Цілюща сила читання

Читання і письмо можуть бути виявами мужності, що зближують нас один з одним і з самим собою. Авторка Мішель Куо ділиться тим, як вивчення літератури одним з її учнів у дельті Міссісіпі відкрило йому силу слова – а заодно і межі цієї сили.

Я б хотіла поговорити про те,
як читання може змінити наше життя,

і наскільки масштабними
можуть бути ці зміни.

Як читання може дати нам
можливість розділити світ з іншими

та зміцнити людські зв'язки один з одним.

Але й також про те,
що ці зв'язки завжди є частковими.

Про те, що читання – це
самотнє та індивідуальне заняття.

Письменник, який змінив моє життя, –

це великий афроамериканський романіст
Джеймс Болдвін.

Коли я росла у Західному Мічигані
у 1980-х,

не багатьох азіато-американських
письменників цікавили соціальні зміни.

Я думаю, що звернулася
до Джеймса Болдвіна,

щоб заповнити цю порожнечу,
щоб відчути себе національно свідомою.

Але, можливо, тому, що сама не була
афро-американкою,

я відчувала виклик та образу
у його словах.

Особливо в цих:

"Існують ліберали,
які кажуть правильні речі,

але без справжніх переконань.

Коли ви зазнаєте поразки,
і розраховуєте на їхню підтримку,

вони чомусь опиняються деінде".

Вони чомусь опиняються деінде.

Я сприйняла ці слова досить буквально.

Де моє місце?

Я вирушила до дельти Міссісіпі,

одного з найбідніших районів
Сполучених Штатів.

Це місце мало відому історію.

У 1960 році афро-американці боролися,
ризикуючи власним життям,

за освіту та право голосувати.

Я хотіла бути частиною цих змін,

хотіла допомогти підліткам
закінчити школу й піти до коледжу.

Коли я дісталася дельти Міссісіпі,

це місце було досі бідним,

все ще не подолало сегрегацію,

та потребувало кардинальних змін.

Школа, куди я потрапила,

не мала ні бібліотеки,
ні шкільного психолога,

натомість там був поліцейський.

Половина вчителів працювали на заміні,

а коли учні влаштовували бійки,

школа відправляла цих учнів
до місцевої в'язниці.

Саме у цій школі я зустріла Патріка.

Йому було 15, він двічі залишався
на другий рік. Він вчився у 8 класі.

Він був тихим, замкнутим хлопчиком,

постійно виглядав глибоко замисленим.

Він ненавидів бійки інших людей.

Якось я побачила, як він розбороняв
двох дівчат, що встряли в бійку,

і за це він опинився на підлозі.

Із Патріком була тільки одна проблема.

Він не приходив до школи.

За його словами, школа іноді
вганяла його в депресію,

адже учні завжди билися,
а вчителі не зважали.

А його мати мала дві роботи і була
надто втомлена, щоб стежити за ним.

Тож це стало моїм завданням –
приводити його до школи.

Мені було 22, я була енергійною
і дуже оптимістичною,

тож вирішила просто
приходити до нього додому

та говорити:
"Чому б тобі не піти до школи?"

І це спрацювало.

Він почав приходити до школи щодня.

Він почав розквітати на моїх уроках.

Він писав вірші, читав книги.

Він з'являвся у школі кожен день.

Приблизно в той час,

коли я зрозуміла,
як достукатися до Патріка,

я вступила до юридичної школи Гарварду.

І я знову поставила собі питання:
де моє місце,

де моє місце?

Я подумала,

що дельта Міссісіпі – це місце,
яке ті, хто мав гроші,

ті, хто мав можливості,

вони покидали його.

А ті, хто залишалися, –

це люди, які не мали можливості поїхати.

Я не хотіла бути
тією людиною, що поїхала.

Я хотіла бути тим, хто залишився.

З іншого боку,
я була самотньою та втомленою.

Тож, переконала себе, що я зможу
більше посприяти змінам,

якщо матиму диплом юридичної школи.

І я поїхала.

Через 3 роки,

коли я вже майже закінчила
юридичну школу,

мені зателефонував друг

і сказав,
що Патрік встряв у бійку і вбив когось.

Я була спустошеною.

Частина мене не хотіла цьому вірити,

але інша – знала, що це було правдою.

Я прилетіла, щоб побачитися з Патріком.

Я відвідала його у в'язниці.

І він повідомив мені, що це правда.

Він убив людину.

І не хотів більше про це говорити.

Я спитала, що трапилося зі школою,

і він сказав, що кинув навчання
через рік після того, як я поїхала.

А потім він хотів сказати мені ще дещо.

Він опустив очі і повідомив,
що у нього є донька,

щойно народжена.

Він відчував, ніби підвів її.

І це все, наша розмова була
спішною та ніяковою.

Коли я вийшла з в'язниці,
голос всередині мене сказав:

"Повернися.

Якщо не повернешся зараз –
не повернешся ніколи".

Тож я закінчила юридичну школу
і повернулася.

Повернулася, щоб побачити Патріка,

побачити, чи зможу я допомогти
із його справою.

Цього разу, побачивши його вдруге,

у мене з'явилася чудова ідея і я сказала:

"Патріку, чому б тобі не написати листа
до своєї доньки,

щоб не забувати про неї?"

Я подала йому ручку та аркуш,

і він почав писати.

Але коли я побачила аркуш,
що він повернув мені,

я була шокована.

Я не впізнала його почерку,

він зробив прості орфографічні помилки.

Я подумала, що, як учителька, я знала:

учень може сильно покращити свої знання

за короткий період часу,

але ніколи не думала, що учень
може так сильно деградувати.

Ще болючішим було читати

те, що він написав дочці.

Він написав:

"Я шкодую про свої помилки,
я шкодую, що не був поряд з тобою".

Це було все, що на його думку,
він має їй сказати.

І я подумала: як я можу переконати його,
що він може сказати більше, ніж це,

що йому не потрібно вибачатися.

Я хотіла, щоб він відчув,

що існують важливіші речі,
якими він може поділитися.

Щодня протягом наступних семи місяців

я відвідувала його і приносила книги.

Моя сумка стала схожою
на маленьку бібліотеку.

Я приносила Джеймса Болдвіна,

Волта Вітмена, Клайва Льюїса.

Я приносила енциклопедії
про дерева, птахів,

і те, що стало його улюбленою книгою –
словник.

У декотрі дні

ми обидвоє сиділи годинами в тиші,
читаючи.

У інші дні

ми читали разом, ми читали поезію.

Ми починали з хайку, сотні хайку,

цих оманливо простих шедеврів.

Я попросила його: "Поділися зі мною
найулюбленішими хайку".

І деякі з них були досить смішні.

Є ось такий, написаний Ісса:

"Не турбуйтеся, павуки,
я рідко прибираю в домі".

І ще цей: "Продрімав половину дня,
мене ніхто не покарав!"

Цей гарний хайку про перший сніг:

"Олені злизують перші морози
в один одного з шерсті".

Є щось містичне і величне

у самому вигляді цих поезій.

Пробіли такі ж важливі, як і самі слова.

Ми читали цей вірш Вільяма Мервіна,

який він написав, побачивши,
як його дружина працює у саду.

І саме тоді він зрозумів,
що вони проведуть все своє життя разом.

"Дозволь мені уявити,
що ми зустрінемося знову

коли захочемо, і буде тоді весна.

Ми будемо не старішими, ніж були колись.

Минулі біди розійдуться, як ранні хмари,

і повільно настане ранок".

Я запитала Патріка,
який його улюблений рядок, і він відповів:

"Ми будемо не старішими,
ніж були колись".

Він сказав, що це нагадує йому місце,
де час зупиняється,

де час зовсім не має значення.

Я спитала, чи у нього є таке місце,

де час триває вічно.

І він сказав: "З моєю матір'ю".

Коли читаєш поезію
поряд з іншою людиною,

вона міняє значення.

Вона стає особистою для цієї людини,
а отже, і для тебе.

Потім ми читали книги, чимало книг,

ми читали мемуари Фредеріка Дугласа,

американського раба,
який самостійно навчився читати і писати.

Йому вдалося звільнитися
завдяки своїй грамотності.

Я росла, вважаючи Дугласа героєм,

а цю історію – надихаючою.

Але ця книга змусила Патріка панікувати.

Він зациклився на історії Дугласа про те,

як на Різдво господарі давали рабам джин,

щоб довести їм,
що вони не справляться зі свободою.

Адже раби почнуть спотикатися на полях.

Патрік сказав,
що йому знайоме це відчуття.

Вік говорив, що у в'язниці є люди,
схожі на рабів,

вони не хочуть думати про свій стан,

тому що це занадто боляче.

Боляче думати про минуле,

боляче думати про те,
який довгий шлях потрібно пройти.

Це були його улюблені рядки:

"Будь-що, що допоможе позбутися думок!

Саме постійні думки про своє становище
мучили мене".

Патрік сказав, що Дуглас мав сміливість
писати та продовжувати думати.

Але Патрік не знав,
наскільки він схожий на Дугласа.

Те, що він продовжував читати,
хоча це доводило його до паніки.

Він закінчив книгу раніше за мене,

читаючи її на сходах без світла.

А потім ми читали
одну з моїх улюблених книг –

"Гілеад" Мерілін Робінсон.

Вона була написана у вигляді
листа батька до сина.

Йому сподобалася ця фраза:

"Я пишу це, частково щоб сказати тобі,

що, якщо ти колись задумаєшся про те,
що ти зробив у житті...

ти був для мене Божим благословінням,

дивом, чимось більшим за диво".

Щось у цій мові, її любові,
пориванні, звучанні,

відродило бажання Патріка писати.

Він списував зошит за зошитом

листами до своєї доньки.

У цих гарних, глибоких листах

він уявляв, як вони з донькою пливуть
у каное по Міссісіпі,

як знаходять гірський потік

з кришталево чистою водою.

Дивлячись, як Патрік пише,

я подумала собі

і зараз питаю у вас.

Скільки з вас писали листа комусь,
кого, ви думаєте, ви підвели?

Набагато простіше забути про цих людей.

Але Патрік кожного дня писав доньці,

відчував, що він зобов'язаний це робити,

слово за словом, дуже зосереджено.

У своєму житті

я хотіла також піддатися такому ризику.

Адже цей ризик
виявляє силу людського серця.

А тепер я хочу повернутися трішки назад
і поставити незручне питання.

Хто я така, щоб розповідати цю історію,
адже це історія Патріка?

Саме Патрік жив із цим болем,

а я жодного дня не відчувала голоду.

Я довго думала над цим питанням,

і хочу сказати те,
що ця історія не лише про Патріка.

Вона про нас,

про нерівність, яка між нами існує.

Світ достатку,

від якого Патрік, його батьки,
його дідусі та бабусі

були відрізані.

У цій історії я репрезентую
цей світ достатку.

І розповідаючи її,
я не хотіла ховати себе.

Ховати ту силу, яку я маю.

Розповідаючи цю історію,
я хотіла показати цю силу,

а потім запитати,

як ми можемо скоротити
відстань між нами.

Читання – це один із таких способів.

Воно дає нам тихий світ,
який ми можемо розділити один з одним,

розділити, як рівні.

Зараз ви, напевне, думаєте,
що трапилося з Патріком.

Чи читання врятувало його життя?

І так, і ні.

Коли Патріка випустили з в'язниці,

його шлях був важким.

Роботодавці відмовляли йому
через судимість,

його найкращий друг – його мати,
померла у віці 43 років

від хвороби серця і діабету.

Він не мав дому, не мав їжі.

Люди кажуть про читання багато речей,
які мені здаються перебільшенням.

Грамотність не захистила його
від дискримінації.

Не захистила його матір від смерті.

Отже, що читання може змінити?

Я маю декілька відповідей,
якими хотіла б завершити.

Читання збагатило його внутрішній світ

таємницями, уявою,

красою.

Читання наповнило його розум картинами,
які приносили задоволення:

гори, океан, олені, мороз.

Словами, що мають смак вільного,
природного світу.

Читання дало йому слова,
щоб описати те, що він втратив.

Чи не чудові ці рядки
поета Дерека Волкотта?

Патрік вивчив цей вірш напам'ять.

"Дні, що я прожив,

дні, що я втратив,

дні, що виросли, як доньки,

з рук, що дають прихисток".

Читання навчило його мужності.

Ви маєте пам'ятати,
що він читав Фредеріка Дугласа,

хоча це і було боляче.

Він продовжував бути свідомим,
хоча це приносило біль.

Читання – це одна з форм мислення,

і тому читати важко,
адже потрібно думати.

Патрік вибрав думати, аніж не думати.

І наостанок, читання дало йому мову,
щоб спілкуватися з донькою.

Читання надихнуло його на письмо.

Читання і письмо
тісно пов'язані між собою.

Коли ми починаємо читати,

ми починаємо знаходити слова.

І він знайшов ці слова,
щоб уявити їх разом із донькою.

Знайшов слова,

щоб сказати, як сильно він її любить.

Читання також змінило
наше відношення один до одного.

Воно зблизило нас

і змусило прийняти точку зору іншого.

І читання подолало нерівні стосунки,

а натомість дало нам
короткочасну рівність.

Коли ви зустрічаєте когось як читача,

ви зустрічаєте його вперше,

по-новому.

Ви не можете знати,
якою буде його улюблена строфа.

Які спогади і горе він має.

Ви бачите найінтимніші моменти
його внутрішнього життя.

А потім ви починаєте цікавитись:
"Як виглядає моє життя?

Що я маю такого,
чим варто поділитися з іншими?"

Я хочу завершити

моїми улюбленими рядками
з листа Патріка до його доньки.

"Річка тіниста в деяких місцях,

але світло проблискує
через крони дерев...

На деяких гілках висить багато шовковиць.

Ти простягаєш до них руку,
щоб зірвати кілька".

І цей гарний лист, де він пише:

"Закрий свої очі
й дослухайся до звуку слів.

Я знаю цього вірша напам'ять,

і хотів би, щоб ти теж його вивчила".

Дуже дякую всім вам.

(Оплески)