Не боятися відрізнятися від світу | Сю Фан Ї | TEDxTaipei

Танцівниця Сю Фан Ї, колишня ведуча виконавиця танцювальної групи Марти Грехем, отримала численні схвальні відгуки як від критиків, так і від глядачів. 5 травня 2007 року вона створила танцювальну групу LAFA. На сцені TEDxTaipei Сю Фан Ї ділиться досвідом, як вона, просто прикидаючись сміливою, змогла віднайти справжню хоробрість і перестала боятися відрізнятися від світу.

Всім доброго дня.

Мене звати Сю Фан Ї.

Я танцюристка.

Родом я із найкрасивішого у світі місця,

з Тайваню.

(Оплески)

Не знаю, як буду говорити,

моє серце б'ється так швидко,

що я б радше затанцювала,

якби не мала говорити.

(Оплески)

Я народилася в дуже звичайній сім'ї,

Це наша сімейна фотографія
з часів мого дитинства,

але це не всі, не вся сім'я повністю,

бо у мене є молодший брат,

він з'явився, коли мені було 13 років.

Мої тато та мама

не отримали вищої освіти.

Мій тато закінчив
лише початкову школу,

мама має неповну середню освіту.

Тато починав все з нуля.

До того моменту, коли з'явилась я,

можна сказати,
що сім'я була забезпеченою.

Маю сказати,

коли я дивлюсь на фото моїх батьків
в молодості, то бачу,

що мій тато нівроку і мати гарна.

Але діти, ну, дуже звичайні.

У сім'ї на мене змалечку
не покладали великих надій.

Я можу це чесно всім сказати,

я вчилася жахливо.

Але я все одно старалась,

хоча і не розуміла навіщо.

Кожного дня я довго сиділа за столом
із розкритою книгою.

Та згодом я помітила,
що це вона читає мене,

а не я її.

Мені погано давалося навчання,

тому моя сім'я сказала мені:

"Ти знаєш?

Якщо твоє навчання
і далі буде погіршуватись,

то тут в Ілані є чудовий завод
з виготовлення пластику.

Можливо, твоє майбутнє —
стати робітницею,

потім знайти хлопця-роботягу
і народити дитину-роботягу..."

У дитинстві я в дуже граційній позі
сиділа і думала

над тим, чим займатимусь.

Я з дитинства не наважувалася мріяти.

Я відчувала, що мені не можна мати мрію,

тому й не наважувалася мріяти,

бо я погано навчалася,
у мене не було перспектив.

Так тривало аж до четвертого класу.

У той час я познайомилася із танцями,

і мені сподобалось відчуття,
коли я на сцені.

Я думаю, що тоді танці

дозволяли мені тікати із дійсності,

бо я не хотіла бути Сю Фан Ї,
яка живе під сценою звичним життям.

Я хотіла виконувати на сцені різні ролі:

чи то співати народні пісні,

чи то грати маленьку дитину.

Я могла стрибати, як маленький пастушок,

ось так підстрибувати з широко
розкритим ротом

і кричати від імені свого персонажа:

"Вовк! Вовк!"

Я могла так кричати,
що в рот міг би залетіти комар.

(Сміх)

Але мені це подобалося,

бо в ту мить я хотіла бути
маленькою дитиною.

Я не хотіла бути Сю Фан Ї.

Так тривало до мого вступу
в інститут мистецтв,

та знайомства із вчителем
Россом Паркесом.

Росс Паркес був першим вчителем,

котрий змінив моє життя,

він дуже важливий для мене вчитель.

Коли я відвідала перший його урок,
він сказав:

"У цієї учениці є потенціал."

Ці слова дуже мене зворушили,

бо я ніколи не чула, що хтось очікував
чогось від мене.

Ці слова "є потенціал".

значили, що від мене багато очікують.

Нишком про себе я подумала,

що не дам вчителю розчаруватись в мені.

Починаючи з того дня, я казала собі,

що теж можу мати мрію,

я хочу стати професійною танцюристкою.

Через 5 років я приїхала в Нью-Йорк,

я прибула туди з двома валізами.

На заняттях не все складалось,
з англійською теж не було все добре.

У перший рік в університеті
мене відправили на перездачу.

У Нью-Йорку

вартує мати при собі
кишеньковий перекладач.

Цей пристрій, власне, став моїм життям,

куди б я не йшла, я обов'язково
брала його з собою.

В перші місяці навчання
я не могла спілкуватися з людьми,

але танці — це мова тіла,

тож я почала відвідувати класи.

Я могла повторювати за вчителем,

я могла повторювати за одногрупниками,

але мені треба було говорити.

Коли бракує якогось уміння,

як-от уміння спілкуватися,

дару мови,

помічаєш, що твої очі та вуха
ніби відкрилися

та збільшилися.

Тебе цілком поглинає навчання,

ти поглинаєш усе зором та слухом.

Хоча ти й нічого не розумієш.

У Нью-Йорку

є дещо цікаве — кафе на колесах,

ті з вас, хто був у Нью-Йорку,
знають, що кафе на колесах досі існує:

булочка з кавою на сніданок

і день, вважайте, пройшов вдало.

Це коштувало лише один долар.

Однак, оскільки я не могла спілкуватися,

то завжди, коли я приходила туди,

було ось так:
"Це, ось це."

Я показувала пальцем.

Але там я завжди почувалася вільно.

Коли я збиралася йти назад,

продавчиня завжди говорила:

"Гарного вам дня!"

Я могла сказати,
що врешті зі мною хтось заговорив.

Я відчула зв'язок зі світом,

однак про себе я думала:

"І я хочу заговорити."

І тоді я почала вчитися.

Я знаю, що моє улюблене —
"рогалик з корицею та родзинками".

Тому я сказала собі,

що одного дня відкрию рот

та обов'язково вимовлю,
що я хочу купити.

Удома я постійно повторювала:

"Рогалик з корицею та родзинками".

Мені смакували теж вершки:

"А ще додати вершки до кави, дякую".

Я постійно бурмотіла під ніс:

"Рогалик з родзинками та корицею."

Натренувавшись удома,

я вийшла вранці

і швидким кроком

впевнено йшла вперед:

"Рогалик з родзинками та корицею
і трохи вершків до кави, будь ласка".

Моє серце закалатало,

потім спинилось

і я видихнула.

(Сміх)

Звичайно ж, я дуже засмутилася,

я завжди себе питала чому,

чому я не можу розкрити рота.

Але я не здалася.

Вдома я знову повторювала.

Я знову

приготувала цю фразу для наступного дня.

Я йшла по тій дорозі,

і моє серце знову вистрибувало.

Поглянувши на продавчиню рогаликів,

я знову з нею заговорила:

"Рогалик з корицею та родзинками,
та каву, дякую."

Сльози ледь не котилися моїм обличчям.

Так!

(Сміх)

(Оплески)

Чому я сказала "так"?

Я знаю, це не велика справа,

але тоді це було маленьке
досягнення моєї душі.

То було моє самоусвідомлення.

З того дня я почала розвиватися,

саме з того дня.

Я справді вчилася не боятися.

Я подумала, боятися чого?

Втратити обличчя, помилитися.

Якби не було помилок, як би ми вчилися?

Якщо втратиш обличчя,
ти це запам'ятаєш на все життя.

Врешті я подумала, втратити чиє обличчя?

Втратити обличчя означає

не бажати із чимось зіткнутися,

не навчитися чогось.

З того дня

я стала першою серед хоробрих.

Я більше не боялася кастингів,

не боялася невдачі,

не боялась бути відкинутою.

Потім я прийшла до танцгрупи
Марти Грехем.

Із танцівниці-практикантки

я стала танцівницею-початківцем,

потім танцівницею в групі,
тоді соло-танцівницею,

а ще головною танцівницею.

В Нью-Йорку є чимало рецензійних видань,

багато хто хоче,
щоб про них там написали.

Але це величезний тиск,

бо не факт, що кожна газета
напише про вас гарно.

Існує ще нищівна критика.

Для мене моя сім'я
була величезною підтримкою,

але на початку

мої батьки

були налаштовані проти.

Вони не сподівалися,
що я продовжу танцювати,

бо моєму татові було дуже тяжко
самотужки починати свою справу.

Він сподівався, що його діти
стануть учителями,

будуть сидіти в кабінеті
під кондиціонерами.

Але він не міг зрозуміти,

чому я вибрала таку тяжку,
кропітку роботу,

аж до того дня, коли про мене написали
в "Нью-Йорк Таймс".

Я вирізала цей уривок,

це весь розворот газети
"Нью-йорк Таймс".

Я взяла цю газету додому

і сказала татові:

"Ти глянь, мене надрукували
в "Нью-Йорк Таймс""

Він відповів: "А".

(Сміх)

Його друг сказав:

"Ей, яке "А"!

"Нью-йорк Таймс" — це дуже круто,

цього не досягнеш за гроші,

Вона не має зв'язків, не має впливу,

вона, певно, тяжко трудилася,
щоб піднятися до "Нью-йорк Таймс"".

Тоді тато взяв слово,

він сказав:

"Гаразд, як хочеш,

якщо хочеш танцювати, то танцюй."

З того часу ми порозумілися,
я продовжила танцювати.

То що ж означала та публікація?

Правду кажучи, мені
не було байдуже до неї,

та мене більше хвилювала сцена.

Тоді у Нью-Йорку саме почався сезон.

Всі танцівники та артисти

дуже серйозно ставляться
до нью-йоркського сезону,

це серйозний для них момент.

А мене вже надрукували,

і написали чимало гарних відгуків.

В танцгрупі є чимало різних виконавців,

проводиться чимало кастингів.

Я пригадую одну важливу
танцювальну програму,

шість номерів підряд.

Та коли я подивилася
на оголошені результати,

відчуваючи себе школяркою
перед дошкою відбору,

то я побачила,
що задіяна лиш у двох танцях.

Мені стало дуже важко,

дуже важко.

Я репетирувала на восьмому поверсі,

потім збігла вниз,

щоб зателефонувати вчителю
Россові Паркерсу,

я спитала: "Вчителю, чому все так?

Хіба вони всі не говорили,
що я найкраща?

Хіба я не найкраща?

Хіба ви не кличете мене зіркою жартома,

чому?

Якщо я найкраща,

чому мене так мало на сцені?"

Я не могла ні зрозуміти, ні прийняти.

Вчитель сказав, що така реальність,

Це реальність,

це справжнє життя.

Ти не можеш подобатися всім.

Не існує такої відповіді,
яка б втішила всіх.

Я повернулася додому,

Повернувшись додому,
я все ще не могла зрозуміти.

Мені було гірко,

я весь час плакала,

була сповнена ненависті.

Я була дуже розгнівана,

дуже ображена,

я відчувала несправедливість.

Проплакавши до вечора,

я встала наступного ранку

і першою справою подалася
з рюкзаком до аудиторії.

Чому я зробила вибір повернутися
до навчальної кімнати?

Чому наступного дня я змінила свою думку?

Головна зміна була в тому,

що я відчула, що поставила себе
у невигідне становище.

У мене не було права ображатися,

не була права плакати.

Інші люди можуть і не вибрати мене,

але я не могла вибрати здатися,

я не хотіла здаватися.

Хай навіть лишень у двох танцях,
двох виступах,

всі, хто прийде на концерт,
побачать Сю Фан Ї.

Побачать виступ Сю Фан Ї
та відчують гордість.

У мене більше немає номерів,

тож у цих двох я повинна
виступити якнайкраще.

Як виступити якнайкраще?

Єдиний спосіб зробити все найкраще —
зібратися.

Вміння зібратися — це моя найкраща зброя.

У мене більше нічого немає.

Що мені потрібно?

Коли я буду на сцені,
ніхто за мене не станцює,

Не буде впливу, не буде зв'язків,

ніщо мені не допоможе,

лише я сама зможу собі допомогти.

Я вибрала не здаватися.

Я обрала ці два виступи,

Навіть, коли у мене всього два виступи,

я маю насолодитися ними сповна.

То був мій виступ,

я змушу всіх відчути гордість за мене.

Після двох виступів

я відчула,

що вибрати поразку —
не зовсім легка справа,

навіть навпаки.

Як на мене,

поразці треба вчитися,

бо коли ви обираєте поразку,

то ніби б'єте себе у щелепу:

"А так? А ти ж сподівався?

Але здався?"

Здатися зовсім не легко,

але я витратила 19 років,

в той рік, коли мені було 19,

я знала, що моєю єдиною мрією

було стати професійною танцівницею.

Я витратила ще 19 років,

щоб вирішити, що дійсно хочу танцювати,

Ось це те, про що я ніколи
не наважувалася мріяти,

моє ім'я в заголовку,

в особливому репортажі журналу.

Після того, як я знову
повернулась до Тайваню,

Ліньїнь Тін допомогла мені видати
мою книгу:

"Не боятись відрізнятися від світу".

Мені дуже подобається назва цієї книги,

однак я завжди питала себе:

"Не боятися", чи я справді не боюсь?

Насправді, я дуже боялася,

прибувши у США, я дуже боялася,

вийшовши на сцену, я боялася.

У Нью-Йорку,

перед посадкою на літак, на митниці,
всюди боялася,

боялася я і кінопроб,

боялася відкрити рот і сказати:
"Мені рогалик з корицею".

Однак я була дуже впертою,

я змогла навчитися прикидатися хороброю.

Прикидаючись хороброю,

я вчилась хоробрості,

Я відчувала, що це важко.

З краплинкою хоробрості

можна змусити себе зробити чимало речей.

А далі - слово "відрізнятися".

Врешті, в чому я відрізняюсь?

Багато в чому.

Бо я не настільки розумна,
як люди поруч зі мною.

Відрізняюсь я від них і зовні.

Бо у мене трохи інакша зовнішність,

у всіх людей обличчя вміщується в долоні,
а в мене один лоб, як долоня завбільшки.

Раніше я була розчарована своєю
зовнішністю,

бо друзі говорили:

"У неї дуже дивна зовнішність.

Хто побачить, то не забуде,

бо вона схожа на інопланетянку."

Однак згодом мені стало легше,

я стала вважати це тренуванням.

І тоді чимало глядачів

стали підбігати до мене й казати:

"Ти знаєш, Сю Фан ї?

Побачив тебе на сцені.

Ти знаєш, що ти світишся?
Справді, ти світишся."

Тоді я зрозуміла,
моє чоло дійсно яскраве. (Сміх)

З тих пір мені дуже подобається моє чоло.

У мені чимало відмінних рис.

Чимало думок, відмінних від інших.

Чимало відмінних методів роботи.

Я використовую чимало способів,
щоб втілити свою мрію,

дуже дивних способів,
на думку інших людей.

Але це ті способи, якими я володію.

Та найбільша відмінність в тому,

що чимало людей, коли мріють,

всі люди мріють,

однак дуже мало докладають зусиль,

щоб втілити свої мрії,

слово "втілити",

перетворити у минулий час.

Та найбільшим моїм щастям

є виховання в сім'ї.

Діти моїх батьків не дуже гарні
і не дуже особливі.

Але всі стоять на твердій землі.

Мені дуже подобається ця назва —

"Не боятися відрізнятисЯ від світу"

Мене звати Сю Фан Ї.

Не бійтесь відрізнятись.

Я Сю Фан Ї.

Дякую.

(Оплески)