Ти не один у своїй самотності

Письменник і художник Джонні Сан вважає, що дуже важливо ділитися з іншими своїми переживаннями про самотність, своїм смутком та страхами, тому що це дозволяє нам відчувати себе комфортніше і менш самотньо. У своєму виступі, який супроводжується його знаковими ілюстраціями, Сан ділиться історією про те, як він знайшов промінь світла в темряві і несподівано для себе утворив «спільноту однодумців», завдяки тому, що поділився своїми почуттями в інтернеті.

Привіт.

Дозвольте вас із кимось познайомити.

Це Джомні.

Як «Джонні»,
тільки з невеликою помилкою.

Передбачаючи питання —

тому що ніхто не ідеальний.

Джомні — прибулець.

Його прислали на Землю,
щоб він вивчав людей.

Далеко від дому Джомні відчуває себе
загубленим та самотнім.

Думаю, кожному знайоме це відчуття.

Мені ось точно.

Я написав оповідання про прибульця
в той період життя,

коли відчував себе чужим у цьому світі.

Я переїхав у Кембридж писати докторську
в Массачусетському інституті.

Мені було страшно та самотньо,
я відчував себе нікому непотрібним.

Але мені немов кинули рятувальний круг.

Досить довгий час я писав жарти

і ділився ними в соціальних мережах,

і з часом я все більше захоплювався цим.

Для багатьох Інтернет може
здатися дуже самотнім місцем.

Ось таким.

Знаєте, немов величезна
безкрайня прірва,

куди ти можеш скидати свої думки
і де їх ніхто не почує.

Але я зрозумів, що мені подобається
виговорюватися в цю порожнечу,

ділитися думками з цією прірвою.

І одного дня вона мені відповіла.

Виявилося, що ця прірва зовсім
не така безмежна і самотня.

І на іншому кінці знаходиться
багато різних людей.

Тих, хто так само вслухається в цю безодню
в надії на відповідь.

Звісно, що соцмережі несуть
не тільки добро і надію.

Я з цим зовсім не сперечаюся.

Іноді перебування в мережі
приносить стільки смутку,

злості та жорстокості.

Це завдає багато болю.

З іншого боку, не все так просто.

Наприклад,
більшість моїх близьких друзів —

це люди, з якими ми познайомилися
в Інтернеті.

Я думаю, частково,
це через те, що в мережі

висловлюватися набагато легше.

Здається, що ти пишеш у своєму
особистому щоденнику,

який ніхто не прочитає,

і водночас, тобі б хотілося,
щоб хтось у нього заглянув.

І думаю, що один із плюсів у тому,

що ми можемо побачити багато речей
очима інших людей,

чиї погляди абсолютно відрізняються
від наших,

і іноді це дуже корисно.

Наприклад, коли я натрапив на Твіттер,

то виявив, що дуже багато людей

говорили про психічне здоров'я та терапію,

і чомусь ці розмови сприймалися
набагато легше в Інтернеті,

ніж їх обговорення в реальному житті.

Тоді я зрозумів, немає нічого дивного
в розмовах про психічне здоров'я,

І це нормально,
якщо одного дня я сам вирішу

звернутися до фахівця.

Для багатьох людей

здається страшним
розмовляти на всі ці теми

настільки публічно і відкрито в Інтернеті.

Мені здається, що люди думають,
що для несформованої особистості

спілкування в Інтернеті — це досить
великий і серйозний крок.

Але якраз для таких людей Інтернет
може бути корисний.

І я думаю, це чудово,

тому що не менш важливо ділитися
і своїми недоліками,

і комплексами,
і проблемами з іншими.

[Я як цибулька, у якої всередині
ще більш ляклива цибулька]

(Сміх)

Коли хтось ділиться своїми почуттями,
наприклад, сумом,

страхом або самотністю,

я розумію, що я не самотній,

не тому, що самотність зникла,

а тому, що я не єдиний,

хто відчуває її.

Оскільки я письменник
та художник,

мені дуже важливо показати, що
своїми переживаннями та проблемами

ми можемо ділитися один з одним.

Я дуже радий, що у мене
є можливість витягти назовні внутрішнє,

загорнути в слова ті
незрозумілі почуття,

які я тримав під замком,
дати їм вийти на світло,

поділитися з іншими людьми

в надії, що це допоможе їм
розібратися у своїх почуттях.

Нехай це й звучить як серйозна витівка,

але, насправді, я всього лише
загортаю ці емоції

в гарні маленькі фантики,

бо якщо ми висловлюємо
емоції таким чином,

їх набагато легше зрозуміти,
так навіть цікавіше.

Я думаю, що це краще допомагає
зрозуміти, що всі ми схожі.

Іноді емоції набувають
форми невеликої історії,

іноді, наприклад, — книжки з картинками.

Іноді вони з'являються у формі жарту,

який я викладу в Інтернет.

Наприклад, кілька місяців тому
я поділився ідеєю додатку

для прогулянок із собаками,

сенс якого в тому, що ти
повинен піти прогулятися,

якщо біля твого порога з'явиться собака.

(Сміх)

Якщо в залі є розробники,

зловіть мене після виступу.

Або я постійно жартую, що хвилююся,
коли веду ділове листування.

І якщо я підписую лист

«З найкращими побажаннями»,

це означає: «З побажаннями, щоб Вас
усе влаштувало, я чесно стараюся!»

Або ж мій варіант
класичного "розігріву" —

«Якби я міг познайомитися
з людиною, живою чи мертвою, —

я був би радий, а то якось самотньо».

(Сміх)

І часто, коли я публікую
подібне в мережі,

реакція дуже схожа.

Люди знаходять спільну тему,

щоб разом посміятися,

і потім так само швидко розійтися.

(Сміх)

Так, і знову залишають мене на самоті.

І все ж такі моменти згуртування
відіграють велику роль.

Коли я закінчив
архітектурний університет

і переїхав у Кембридж,

я запостив питання:

«Скільком людям у житті

ви вже сказали свої останні слова?»

Сам я тоді згадав своїх
друзів, які роз'їхалися

по різних містах,
або навіть країнах,

і про те, як іноді складно
підтримувати з ними контакт.

Інші люди почали ділитися
власними історіями.

Хтось розповів про родича,
з яким був втрачений зв'язок.

Хтось — про кохану людину,

яка раптово пішла з життя.

Хтось, як і я, згадав про шкільних друзів,

які роз'їхалися.

І на моє здивування, я помітив,
що люди почали

не тільки відповідати на питання,

але і спілкуватися один з одним,

ділитися своїм досвідом з іншими

і втішати один одного,

заохочувати інших зв'язатися з тими
друзями або родичами,

з якими вони вже давно не спілкувалися,

посварилися або розійшлися.

І поступово у нас утворилося
якесь мікротовариство.

І в цій групі підтримки

були абсолютно різні люди.

І я думаю, що кожен раз,
коли ми викладаємо пост в мережі,

кожен раз, коли ми це робимо,

є шанс утворення такої спільноти.

Шанс, що багато різних людей

зберуться разом.

Можливо, в Інтернеті,
попри всі його недоліки,

ми знайдемо свою споріднену душу.

Наприклад,
побачивши в коментарях відповідь,

яка здасться особливо теплою,

мудрою або смішною.

Або підписавшись на когось

і виявивши, що ця людина
вже підписана на тебе.

Або навіть виявивши, що хтось,
про чиє існування ти знав,

але раніше не наважувався
познайомитися особисто,

судячи з постів в Інтернеті,
розділяє твої інтереси,

і що насправді у вас багато спільного.

Ну і якщо пощастить —

можна зустріти такого ж прибульця.

[Разом прибульці відчувають
себе набагато краще,

навіть на чужій планеті].

Але, на жаль, не все так безхмарно.

Всі ми знаємо, що в Інтернеті
не всі такі доброзичливі.

Ми всі знаємо, що здебільшого

Інтернет — це місце,
де ми не розуміємо один одного,

це місце,
де відбувається багато конфліктів.

В Інтернеті повно
плутанини, сварок, криків.

Іноді від усього цього хаосу
голова йде обертом.

І я навіть не знаю, чи можливо в Інтернеті
вирівняти чорне і біле,

бо згідно з досвідом,

погане запам'ятовується набагато краще.

Мені здається, що платформа, яку
ми зараз активно освоюємо,

навмисно чи ні,
але сама заохочує людей

до насилля,
поширення дезінформації,

розпалювання ненависті,
породжуючи тільки більше жорстокості,

і не схоже, що хоч якась із платформ

намагається вирішувати цю проблему.

Але, на жаль чи ні,

багато з нас продовжують тягнутися
до віртуальних просторів,

тому що нам здається,
ніби там є люди.

Іноді мені соромно,

що в такий час

я настільки ціную ці невеликі
контакти між людьми.

Але я завжди дотримувався позиції,

що ці маленькі моменти людськості
відіграють велику роль.

Тож не заради того,
щоб втекти від усіх,

а саме заради спілкування
ми так тягнемося до Інтернету.

Такі відгуки необхідні,
тому що дають нам надію.

Вони немов крихітний
тимчасовий притулок,

який дозволяє нам відчути,
що ми не самотні.

І так, життя жорстоке, люди злі

і всі ми колись помремо —

[Так, життя важка штука,

ми всі помремо,
але я вже купив надувний замок,

ти будеш знімати черевики?]

В даному випадку
метафоричний надувний замок -

це наші взаємини та контакти
з іншими людьми.

Якось вночі,

коли я відчував себе особливо
нещасним і безнадійним,

я виговорився в нікуди,

в цю самотню темряву.

Я написав: «Заходячи в соцмережі,

я немов намагаюся схопитися за руку
на іншому кінці світу».

І в цей раз, замість відлуння з порожнечі,

я почув інших людей,

які відповідали спочатку мені,
а потім спілкувалися між собою,

і таким чином, поступово
сформувалося спільнота.

Все більше людей простягали руки.

У такий неоднозначний і небезпечний час,

варто пам'ятати,

що ми все ще можемо
покладатися один на одного.

І я знаю, що такі речі
малі та незначні,

але саме вони можуть стати промінцем

світла в темряві.

Дякую.

(Оплески)

Дякую.

(Оплески)