Поезія, що звільняє душу

"Кажуть, що для того, аби стати поетом, потрібно побувати в пеклі". (Крістіна Доменек). Крістіна Доменек координує письменницький гурток для в'язнів однієї аргентинської в'язниці. Вона розказує зворушуючу історію про те, як допомагає в'язням виразитися, зрозуміти самих себе...та насолоджуватись свободою, яку дає слово.

Кажуть, що для того, аби бути поетом,
потрібно спуститись у пекло.

Коли я вперше прийшла до тюрми, мене не
здивував ні шум

в'язнів, ні двері, які вічно за кимось
закривались, ні ґрати.

і ніщо з того, що я собі уявляла.

Це, можливо, тому, що в'язниця знаходиться
в досить відкритому місці.

Можна побачити небо.

Пролітають чайки, і можна подумати, що
поблизу є море.

Що знаходишся дуже близько до пляжу.

Але насправді чайки прилітають для того,
аби їсти зі смітників, що поблизу в'язниці.

Я продовжувала іти, коли раптом
побачила в'язнів, які рухалися по коридорах.

Тоді я наче зробила крок назад
і подумала, що цілком ймовірно

я могла бути на місці одного з них.

Якби у мене була інша історія,
інші обставини, інша доля.

Бо ніхто, ніхто не може вибирати,
де він народиться.

В 2009 році мене запросили прийняти
участь в проекті,

організованому Національним університетом
Св. Мартіна у в'язниці №48,

для того, щоб я координувала
письменницький гурток.

Управління в'язниці виділило на це
територію в самому кінці в'язниці,

і на тому ж місці збудували корпус
університетського центру.

Вперше, коли я прийшла до в'язнів,

я їх запитала, чому вони просили
про цей письменницький гурток,

і вони мені сказали, що просто хотіли
мати змогу написати на папері

те все, що не можуть сказати і не можуть
зробити.

На тому ж місці я вирішила, що хочу, аби
поезія ввійшла у в'язницю.

Тоді я їх запитала, чому ми не працюємо
над поезією,

і чи вони знають, що таке поезія.

Та ніхто не мав уявлення, чим насправді
є поезія.

Крім того, вони запропонували, щоб
гурток не був лише

для в'язнів з університетською освітою,

а для всіх в'язнів.

І тоді я сказала, що для того,
аби розпочати той гурток, мені потрібно

спільний для нас всіх інструмент.

І тим інструментом була мова.

Отже, маючи мову, ми мали гурток.
І могли мати поезію.

Але я не врахувала, що у в'язниці також
живе нерівність,

і було багато в'язнів, які не мали
навіть повної початкової освіти.

Багато не могли писати писаними буквами
і ледь писали друкованими.

Вони також не вміли вільно писати.

Тому ми почали шукати короткі вірші,
дуже короткі, але і дуже сильні.

І почали читати автора за автором,

і читаючи такі короткі вірші,
між усім іншим вони почали розуміти,

що завдання поетичної мови -
це розбити

традиційну логіку та створити
нову систему.

Розбити традиційну логіку мови -
це також розбити логіку тієї системи,

якою вони звикли керуватися.

Відтак з'явилася нова система,
нові правила,

які їм дозволили надзвичайно швидко
зрозуміти,

що завдяки мові поезії вони зможуть
сказати абсолютно все, що бажали сказати.

Кажуть, що для того, аби стати поетом,
потрібно побувати в пеклі.

А для них пекла було більше, ніж достатньо.
Більше ніж достатньо.

Одного разу один із них сказав:
"У в'язниці ти ніколи не спиш.

Ти ніколи не можеш спати тут.
Навіть не можеш закрити повіки".

І тоді я зробила так, як роблю зараз,

я дала їм хвилину тиші і сказала:
"Хлопці, це є поезія, саме це."

Саме цей світ в'язниці, який їх оточує.
Вони його тримають в своїх руках.

Все те, що вони говорять
про неможливість тут спати.

Цей чистий страх. Все те, що не написано.
Все це є поезія.

Тоді ми почали використовувати
те пекло.

І ми повністю з головою кинулися
в його сьоме коло.

І в тому сьомому колі пекла,
такого нашого та такого дорогого,

вони зрозуміли, що вони можуть зробити
стіни невидимими, що вони можуть примусити

вікна кричати, що вони можуть заховатись
у тінях.

Коли перший рік гуртка закінчився,
ми зібралися

на маленьке свято, яке зазвичай роблять

після певної виконаної з великою
любов'ю роботи.

Тоді завжди хочеться святкувати
та зробити маленьке свято.

Ми закликали знайомих, друзів,
адміністрацію університету.

Єдине, що вони мали зробити, -
це прочитати свою поему

і отримати диплом та оплески.
Таким мало бути наше просте свято.

Єдине, що я хочу залишити вам,
це той момент, коли ці чоловіки -

деякі з них просто велетні в порівнянні
зі мною,

інші - просто молоді хлопці, але з
почуттям великої гордості, -

коли вони, тремтячи, наче маленькі
хлопчиська, тримали перед собою листок

та надламаним голосом читали
свої вірші.

В цей момент я глибоко задумалась над тим,
що для більшості з них

це точно був перший раз, коли їм
аплодували за те, що вони зробили.

У в'язниці є речі, які ти
не можеш робити.

У в'язниці ти не можеш мріяти,
у в'язниці ти не можеш плакати.

Існують цілком заборонені слова,
такі як слово час,

слово майбутнє, слово бажання.

Але ми зважились мріяти
і мріяти багато,

бо ми вирішили, що напишемо книгу.

Вони не лише написали книгу,
вони також зробили до неї палітурку.

Це було наприкінці 2010 року.

Ми провели ще один курс
і написали ще одну книгу.

І також її переплели.

Це було зовсім недавно -
наприкінці минулого року.

Тиждень за тижнем я бачу те,
як вони перетворюються

на інших осіб, як вони
вже змінились.

Наскільки сильне слово, що воно може їм
дати ту гідність, про яку вони не знали

та навіть не могли собі уявити!

Вони не знали, що та гідність існувала
і що могла бути їхньою.

Під час гуртка, в нашому дорогому пеклі,
ми всі віддавали себе сповна.

Розкривали руки та серця і віддавали те,

що мали і що могли віддати. Всі.

Всі в однаковій мірі.

Таким чином хтось може відчути,
що він хоча б трішки

склеює ту велику соціальну тріщину,
через яку

для багатьох таких як вони в'язниця
є єдиним призначенням.

Мені пригадується вірш одного
великого поета, справді великого поета,

який відвідував наш гурток, слова
в'язня Ніколаса Дорадо:

"Мені потрібно знайти безкінечну
нитку, щоб зашити цю рану з болю".

Поезія спроможна це зробити: вона
зашиває рану вигнання.

Відкриває двері. Вона служить
дзеркалом.

Створює це дзеркало, що є поемою.

Вони себе в ній пізнають, дивляться
на себе у поемі і пишуть

з того, що їх визначає, і те, що вони
пишуть, визначає їх.

Щоб могти писати поезію, їм потрібно
володіти цим моментом

творчості, що є моментом
надзвичайної свободи.

Їм потрібно ввійти у свою голову
та знайти ту частинку свободи,

яку ніхто і ніколи в них не може відібрати
в момент їхньої творчості

і яка для них служить як доказ того,
що свобода таки можлива,

навіть тоді, коли знаходишся у
в'язниці, і що єдині кайдани,

які існують в нашому чудовому просторі,
є уярмлені слова, і що ми всі

у своєму пеклі
не тямимось від щастя,

коли розковуємо слово
з кайданів.

(Оплески)

Я розказала вам багато про в'язницю,
про те, як я експериментую

кожного тижня і про те, як я
насолоджуюсь і змінююсь разом з ними.

Але ви не знаєте, як би мені хотілося, щоб
і ви могли відчути, жити

та експериментувати,
навіть на декілька секунд,

з тим, чим я насолоджуюсь і що мене
робить тією, ким я є.

(Оплески).

"Серце жує сльози часу;

осліплене його світлом,

воно приховує швидкість існування,

в якому образи не припиняються,

воно бореться, ніяк не заспокоїться.

Серце розколюється, коли бачить
погляди сумні,

мчить на вогняних грозах,

піднімає груди засоромлених,

знає, що звільнять не лише книги
та бажання надалі жити,

а й прагнення бачити безкінечну блакить.

Серце заглиблюється в думки,

бореться за те, щоб бути не таким, як всі,

прагне навчитися любити,
не завдаючи нікому болю,

дихає сонцем, набираючись мужності,

піддається, мандрує до думки.

Серце борсається в болоті,

іде по краю прірви,

падає, знеможене,
але не шукає легких шляхів,

в той час, як нерівні кроки
оп'яніння

все будять

і будять нас застиглих."

Я Мартін Бустаманте,

в'язень в'язниці № 48, що в Сан Мартіні.

Мене сьогодні відпустили на день.

Поезія та література

змінили моє життя.

Дуже вам дякую!
(Оплески)

Дякую!

(Оплески)