Як фільми змінюють наше бачення світу

Фільми впливають на те, якими ми бачимо самих себе й нашу культуру. Документалістка і спікер TED Шармін Обайд-Чіной використовує свою камеру, аби боротися з насильством проти жінок, жорстокої традиції - убивства в ім'я честі в Пакистані. У цій запальній промові вона розповідає про те, як показувала свій фільм, що здобув "Оскара" на кінофестивалі, у пересувному кінотеатрі в містечках і селах і змінювала стосунки між жінками, чоловіками й суспільством загалом, демонструючи по фільму раз за разом.

Я розповідаю історії,

а ще створюю проблеми.

[Сміх]

Ще я ставлю незручні запитання.

Це почалось, коли мені було 10 років,

і моя мати, яка виховувала шістьох дітей,
не мала на них часу.

Коли мені було 14,
їй це набридло,

і вона порадила мені почати писати
для місцевої англомовної газети

в Пакистані,

так я, на її думку, могла
ставити запитання цілій країні.

(Сміх)

У сімнадцять я стала вести журналістські
розслідування.

Думаю, мій редактор не знав,
як мало років мені було,

коли я надсилала свої статті,
які назвали й викрили

кількох дуже впливових людей.

І ці люди хотіли провчити мене.

Вони хотіли осоромити мене й мою сім'ю.

Вони написали моє ім'я та прізвище

з невимовними непристойнощами
на наших воротах

і в нашій околиці.

Вони думали, що мій консервативний батько

зупинить мене.

Але мій батько став переді мною й сказав:

"Якщо ти кажеш правду,
я стоятиму за неї з тобою,

як і весь світ".

І потім він знайшов...

(Оплески)

І потім він знайшов групу людей,
які відбілили стіни.

(Сміх)

Я завжди хотіла,
щоб мої ідеї доходили до читачів,

спонукали їх починати
непрості розмови.

Я відчувала, що буду більш ефективною,
роблячи візуальні зображення.

Так я стала документалісткою,
коли мені був 21 рік,

зображуючи забуті всіма общини

на лінії вогню в часи війни,

час від часу повертаючись додому,
в Пакистан,

де я хотіла задокументувати
злочини проти жінок.

Пакистан - це дім для 200 мільйонів людей,

де рівень освіченості все ще дуже низький,

тому фільм може дійсно змінити
світогляд людей.

Хороший оповідач звертається
до наших емоцій,

співчуття й жалю

й змушує нас поглянути на речі
з іншого боку.

Для моєї країни
фільм міг стати чимось більшим, ніж кіно.

Він міг змінювати життя.

Речі, про які я завжди хотіла говорити.

Я хотіла показати суспільству
його віддзеркалення.

Я керувалася
своїм власним барометром люті.

І цей барометр у 2014
привів мене до вбивств задля честі.

Убивства в ім'я честі
відбуваються по всьому світу.

Це коли чоловік карає жінку
за непокору встановленим ним правилам:

жінку, яка хоче
вийти заміж з власної волі,

або ту, яка хоче розлучитися,

або жінку,
яку підозрюють у позашлюбних зв'язках.

У решті світу
таке явище назвали б просто вбивством.

Я завжди хотіла розповісти історію жінки,
яка вижила після такого.

Але жінки не бажають розповідати
свої історії,

натомість знаходячи вічний спокій
у безіменних могилах.

Одного ранку я прочитала в газеті

про молоду жінку,
яка дивом врятувалася

після того, як її батько й дядько
вистрелили їй в обличчя,

бо вона наважилася сама
обрати собі чоловіка.

Я зрозуміла, що знайшла свою історію.

Саба збиралася відправити
свого батька та дядька до в'язниці,

але після виписки з лікарні

на неї тиснули, щоб вона їм пробачила.

Бачите, у законі була одна поправка,

яка дозволяла жертві пробачати нападників,

допомагаючи їм таким чином
уникнути в'язниці.

І їй пригрозили розправою,

уся її родина й родина її чоловіка

мала бути вигнана з общини,

бо багато хто в суспільстві вважав,
що її батько чинив правомірно,

вбиваючи її.

Та вона боролася

довгі місяці.

Але в останній день в суді

засвідчила, що пробачає їм.

Як творці фільму ми були спустошені,

бо це був вже не той фільм,
який ми мали намір зняти.

Але припустимо, що вона продовжила б
боротьбу й перемогла, -

її історія стала б винятком.

Коли таку сильну жінку змусили замовкнути,

які ж шанси мають інші?

І ми почали думати
над таким закінченням фільму,

який змінив би погляд людей
на злочини честі,

щоб вплинути на ту лазівку в законі.

І тоді наш фільм номінували на "Оскар".

"Убивства задля честі" стали заголовками
на перших шпальтах новин,

а прем'єр-міністр у привітанні

запропонував провести
перший показ у своєму офісі.

Звичайно, ми вхопилися за шанс,

бо ще жоден прем'єр-міністр за всю історію
нашої країни такого не робив.

І на показі,

який транслювали
по національному телебаченню,

він сказав те, що вплинуло на всю країну:

"Немає честі у вбивстві заради честі".

(Оплески)

На церемонії в Академії Лос-Анджелесу

на нас не ставили ставки,

але ми відчували: щоб потрібний закон
продовжив просуватися,

нам потрібна була та перемога.

А тоді оголосили моє ім'я.

І я вистрибнула на сцену в шльопанцях,
бо не очікувала бути на ній.

(Сміх)

І я отримувала статуетку,
кажучи мільярдам глядачів,

що прем'єр-міністр Пакистану
пообіцяв змінити законодавство,

бо це, звичайно, було єдиним способом
пояснити дії прем'єр-міністра.

(Сміх)

І...

(Оплески)

У мене вдома
наша перемога стало новиною № 1,

і багато людей доєдналися
до нашої боротьби,

вимагаючи припинити дію
тієї поправки в законі.

Тоді в жовтні 2016,
після місяців цієї кампанії,

поправка дійсно втратила силу.

(Оплески)

І зараз чоловіки,
які вбивають в ім'я честі,

отримують довічне ув'язнення.

(Оплески)

Так, але наступного дня

була вбита одна жінка в ім'я честі,

а потім ще одна й ще одна.

Ми вплинули на законодавство,

але цього було недостатньо.

Ми мали донести ідею нашого фільму
до сердець людей

у містечка й села по всій країні.

Бачите, я вважаю,
фільми можуть бути дуже корисними

для якісних змін суспільства
в позитивному напрямку.

Але як цього можна досягнути?

Як можна досягнути цього
в містечках і селах?

Ми збудували мобільний кінозал,

трейлер, який мав об'їздити країну
вздовж і впоперек,

зупиняючись в містечках та селах.

Ми обладнали його екраном,
який освітлював темряву ночі,

і назвали його "Дивись, але з любов'ю".

Це мало дати общинам можливість зібратися

й дивитися ввечері фільми.

Ми знали, що легко зберемо
чоловіків і дітей в мобільному кінозалі.

Вони прийдуть подивитися.

Але як же жінки?

Як ми могли витягнути жінок
на фільм

у маленьких віддалених сільських общинах?

Ми мали рахуватися з культурними нормами.

Тож ми побудували кінозал в кінозалі,

встановивши всередині
сидіння та екран для жінок,

щоб вони дивилися без страху

бути осоромленими

або затравленими.

Ми почали знайомити людей

з фільмами, які відкривали їхній розум
для альтернативних точок зору,

які заохочували дітей
починати мислити критично,

щоб вони могли ставити запитання.

Ми не обмежилися лише темою вбивств
заради честі у наших фільмах,

розмовляючи про соціальні нерівності,

довколишнє середовище,

зв'язки між народностями,
релігійну толерантність та співчуття.

А всередині, жінкам,

ми показували фільми про жінок-героїнь,
а не жертв.

Ми розповіли їм, як працює судова,
правоохоронна система,

розповідали їм про їхні права

й де їм шукати захисту,

якщо вони є жертвами
домашнього насильства,

куди вони можуть піти й знайти поміч.

Ми були здивовані
теплим прийомом у багатьох місцях,

куди приїздили.

Багато містечок досі не бачили телевізора
й не знали нічого про засоби мас-медіа,

і їхні діти прагнули знань.

Але також ми зустрілися з опором

для ідей, які ми несли з собою.

Двоє наших співробітників звільнилися

через погрози з боку місцевих.

А в одному з сіл нам не дали розгорнути

наш кінотеатр

і сказали,
що жінки не мають знати про свої права.

Натомість в іншому селі,
коли показ було перервано,

поліцейський у цивільному
став на наш захист,

він піднявся й сказав усім,

що це його обов'язок
відкривати для молодих

альтернативне світобачення
й зміст наших фільмів.

Він був просто героєм.

Але ми зустріли багатьох таких героїв
упродовж нашої подорожі.

В іншому містечку, де чоловіки сказали,
що лише вони можуть прийти,

а жінки мають залишатися вдома,

піднявся голова громади,

зібрав групу людей разом,
вони щось обговорили,

і після цього жінки й чоловіки сіли
й дивились разом.

Ми документуємо нашу роботу.

Ми розмовляємо з людьми.

Ми пристосовуємося.

Ми змінюємо порядок фільмів.

Коли ми показували чоловікам

агресорів за ґратами.

то хотіли проштовхнути ідею,
що якщо чоловік насильник,

завжди буде покарання.

Також ми показували фільми,
де чоловіки захищають жінок,

щоб надихнути глядачів-чоловіків
переймати цю роль.

Для жінок же ми показували фільми,
де вони очолювали штат

або були юристами, лікарями,
займали лідерську позицію,

ми говорили з ними й підштовхували їх
до прийняття цих ролей.

Ми змінюємо те,
як люди в цих містечках взаємодіють,

і ми переносимо навчання
в інші місця.

Нещодавно одна група зв'язалася з нами,
бо хотіла взяти наш пересувний кінозал

до Бангладешу й Сирії.

І ми поділилися своїм досвідом з ними.

І це дуже важливо -

підхопити те, що ми робимо,
і поширити це по всьому світу.

У маленьких містечках і селах
по всьому Пакистану

чоловіки змінюють
ставлення до жінок,

у дітей поступово змінюється
бачення світу

завдяки фільмам.

Дякую.

(Оплески)