Які знання про пандемії може дати щеплення кажанів-вампірів?

Чи можемо ми передбачати наступний великий спалах хвороби, зупиняти такий вірус, як Ебола, до пошесті? У цьому виступі про передове наукове дослідження еколог Данієль Страйкер веде нас до тропічних лісів Амазонії в Перу, де він відстежує шляхи кажанів-вампірів з метою передбачити й попередити спалахи сказу. Вивчаючи рух цього захворювання, Страйкер демонструє, як можна було б навчитися припиняти наступну пандемію з її джерела.

Історія, яку я хочу вам розповісти,

почалася для мене у 2006 році.

Тоді, коли я вперше почув
про спалах таємничої хвороби

у тропічних лісах Амазонії в Перу.

Люди, що захворіли цією хворобою,

мали жахливі тяжкі симптоми.

У них страшенно боліла голова,

вони не могли ні їсти, ні пити.

У декого були навіть галюцинації —

плутані й агресивні.

Найтрагічніше,

що найбільше серед постраждалих
було дітей.

Ніхто з них

не вижив.

Виявилося,
що убивцею людей був вірус,

не Ебола, не вірус Зіка,

це не був
невідомий науці вірус.

Ці люди вмирали
від старого вірусу,

про який знали багато століть.

Вони вмирали від сказу.

Усіх їх під час сну

покусав єдиний ссавець,
що живиться виключно кров'ю, —

кажан-вампір.

Спалахи вірусу,
що передаються від кажанів до людей,

стаються все частіше
в останні десятиліття.

У 2003 це був ВГРС.

Він з'явився на китайських
тваринницьких ринках

і поширився по Землі.

Цей вірус, як і той з Перу,
поширився, імовірно, від кажанів,

які, можливо,
були його носіями століттями.

Через 10 років з'явилась Ебола
в Західній Африці,

і це всіх здивувало,

адже згідно з даними науковців того часу,

Ебола не мала б з'явитися
в Західній Африці.

Це скінчилось найбільшою
і найпоширенішою в історії пошестю Еболи.

Вражаюча тенденція, чи не так?

Смертельні віруси з'являються в місцях,
де їх найменш очікували,

а Міжнародна медична спільнота

йде за ними по п'ятах.

Ми постійно переборюємо
надзвичайну ситуацію з вірусом

у цьому замкненому колі,

увесь час намагаючись погасити епідемію,
коли вона вже почалася.

Якщо нові захворювання
з'являються щороку,

настав час подумати,

що з цим ми можемо зробити.

Коли просто чекатимемо чергової Еболи,

наступного разу нам може не пощастити.

Може з'явитися вірус

більш смертоносний,

що краще поширюватиметься серед людей,

від якого не буде вакцин,

залишивши нас беззахисними.

Чи можна передбачити пандемію?

А зупинити її?

На ці запитання не просто відповісти,

справа в тому, що пандемії —

ті, що поширюються по всьому світу,

ті, які ми справді хотіли б попередити,

дійсно рідко трапляються.

Для нас, як виду, це добре —

ось чому ми всі тут.

З погляду науковця — це проблема.

Бо коли щось трапляється раз чи двічі,

цього недостатньо,
щоб простежити його рух.

Рух, який міг би підказати нам,
коли й де спалахне наступна пандемія.

То що ж нам робити?

Я вважаю, що одним із можливих рішень
є вивчення деяких вірусів,

що часто передаються від диких звірів

до людей, до домашніх улюбленців
чи худоби,

навіть якщо це не ті віруси,

що можуть спричинити пандемії.

Якщо використаємо звичайні віруси,

щоб простежити їхні шляхи,

що саме спричиняє ту першу
вирішальну передачу від одного виду

до іншого, і як ми могли б її зупинити,

потім ми будемо краще підготованими

до вірусів, що передаються
іншим видам рідко,

але спричиняють більш загрозливі пандемії.

Сказ, яким жахливим він не був би,

дуже добре підходить у цьому випадку.

Бачите, сказ — страшний
смертельний вірус,

він на 100% фатальний.

Це означає, що коли ви заразилися сказом
і своєчасно не отримали допомоги,

нічим не можна буде зарадити.

Ліків немає.

Ви помрете.

Сказ — це не тільки проблема минулого.

Навіть тепер сказ убиває
50-60 тисяч людей щороку.

Давайте якось опишемо це число.

Уявіть собі повну картину
спалаху Еболи в Західній Африці —

близько двох з половиною років;

ви втискуєте всіх померлих
під час тої епідемії людей

лише в один рік.

Це досить погано.

Та коли їх учетверо більше —

це наслідки від сказу щороку.

Та вірус сказу відрізняється
від Еболи тим,

що коли люди заражаються ним,

то не схильні його поширювати.

Люди заражаються сказом тоді,

коли їх укусила якась скажена тварина,

зазвичай це собака чи кажан.

Та це також означає,
що передача між видами,

яку так важливо зрозуміти
і яка є рідкісною серед вірусів,

із сказом відбувалася донині тисячі разів.

Тому, певним чином, сказ майже,
як плодова мушка

чи лабораторна миша
серед смертельних вірусів.

Це вірус, який можна використати
для вивчення шляхів передачі

та тестування можливих нових рішень.

Тож коли я вперше почув про спалах сказу

в перуанській Амазонії,

це вразило мене як щось
потенційно дієве,

адже це вірус, що передається
від кажанів до інших тварин досить часто,

так що ми, можливо,
могли б це передбачати.

Могли б навіть зупиняти.

Як першокурсник,

що ще трохи пам'ятав іспанську зі школи,

я сів на літак і полетів до Перу

шукати кажанів-вампірів.

Перші два роки участі в цьому проєкті
були справді важкими.

Моїм амбіціям позбавити Латинську Америку
від сказу не було меж,

однак у той же час

такими ж безмежними здавалися грязюка,
спущені шини, відключення електрики,

шлункові інфекції,
які не давали просуватися вперед.

Та все це було частиною

роботи в Південній Америці,

а для мене — пригодою.

Дозволяло рухатися вперед знання того,

що вперше моя робота

могла реально вплинути на життя людей

у короткочасній перспективі.

А найдужче мене вразило,

коли ми таки вирушили до Амазонки

й намагалися ловити кажанів-вампірів.

Бачите, усе, що ми мали робити,—
це піти в село й порозпитувати:

"Кого останнім часом укусив кажан?"

І люди піднімали руки,

бо в їхніх поселеннях

укус кажана був звичною подією,

яка трапляється щодня.

Треба було лише піти
до потрібного будинку,

наставити сітку

й бути там уночі,

коли кажани спробують залетіти
поживитися людською кров'ю.

Бачити дитину з покусаною головою
чи плямами на її простирадлах

було для мене достатньою мотивацією

переносити усякі технічні труднощі
чи головний біль

у той день.

Оскільки ми працювали всю ніч,

у мене було достатньо часу подумати,
як я міг вирішити цю проблему,

власне, постало дві гострі проблеми.

По-перше, ми знали, що люди весь час
отримують укуси,

але спалахи сказу трапляються не постійно,

а кожні два роки,
може, навіть кожні десять,

трапляється спалах сказу.

Так що, якби ми якось могли передбачити,
коли й де буде наступний спалах,

то це був би реальний шанс

вакцинувати людей наперед,

поки ніхто не помер.

Інша сторона медалі —

це те, що вакцинація, насправді,
тимчасове рішення.

Це свого роду стратегія
контролю ушкоджень.

Звісно, вона рятує життя й важлива,
і нам треба її проводити,

та врешті-решт,

скільки корів і людей ми б
не вакцинували,

у кажанів кількість сказу була
такою самою.

Ризик бути покусаним не змінювався зовсім.

По-друге, була ще така проблема:

чи не могли б ми якось від'єднати вірус
від його джерела?

Якби ми тільки могли зменшити
кількість сказу в самих кажанах,

це могло б змінити всю гру.

Ми б перейшли

від стратегії контролю ушкоджень
до їх попереджень.

То як ми можемо це зробити?

Так, перше, що треба було зрозуміти,

це як вірус насправді функціонує
в природних господарів —

кажанів.

Це складне завдання
для інфекційних захворювань,

особливо для такого відлюдного виду,
як кажани,

але треба ж звідкись починати.

Тож ми почали з перегляду деяких
історичних даних.

Коли й де були такі спалахи в минулому?

Виявилося, що сказ був вірусом,

що мав постійно пересуватися,

не міг сидіти на місці.

Цей вірус міг циркулювати
на одній території рік чи два,

і поки не заражав нову зграю кажанів
в іншому місці,

майже зникав.

Так ми розв'язали одну частину
проблеми передачі сказу.

Ми знали, що вірус пересувався,

та не знали, куди.

По суті, я хотів би щось на кшалт
маршруту карт Google,

такого як:
"Який пункт призначення вірусу?

Яким маршрутом він добиратиметься туди?

З якою швидкістю буде рухатися?"

Щоб розробити його, я звернувся
до генома сказу.

Розумієте, сказ, як і інші віруси,
має малесенький геном,

але він еволюціонує
справді дуже швидко.

Так швидко, що за той час, поки вірус
переміститься з одного пункту в інший,

він зазнає кілька нових мутацій.

і все, що нам треба зробити —
це з'єднати точки

еволюційного дерева,

і це нам розкаже,
де вірус був у минулому,

і як пересувався ландшафтом.

Тому я пішов збирати коров'ячі мізки,

бо саме там можна впіймати вірус сказу.

Із послідовності генома, яку ми добули
з тих коров'ячих мізків,

мені вдалося з'ясувати,

що це вірус, який поширюється
на 10-20 миль щороку.

Добре, це означає, що ми маємо
межі швидкості віруса,

але все ще не маємо іншої частини —
куди він рухається.

Щоб дізнатися це,
я мав поставити себе на місце кажана,

бо сказ — це вірус,

він не може рухатися сам,

а має пересуватися
в тілі господаря-кажана,

тому я мав подумати,
як далеко й наскільки високо летіти.

Ані моя уява не занесла мене далеко,

ані цифрові чіпи, які ми спочатку
намагалися вживити в кажанів.

Нам не вдавалося отримати
потрібну інформацію.

Замість цього ми звернулися
до шляхів спарювання кажанів.

Ми могли глянути на певні частини
генома кажана,

і вони розповідали нам,
що деякі зграї кажанів спарювалися,

а інші були більш ізольованими.

І цей вірус, в основному, повторював
слід геномів кажана.

А все ж один із слідів, як не дивно,
відходив убік, —

важко було повірити.

То був слід, що, здавалося, проходив
через перуанські Анди,

від Амазонки
до тихоокеанського узбережжя,

і в це було важко повірити,

як я вже казав,

бо Анди дійсно високі —
близько 22 000 футів,

а це надто високо для кажана,
щоб перелетіти.

Та все ж,

(Сміх)

коли ми придивилися ближче,

то побачили в північній частині Перу

мережу з'єднаних між собою долин,
і там було не дуже високо

для кажанів з обох сторін
для парування.

І ми придивилися ще ближче —

так, що розгледіли сказ,
що поширювався через ці долини

усього на десять миль щороку.

В основному, саме так, як наша еволюційна
модель і передбачала.

Я не сказав,

що це дійсно важливо,

бо сказ ніколи раніше не був помічений
на західних схилах Анд

чи на цілому тихоокеанському узбережжі
Південної Америки,

то ж ми на свої очі бачили
перше захоплення в історії

досить значної частини Південної Америки,

а це піднімає ключове питання:

"Що ми збираємося з тим усім робити?"

Ну, очевидно, що спершу ми

скажемо людям вакцинуватися
й щеплювати своїх тварин,

бо сказ наближається.

Довготермінове завдання:

було б більше користі,
якби ми використали таку нову інформацію,

щоб зупинити вірус від розповсюдження.

Звісно, не можна просто сказати кажанам:
"Не літайте сьогодні",

та, можливо, ми могли б зупинити вірус
від переміщення з кажаном.

І це підводить нас до головного уроку,
який ми засвоїли

завдяки програмам боротьби зі сказом
у всьому світі,

незалежно від того, це собаки,
лисиці, скунси чи єноти,

Північна Америка, Африка, Європа.

Щеплення тварини-носія —
це єдине, що зупиняє сказ.

То чи можна робити щеплення кажанам?

Про щеплення собак і котів чуємо весь час,

а про щеплення кажанів
почуєш не часто.

Може, питання й звучить безглуздо,

та маємо хороші новини:
насправді, вже є вакцина від сказу

для кажанів.

Дуже добре, що ці вакцини

можуть передаватися
від кажана до кажана.

Усе, що вам треба зробити, —
намастити одного

й дозволити кажанам, спарюючись,

зробити за вас решту роботи.

Таким чином, це означає, щонайменше,

що нам не треба щеплювати
мільйони кажанів одного за другим

мініатюрними шприцами.

(Сміх)

Але мати такий засіб ще не означає знати,
як його використовувати.

Тепер у нас є цілий список запитань.

Скільки кажанів треба вакцинувати?

У яку пору року нам
треба робити щеплення?

Скільки разів на рік нам
треба робити щеплення?

Усі ці запитання дійсно фундаментальні

для розгортання будь-якої
кампанії щеплень,

однак на ці запитання не можна
відповісти в лабораторії.

Натомість ми знайшли
більш яскравий підхід.

Ми використовуємо справжніх диких кажанів,
але несправжні вакцини.

Застосовуємо їстівний гель,
щоб хутро світилося,

та УФ-порошок,
який натрушуєтьмя між кажанами

при зустрічі,

це дає нам уявлення,
як справжня вакцина могла б поширюватися

в диких колоніях кажанів.

Ми все ще на початковій стадії
цієї роботи,

але наші результати дуже обнадійливі.

Вони показують, що з допомогою вакцин,
що вже є,

можна різко скоротити

спалахи сказу.

І це має значення, бо, як ви пам'ятаєте,

сказ — це вірус, що завжди в русі,

тому щоразу, скорочуючи
кількість спалахів,

ми також зменшуємо шанси,

що вірус перекинеться
на іншу колонію.

Ми розбиваємо ланку
в ланцюжку передачі.

З кожним разом ми на крок ближче

до знищення вірусу.

Для мене думка про світ
у недалекому майбутньому,

де ми направду говоримо
про позбавлення від сказу,

неймовірно заохочує та захоплює.

То ж повернімося до першочергового
питання.

Чи можна попередити пандемії?

Що ж, швидкого рішення
цієї проблеми немає,

але досвід зі сказом додає мені
оптимізму в цьому питанні.

Я вважаю, що в недалекому майбутньому

із геномами для передбачення спалахів

та розумними новими технологіями,

як-от: їстівні, здатні самостійно
поширюватися вакцини, —

ми зможемо позбутися цих вірусів
з джерела

до того, як вони перейдуть на людей.

Отже, коли йдеться
про боротьбу з пандеміями,

священна ціль — просто робити
один крок вперед.

Якби мене спитали,

я вважаю, один із способів
справитися —

використовувати проблеми,
які в нас вже були до цього,

такі, як сказ, —

це ніби космонавт,
який може скористатися симулятором,

аби розібратися, що працюватиме,
а що ні,

і змонтувати оснащення так,

щоб високо в небо

не летіти наосліп.

Дякую.

(Оплески)