вона його спалить задля того,
щоб зігрітися".

Мені хотілося б запитати

у батьків-мусульман та у
мусульманської спільноти:

ви будете любити своїх дітей,
піклуватися про них,

не примушуючи відповідати
вашим очікуванням?

Чи виберете ви їх замість вашої гідності?

Ви можете збагнути, чому вони стають
такими злими та чужими,

коли ви ставите вашу гідність
вище за їхнє щастя?

Ви можете спробувати бути другом
своїй дитині,

так, щоб вона змогла вам довіряти,

розповідати про свої справи,

а не шукала когось іншого для цього?

Для нашої молоді, яку вабить
естремізм,

чи можете ви припустити, що ваша злість
породжена болем?

Чи знайдете ви сили протистояти
тому цинічному старому чоловіку,

який жадає вашої крові задля
власної вигоди?

Ви можете знайти шлях у житті?

Ви бачите, що найсолодшою помстою

буде ваше щасливе, повноцінне
та вільне життя?

Життя, яким керуєте ви, а не хтось інший.

Чому ви хочете стати ще одною
мертвою мусульманською дитиною?

Хочу поставити питання нам усім -
коли ми дослухатимемося до нашої молоді?

Як можемо
підтримати їх,

трансформуючи біль у щось більш
конструктивне?

Вони думають,
ми їх не любимо.

Вони вважають, що ми
не вболіваємо за їхнє щастя.

Вони впевнені, що ми не
приймаємо їх такими, якими вони є.

Чи можемо ми змінити їхню думку?

Що нам потрібно зробити,
щоб звернути увагу і попередити,

до того, як вони стануть
жертвами або злочинцями?

Як ми можемо потурбуватися про них і
переконати їх бути самими собою.

А не просто обурюватися, коли жертви
насилля виглядають, як ми самі?

Ми можемо знайти спосіб відкинути
ненависть і подолати суперечності?

Ми думаємо, що не можемо дозволити собі
пробачити один одного або наших дітей,

навіть, коли вони пробачили нас.

Це наша спільна проблема.

У довгостроковій перспективі помста і
насилля не спрацюють проти екстремістів.

Терористи хочуть, щоб ми сховалися вдома,
охоплені жахом,

замикаючи двері і свої серця.

Вони хочуть завдати ран
нашому супільству,

тим самим сильніше поширюючи інфекцію.

Вони хочуть, щоб ми стали схожими на них:

нетерпимими, сповненими
ненависті та жорстокими.

Наступного дня після
теракту в Парижі

мій друг надіслав мені фото своєї доньки.

Це білошкіра дівчинка та дівчинка-арабка.

Вони -- найкращі подруги.

Це фото - слабке місце екстремістів.

Ці дві маленькі дівчинки з
їхньою суперсилою

вказують шлях

до побудови суспільства,
яке ми маємо побудувати разом,

суспільство, в якому є підтримка

замість нехтування нашими дітьми.

Дякую за увагу.

(Оплески)