Чотири історії про смерть, які ми розповідаємо

Філософ Стівен Кейв починає з похмурого, але інтригуючого запитання: «Коли ви вперше усвідомили, що помрете?» Далі питання ще цікавіше: «Чому люди так часто чинять опір неминучості смерті?» У своїй захоплюючій промові Кейв досліджує чотири історії, спільні для різних релігій і цивілізацій, завдяки яким люди ховаються від страху смерті. На завершення Стівен пропонує свій оригінальний погляд на життя.

Хочу запитати:

хто з присутніх пам’ятає, коли вперше усвідомив те,

що колись помре?

Я пам’ятаю. Я був малим хлопчиною,

коли помер мій дідусь,

і згадую, як через кілька днів потому лежав вночі,

намагаючись зрозуміти, що сталося.

Що означає те, що він помер?

Куди він подівся?

Це немов діра, яка відкрилася в реальності

і поглинула його.

Потім мені на думку прийшло вельми бентежне питання:

Якщо він помер, чи може це трапитись зі мною також?

Чи може та діра в реальності відкритись і поглинути мене?

Може вона відкриється під моїм ліжком

і проковтне мене під час сну?

Отож, рано чи пізно діти усвідомлюють явище смерті.

Це відбувається по різному

і, зазвичай, поетапно.

Наше уявлення про смерть змінюється з роками.

І якщо розворушити темні куточки

вашої пам'яті,

ви, мабуть, пригадаєте відчуття, схожі на пережиті мною.

Коли дідусь помер, я усвідомив,

що, ймовірно, це станеться і зі мною,

відчуття, що за всім цим

нас чекає порожнеча.

Такий розвиток сприйняття в дитинстві

відображає розвиток людства.

Подібно до того, як у вашому розвитку в дитинстві був момент,

коли уявлення про себе і про час

стало достатньо глибоким,

щоб усвідомити свою смертність,

так само в певний момент розвитку людства

усвідомлення людської сутності і відчуття часу

стали досить змістовними для того,

щоб перша людська істота усвідомила:

«Колись я помру».

В цьому — якщо хочете — наше прокляття.

Це ціна, яку ми платимо за свою надзвичайну інтелектуальність.

Ми вимушені жити зі знанням того,

що найгірше з усього можливого

одного дня неминуче трапиться:

цебто кінець всіх наших проектів,

наших сподівань та мрій, нашого самобутнього внутрішнього світу.

Наше життя проходить під тінню особистісного

апокаліпсису.

І це нас лякає. Це нас жахає.

Тому ми шукаємо вихід!

В моєму випадку, коли мені було п'ять років,

це означало запитати у мами.

І коли я вперше запитав,

що відбувається, коли людина помирає,

дорослі в моєму оточенні в той час

відповідали з притаманним англійцям поєднанням розгубленості

і напівхристиянства,

сказавши найпоширенішу фразу:

«Дідусь зараз

дивиться згори на нас».

І якщо я колись маю померти, що, звичайно, ніколи не станеться,

я також підіймусь туди.

Що робило смерть чимось

схожим на екзистенціальний ліфт.

Це видавалось дуже неправдоподібним.

В той час я часто переглядав дитячі новини,

а це була ера освоєння космосу.

Завжди показували ракети, які здіймалися в небо,

в космос.

Але жоден з астронавтів після повернення

не згадував, що бачив там мого дідуся,

чи інших померлих людей.

Але мені було страшно,

тому ідея переміщенням екзистенційним ліфтом

для зустрічі з дідусем

здавалася набагато кращою, ніж поглинання порожнечею

під час сну.

Отож, я в це повірив,

хоча це не мало особливого сенсу.

Процес осмислення смерті, пережитий мною в дитинстві,

до якого я багато разів повертався

навіть в дорослому віці,

є результатом так званої в психології

упередженості.

Упередженість — це спосіб систематичного сприйняття

речей хибно.

Це сприйняття з помилковими розрахунком, хибним судженням,

перекручення реальності, або бачення того, щоб нам хотілося.

І я говорю про упередженість,

яка діє ось як:

поставте когось перед фактом,

що він чи вона помре,

і ці люди повірять майже в будь-яку байку,

яка заперечує це,

і, натомість, пропонує вічне життя,

навіть якщо мова буде йти про екзистенційний ліфт.

Отож, як бачите, це найбільше упередження серед усіх існуючих.

Це продемонстровано в понад 400-х

емпіричних дослідженнях.

Ці дослідження геніальні, однак прості.

Ось як вони діють.

Беруться дві групи людей,

схожих у всіх відповідних аспектах,

і ви нагадуєте першій групі, що вони смертні,

а другій про це не нагадуєте, і порівнюєте поведінку.

Спостерігається упереджена поведінка,

коли люди усвідомлюють свою смертність.

І щоразу результат однаковий:

люди, яким нагадували про смертність,

більш схильні вірити розповідям

про можливість уникнення смерті,

щоб жити вічно.

Ось вам приклад: нещодавне дослідження

залучило 2 групи агностиків,

тобто людей, невизначених

у своїх релігійних переконаннях.

Отож, першу групу попросили подумати про смерть.

Іншу групу попросили поміркувати

над самотністю.

Після цього їх знову запитали про релігійні переконання.

Ймовірність тих, хто мали роздумувати про те, що будуть мертвими,

проявити віру в Бога та Ісуса

подвоювалась.

Ймовірність подвоювалась!

До дослідження всі були однаковими агностиками.

Але навійте на них страх смерті,

і вони біжать до Ісуса.

Це показує, що нагадування людям про смерть

зробило їх упередженими до віри, незважаючи на очевидність.

Так відбувається не лише в релігії,

але в будь-якій системі переконань,

яка обіцяє безсмертя в певному вигляді,

чи то визнання,

чи дітей,

чи націоналізм,

що обіцяє життя як частину більшого цілого.

Саме це упередження сформувало

шлях історії людства.

Теорія упередження, в основу якої покладено

понад 400 досліджень,

має назву теорії управління терором.

Задум простий. Ось в чому суть.

Ми розвиваємо свій світогляд,

тобто розуміння світу

і нашого місця в ньому,

щоб допомогти собі впоратися

з терором смерті.

І всі розповіді про безсмертя

мають тисячі різноманітніх проявів.

Однак я переконаний, що за очевидною множинністю

стоять 4 базових форми,

на які спираються теорії безсмертя.

Вони повторюються впродовж усієї історії людства

з невеликими відмінностями,

з урахуванням нових термінів.

Отож, я коротко представлю ці чотири

базові форми теорій безсмертя,

і спробую передати Вам основний зміст,

який передавався в різних культурах

чи поколіннях,

використовуючи терміни свого часу.

Перша теорія найпростіша.

Ми хочемо уникнути смерті,

і мрія здійснити це з існуючим тілом

в реальному світі —

найперша і найпростіша теорія безсмертя,

і на перший погляд здається неймовірною,

однак, насправді майже в кожній культурі в історії людства

був певний міф чи легенда

про еліксир життя або фонтан молодості

або чогось іншого, що обіцяло

вічне життя.

Такі міфи були у стародавньому Єгипті,

а також у стародавніх Вавилоні та Індії.

Впродовж історії Європи ми знаходимо їх у діяльності алхіміків,

і навіть сьогодні віримо,

лише розповідаємо це за допомогою інших

термінів науки.

Коли 100 років тому

були відкриті гормони,

і з’явилася надія, що лікування гормонами

стане панацеєю від старіння і хвороб,

а сьогодні ми покладаємося на стовбурові клітини,

генну інженерію та нанотехнології.

Але думка про те, що наука може позбавити нас від смерті —

це лише один із розділів в оповіданні

про чарівний еліксир,

оповіданні, старому, як і сама цивілізація.

Однак цілковите покладання на ідею знаходження еліксиру,

щоб жити вічно,

є ризикованою стратегією.

Якщо згадати історію

і шукачів еліксиру в минулому,

їх об'єднує те,

що вони всі померли.

Тому нам потрібен запасний план, і саме цей план «Б»

співзвучний з другою теорією безсмертя,

а саме — воскресіння.

Вона полягає в ідеї, що я маю тіло

і є фізичною істотою.

Теорія приймає те, що я маю померти,

але незважаючи на це,

я можу воскреснути і жити знову.

Іншими словами, я можу повторити те, що зробив Ісус.

Ісус помер, був три дні похований,

і потім встав з мертвих і знову був живий.

Думка про те, що всі ми можемо знову воскреснути

є канонічним вченням, не лише для християн,

а також для євреїв та мусульман.

Однак наше бажання вірити в це

настільки палке,

що ми по-новому винаходимо теорію

для наукової ери,

як-от ідею кріоконсервації.

Суть полягає в тому, що після смерті

ваше тіло заморожують,

і в певний момент, коли технологія

достатньо просунеться,

вас розморозять, відновлять, повернуть до життя,

і таким чином ви воскреснете.

Отож, одні вірять, що Всемогутній Бог

воскресить їх до нового життя,

а інші вірять у всемогутніх науковців, які їх воскресять.

Але для іншої групи людей сама ідея воскресіння,

підняття з могили,

занадто схожа на страшний фільм про зомбі.

Для них тіло занадто приземлене і ненадійне,

щоб гарантувати вічне життя.

Тому вони покладають свої сподівання на третю,

більш духовну теорію безсмертя,

а саме ідею про те, що ми можемо облишити своє тіло

і жити вічно у вигляді душі.

Більшість жителів планети

вірять в існування своєї душі,

і це переконання в центрі багатьох релігій.

Однак, хоча і в сучасній формі,

і в традиційній формі,

ідея існування душі широко популярна,

ми все одно знову

по-новому винаходимо її в епоху цифрових технологій,

наприклад, через уявлення про те,

що ви можете залишити своє тіло

через завантаження свого мислення, сутності,

справжнього вас, в комп’ютер,

щоб вічно жити як аватар в ефірі.

Звичайно, скептики кажуть,

якщо звернутись до наукових доказів,

зокрема, нейробілології,

вона передбачає, що ваші думки,

ваша суть, справжній ви,

значно залежать від певної частини

вашого тіла, а саме, мозку.

І такі критикани знаходять втіху

в четвертій теорії безсмертя,

в ідеї спадщини,

тобто ідеї існування

через ехо, яке ви залишите світу,

подібно до великого грецького воїна Ахілла,

який віддав власне життя в битві за Трою

заради здобуття вічної слави.

Гонитва за славою в сучасному світі така ж поширена

і популярна, як і в минулі часи.

І в епоху цифрових технологій

цього навіть легше досягти.

Вам не потрібно ставати визначним воїном як Ахіллес,

чи великим царем або героєм.

Все що вам потрібно — це підключення до інтернету і кумедний кіт (сміх).

Однак деякі віддають перевагу більш матеріальній,

біологічній спадщині — наприклад, дітям.

Або вони хочуть і сподіваються продовжити життя,

як частинка чогось більшого цілого,

нації, сім'ї, чи племені,

свого генетичного фонду.

Однак знову ж таки, з’являються скептики,

які сумніваються у тому, що спадщина

є насправді безсмертям.

Наприклад, Вуді Аллен сказав:

«Я не хочу вічно жити в серцях моїх співвітчизників.

Я хочу вічно жити в своїх апартаментах».

Ось такі чотири

основних теорії про безсмертя,

і я спробував лише дати уявлення того,

як вони передавалися кожним поколінням

лише з незначними відхиленнями,

щоб відповідати вимогам своїх епох.

І факт повторного існування в такий спосіб

у схожих формах у різних віровченнях

дає змогу припустиити,

що варто скептично віднестися до правдивості

будь-якої версії цих теорій.

Те, що одні вірять

у всемогутньго Бога, який їх воскресить,

а інші вірять, що на це здатен всемогутній вчений,

передбачає, що жоден насправді не вірить в це.

В силу доказів.

Скоріше, ми віримо цим теоріям,

тому що упереджені вірити в них,

а упередження виникає від того,

що ми боїмося смерті.

Тому виникає питання:

чи ми приречені вести своє життя

під впливом страху і зречення,

чи можемо подолати упередження?

Грецький філософ Епікур

думав, що ми в змозі.

Він стверджував, що страх смерті природній,

але не раціональний.

Він говорив «Смерть жодним чином нас не стосується,

оскільки, коли ми існуємо, смерті немає,

а коли смерть є, тоді не існуємо ми».

Цей вислів часто цитують, але

його так важко збагнути, засвоїти,

через те, що думку про зникнення

так складно уявити.

2000 років пізніше, інший філософ,

Людвиг Вітгенштайн, сказав:

«Смерть не є подією в житті.

Ми не переживаємо її в житті»,

і додав:

«І в цьому сенсі життя не має кінця».

Отож, було природно, коли я в дитинстві

боявся, що мене поглине порожнеча,

але це не було раціонально,

тому що можливість бути поглинутим порожнечею

не є реальним досвідом,

який кому-небудь доведеться пережити.

Подолати це упередження не легко, тому що

страх смерті дуже глибоко в нас.

Та коли ми бачимо, що страх сам по собі не раціональний,

і коли починаємо говорити про нього,

та про шляхи підсвідомої упередженості,

тоді ми принаймні можемо почати

мінімалізувати її вплив

на наше життя.

Як на мене, це допомагає подивитися на життя

як на книгу:

так як книга має обкладинку,

і обмежена початком і кінцем,

так і наше життя міститься між народженням і смертю.

І хоча книга обмежується початком і кінцем,

вона може охоплювати віддалені пейзажі,

екзотичних персонажів, фантастичні пригоди,

Незважаючи на початок і кінець книги,

її герої

не знають меж.

Все що їм відомо — це моменти, які створюють сюжет,

навіть після закінчення книги.

Так само і персонажі книги

не бояться останньої сторінки.

«Довгий» Джон Сільвер не боїться,

що ви закінчите гортати сторінки «Острову скарбів».

Так само варто робити нам.

Уявіть книгу вашого життя,

її обкладинки, початок і кінець,
і своє народження та смерть.

Можливо, вам відомі лише моменти у проміжку,

моменти, які і є життям.

Нема сенсу боятися того,

що за межами обкладинки,

чи то до моменту народження,

чи після моменту смерті.

І не варто хвилюватися про те, наскільки довга книга,

чи це комікс, чи епічний твір.

Єдине має значення:

історія має бути гарною!

Дякую!

(Оплески)