Тан Ле: Моя історія імміграції

У 2010 році інженер Тан Ле вийшла на сцену TEDGlobal, щоб представити багатофункціональний новий інтерфейс. А сьогодні - на TEDxWomen - вона розповідає дуже особисту історію: історію своєї сім'ї - матері, бабусі та сестри, які втекли з В'єтнаму і почали нове життя.

Чи можна розповісти за десять хвилин

про зв'язок між жінками трьох поколінь,

про те, як дивовижна сила цього зв'язку

заполонила душу

чотирирічної дівчинки,

яка пригорнулася до своєї молодшої сестри,

матері та бабусі

і п'ять днів і ночей пливла

у човнику Південно-Китайським морем

понад тридцять років тому?

Як розповісти про зв'язок, який полонив серце цієї маленької дівчинки

і ніколи вже не відпустив?

Тої маленької дівчинки, яка зараз мешкає у Сан-Франциско

і звертається до вас із цієї сцени.

Ця історія ще не добігла кінця.

Це ще не повністю зібрана складанка.

Але я розповім про кілька її кавалків.

Уявіть собі перший кавалок:

чоловік спалює роботу всього свого життя.

Він поет, драматург,

чоловік, який зосередив усеньке життя

довкола єдиної надії

на єдність і свободу своєї країни.

Уявіть його стан, коли комуністи ввійшли до Сайгону,

і він усвідомив,

що прожив життя намарно.

Слова, які довший час були його друзями, тепер глузували з нього.

Він замкнувся у тиші.

І помер, зламаний історією.

Цей чоловік - мій дідусь.

Я ніколи його не бачила.

Але наше життя набагато більше за нашу пам'ять.

Моя бабуся не дала мені забути його життя.

Я зобов'язалася довести, що життя мого дідуся не минуло даремно.

І отримала добру науку:

справді, історія намагалася зламати нас,

але ми вистояли.

Наступний кавалок складанки -

це човник, який на світанку

тихо випливає у море.

Моїй матері Маї було 18,

коли помер її батько.

Вона вже перебувала у договірному шлюбі,

мала двох маленьких дівчаток.

Сенсом її життя

стала втеча її сім'ї

та нове життя в Австралії.

Вона навіть не припускала думки,

що їй може не вдатись задумане.

Отож, після чотирирічної саги, яка перевершить будь-який роман,

човник зісковзнув у море,

замаскований як рибальське судно.

Усі дорослі знали, на що йдуть.

Найбільше вони боялися піратів,

насилля і смерті.

Як більшість дорослих у човні,

моя мати мала при собі пляшечку з отрутою.

Якби човен захопили, тоді спершу моя сестра і я,

а потім вона і моя бабуся випили б цю отруту.

Мої перші спогади пов'язані з цим човном -

розмірений гул двигуна,

ніс човна, який занурюється у хвилі,

безмежний і порожній небосхил.

Я не пригадую піратів, які нападали на нас кілька разів,

і відступали, злякавшись удаваної хоробрості

чоловіків у нашому човні.

Не пам'ятаю, як заглух двигун

і шість годин не міг завестися.

Проте мені запало у пам'ять світло з нафтової вишки

поблизу узбережжя Малайзії,

знесилений юнак, який помер

і так не діждався кінця подорожі,

і смак яблука,

яким мене пригостили працівники нафтової вишки.

Більше ніколи в житті я не куштувала такого смачного яблука.

Провівши три місяці у таборі для біженців,

ми причалили до Мельбурна.

Наступний кавалок складанки -

це чотири жінки трьох поколінь,

які разом будували нове життя.

Ми оселилися у Футскреї,

робітничому передмісті,

де проживали іммігранти.

На відміну від осілих жителів передмість середнього класу,

існування котрих я не помічала,

мешканці цього району не плекали жодних очікувань.

Запахи із дверей крамниць походили з усіх куточків світу.

А ламаною англійською

спілкувалися люди,

яких об'єднувала спільна мета -

почати життя заново.

Моя мама працювала на фермах,

а потім на складальному автомобільному конвеєрі,

шість днів на тиждень, у дві зміни.

Якимось чином вона знайшла час на вивчення англійської

і закінчила комп'ютерні курси.

Ми бідували.

Увесь заробіток був розподілений наперед.

Ми заощаджували на репетитора

з англійської та математики,

навіть якщо були змушені відмовляти собі у всьому іншому,

в першу чергу, у новому одязі -

ми завжди носили вживану одежу.

Дві пари панчіх для школи -

одна пара приховує дірки в другій парі.

Шкільна форма довжиною до кісточок,

розрахована на шість років.

Час від часу я чула ущипливі вигуки:

"Гей, вузькоока!",

а часом читала написи на стінах:

"Азіати, забирайтеся додому".

До якого дому забиратися?

Моє серце немов затверділо.

Я збиралася із силами

і тихо обіцяла сама собі: "Я це переживу".

Я спала в одному ліжку

з мамою і сестрою.

Щовечора моя мама приходила додому виснажена,

але ми розповідали одна одній про свій день,

і дослухалися до кроків

бабусі по дому.

Моїй мамі снилися жахіття

про човен.

Я постановила собі не засинати, поки їй не насняться жахіття,

щоб розбудити її.

Моя мама відкрила комп'ютерну крамницю,

а потім вивчилася на косметолога

і розпочала ще одну справу.

До нас приходили жінки і розповідали

про своїх злих і упертих чоловіків,

які не могли пристосуватися до нового життя,

і про своїх клопітних дітей у пастці між двома світами.

Шукали ґрантів і спонсорів.

Засновували осередки.

Я жила у паралельних світах.

У першому світі я була типовою азійською студенткою,

яка ставили перед собою жорсткі вимоги.

У другому світі я перебувала в тенетах небезпечного життя,

покритого рубцями насилля,

наркоманії та відчуження.

Але ми змогли допомогти багатьом.

І коли я вчилася на останньому курсі юридичного факультету,

за цю роботу мене обрали молодою австралійкою року.

Мене кинуло

з одного кавалка складанки на інший,

але вони не пасували один до одного.

Тан Ле - нікому не відома мешканка робітничого передмістя,

стала Тан Ле - біженкою і соціальною активісткою,

яку запрошували виступати у місцях, про які я ніколи не чула,

і в домівках, про існування яких

я навіть не здогадувалася.

Я не знала правил етикету.

Не вміла користуватися виделкою і ножем.

Не розбиралася у винах.

Не вміла висловлюватися на різні теми.

Я хотіла повернутися до усталеного, любого мені

життя у неоспіваному передмісті --

де бабуся, мати і дві доньки

двадцять років поспіль щовечора

розповідають одна одній про свій день

і засинають

усі троє в одному ліжку.

Я сказала мамі, що більше не можу.

А вона нагадала мені, що в ту пору мені було стільки ж років, як їй,

коли вона сіла у той човен.

Про відповідь "більше не можу" не могло бути й мови.

"Візьми і зроби це", сказала мама.

"І головне - будь собою".

Отож, я висловлювалася про освіту і безробіття серед молоді,

про зневагу до маргіналів і безправних.

Чим відвертіше я говорила,

тим частіше мене запрошували виступати.

Я зустрічала людей різного фаху.

Чимало з них займалися улюбленою справою

і користали з кожної можливості.

Хоча я отримала диплом юриста,

я зрозуміла, що не зможу працювати у цій галузі.

Мусив існувати інший кавалок складанки.

І, водночас, я усвідомила,

що нема нічого поганого в тому, щоб бути стороннім,

новоприбулим,

новеньким.

І тут не тільки немає нічого поганого -

це справжній подарунок від того човна,

за який потрібно бути вдячним.

Адже бути "своїм"

так часто значить - звузити свій кругозір,

так часто значить -

прийняти упередження свого регіону.

Я далеченько вийшла за межі своєї зони комфорту,

і тепер знаю - світ справді розвалюється,

але це не так страшно, як ми собі уявляємо.

Задуми, про які раніше не могли й подумати,

отримали шалену підтримку.

Довкола витала енергія,

нестримний оптимізм,

і дивна суміш скромності та зухвалості.

Отож, я прислухалася до свого внутрішнього голосу.

І зібрала невеличку команду людей,

яких слова "Це неможливо зробити"

тільки підштовхували до дії.

Цілий рік ми не мали ні копійки.

Щовечора я варила великий баняк супу

для нас усіх.

Ми працювали до ночі.

Здебільшого, наші ідеї були божевільними,

але було серед них і кілька блискучих,

які допомогли нам пробитися.

Я вирішила переїхати до Сполучених Штатів,

побувавши там тільки раз.

Знову послухала внутрішній голос.

Через три місяці я перебралася,

і мої пригоди продовжилися.

Але наостанок

я хочу розповісти про свою бабусю.

Вона росла за часів,

коли конфуціанство було суспільною нормою,

а місцевий чиновник-мандарин був найбільшим авторитетом.

Життя століттями не змінювалося.

Її батько помер невдовзі після її народження.

А мати виховала її сама.

У 17 років моя бабуся стала другою дружиною

мандарина і терпіла побої від свекрухи.

Не отримавши жодної підтримки від чоловіка,

вона викликала сенсацію, подавши на нього в суд.

Вона сама захищала себе в суді

і викликала ще більшу сенсацію, коли виграла справу.

(Сміх)

(Оплески)

Своїм вчинком бабуся перекреслила слова "Це неможливо зробити".

Я приймала душ у готельному номері в Сіднеї

у ту мить, коли вона померла

за шістсот миль звідти, у Мельбурні.

Я побачила, що вона

стоїть по той бік душової ширми.

І зрозуміла, що бабуся прийшла попрощатися.

За кілька хвилин подзвонила моя мама.

А за кілька днів

ми сиділи біля бабусиної труни

у буддійському храмі у передмісті Футскрей.

Ми розповідали їй історії

і запевняли, що залишаємося поруч із нею.

У північ прийшов ченець

і сказав, що мусить закрити труну.

Моя мама попросила нас доторкнутися до бабусиної руки.

Вона спитала ченця:

"Чому її рука така тепла,

а решта тіла - така холодна?"

"Бо ви тримаєте її руку від самого ранку", відповів він.

"Ви не відпускали її руку".

Жінки - це

опора нашої сім'ї.

Озираючись на те, ким ми були, і якими нас зробило життя,

ми бачимо,

що якби у нашому житті з'явилися чоловіки,

вони могли звести нанівець наші плани.

Ми б зазнали поразки.

Тепер я хочу мати своїх дітей,

і тому часто думаю про човен.

Чи хтось добровільно зголосився б у нього сісти?

Водночас, я боюся привілеїв,

легкості,

невиправданих очікувань.

Чи зможу я передати своїм дітям ніс суденця,

який хоробро занурюється у хвилі,

постійний, невгаваний гул двигуна,

і безмежний обрій,

який нічого не обіцяє?

Не знаю.

Але якби я могла це передати

і підтримати їх на нелегкому шляху,

я б це зробила.

(Оплески)

Тревор Нейлсон: Мама Тан сьогодні з нами у цьому залі,

у четвертому чи п'ятому ряду.

(Оплески)