-
Title:
Скільки життів ти можеш прожити?
-
Description:
Поетеса-ораторка Сара Кей була приголомшена, коли зрозуміла, що не може бути принцесою, балериною і астронавткою за одне своє життя. У цій промові вона ділиться двома віршами, що показують нам, як можна проживати інші життя.
-
Speaker:
Сара Кей
-
(Співає) Я бачу місяць,
а він мене.
-
Він бачить когось,
кого не бачу я.
-
Благослови, Боже, місяць,
благослови мене.
-
Благослови того,
кого не бачу я.
-
Якщо я в раю,
а тебе там нема,
-
я пророблю шпарину
для тебе в небеса.
-
Я напишу твоє ім'я
на кожній зорі,
-
І тоді світ не буде
-
далеким тобі.
-
Космонавт сьогодні не на роботі.
¶
-
Він повідомив, що захворів.
-
Він вимкнув мобільний,
ноутбук, пейджер, будильник.
-
Товстий жовтий кіт
спить собі на дивані,
-
за вікном йде дощ,
-
а на кухні - жодного натяку
на зварену каву.
-
Усі переполошені.
-
На 15-ому поверсі інженери припинили
роботу над прискорювачем часток.
-
Антигравітаційна кімната протікає,
-
навіть веснянкуватий малий в окулярах,
-
який тільки й робив, що виносив
сміття, занепокоївся,
-
мне мішка, впускає
шкірку банана і стаканчик.
-
Ніхто й не помітив.
-
Всі зайняті, бо наново обчислюють,
що все це значить для втраченого часу.
-
Скільки галактик ми втрачаємо щосекунди?
-
Скільки часу до наступного запуску ракети?
-
Десь електрон покидає
своє електричне поле.
-
Чорна діра вибухнула.
-
Мама от-от накриє стіл до вечері.
-
Хтось допізна дивитиметься
"Закон і порядок".
-
Астронавт спить.
-
Він забув вимкнути свого годинника,
-
що б'є на його зап'ясті
металевим пульсом.
-
Він не чує його.
-
Йому сняться коралові рифи з планктоном.
-
В його пальцях - вітрильні щогли
його наволочки.
-
Повернувшись на інший бік,
він враз розплющує очі.
-
На його думку, дайвери
мають найкращу роботу на світі.
-
Тільки бери й розсікай хвилі!
-
-
-
Коли я була маленькою,
я не могла зрозуміти,
¶
-
що можна прожити тільки одне життя.
-
Не метафорично кажучи,
-
а буквально: я гадала,
що встигну зробити все,
-
що завгодно,
-
і буду тим, ким завгодно.
-
Це було лише питанням часу.
-
Такі речі, як вік, стать,
-
раса чи навіть доцільний
часовий період не грали ролі.
-
Я була певна, що
насправді відчую
-
себе на місці лідера
руху за громадянські права,
-
чи десятирічного хлопчика на фермі,
який жив під час пилових бур,
-
чи імператора Китаю династії Тан.
-
Моя мама каже, що коли мене питали,
-
ким я хочу бути, як виросту,
я завжди відповідала:
-
принцесою-балериною-астронавткою.
-
Вона не розуміла,
що я, насправді,
-
не видумувала якусь суперпрофесію.
-
Я перелічувала те,
ким мені випаде стати:
-
принцесою, балериною
та астронавткою.
-
Звісно, список на цьому не кінчався.
-
Найчастіше мене просто перебивали.
-
Але ніколи не йшлося про те,
чи я зрештою зроблю це,
-
йшлося про те, коли я це зроблю.
-
Тому, оскільки я гадала,
що встигну зробити все,
¶
-
то це значило, що я мусила квапитись,
-
бо мала встигнути купу справ.
-
Тому моє життя
було в постійному поспіху.
-
Я переживала,
що відстану.
-
І в Нью-Йорку,
де я виросла,
-
поспіх - це звична річ.
-
Але, дорослішаючи,
я прикро усвідомила,
-
що не зможу прожити
більше одного життя.
-
Я тільки знала, як бути
дівчинкою-підлітком
-
в Нью-Йорку,
-
а не хлопчиком-підлітком в Новій Зеландій,
-
чи королевою балу з Канзасу.
-
Я бачила світ тільки своїми очима.
-
Десь тоді я й захопилася історіями,
-
тому що вони давали змогу,
хай як коротко чи недовершено,
-
але побачити світ очима інших.
-
Я хотіла почути про життєвий
досвід інших людей,
-
бо мені було заздрісно,
що були цілі життя,
-
які я так ніколи й не проживу,
-
і я не хотіла нічого пропустити.
-
Згодом я усвідомила,
-
що інші люди так само
ніколи й не знатимуть,
-
як це - зростати дівчиною-
підлітком в Нью-Йорку.
-
Не знатимуть
-
поїздки на метро
після першого поцілунку,
-
або як тихо стає, коли падає сніг.
-
І я хотіла розказати їм про це.
-
Це стало моєю основною ціллю.
¶
-
Я розповідала історії,
збирала і поширювала їх.
-
Але тільки недавно зрозуміла,
-
що поезія нашвидкуруч
не пишеться.
-
Є такий поетичний конкурс,
називається "30 днів - 30 віршів".
-
Він відбувається у квітні,
-
під час "місяця поезії".
-
Учасники щодня пишуть вірші
-
протягом усього місяця.
-
Того року, коли я вперше взяла участь,
-
я раділа, що вмію
ефективно складати поезію.
-
Але наприкінці місяця
я перечитала всі 30 віршів
-
і зловила себе на думці,
що всі вони були про те саме.
-
Просто мені потрібно було 30 спроб,
щоб правильно це висловити.
-
Я зрозуміла, що інші історії
теж відповідають цьому правилу.
-
Роками я намагалася
розказати історії,
-
безперестанку переписуючи
й шукаючи необхідні слова.
-
Поль Валері, французький поет та есеїст,
¶
-
якось сказав, що вірша можна
тільки покинути, а не завершити.
-
І це лякає мене,
-
тому що означає, що я можу
переписувати й підправляти
-
його скільки завгодно, і лише
від мене залежить, коли
-
вірша буде покинуто.
-
А це напряму суперечить
моєму надмірному старанню
-
завжди віднайти правильну відповідь,
правильну форму й слова.
-
У житті поезія
-
допомагає мені
долати проблеми.
-
Але навіть дописаний вірш
не означатиме, що я розв'язала
-
ту проблему, яка не давала мені спокою.
-
Я часто переглядаю стару поезію,
-
бо вона точно показує мені,
де я була в той час,
-
що я намагалася зрозуміти
-
та слова, які мені допомагали.
-
-
яку пишу вже довгий час,
-
і я не впевнена, що
знайшла правильну форму,
-
чи, може, це тільки спроба,
-
і я перепишу історію,
щойно зможу краще її розказати.
-
Але я точно знаю, що, згадуючи це пізніше
-
я знатиму, де я тоді була
-
і що я намагалася роз'яснити собі
-
цими словами, тут,
в цій аудиторії, з вами.
-
-
Усміхніться.
-
-
Бувало так, що треба було
добре постаратися.
-
Коли часто не знав, що робиш,
легко було перечепитися.
-
Задля більшого
контрасту, насиченості,
-
темнішої тіні й світлішого світла
-
просто проявити фотографію
було марно.
-
Доводилося довше дихати
хімікатами, мастити ними руки.
-
Легко не було.
-
Дід Стюарт був військовим фотографом.
-
Молодий, червонолиций,
із закасаними рукавами
-
й дебелими кулачищами
-
він був схожий на живого
Папая-моряка.
-
Крива усмішка, волосся на грудях,
-
На Другу світову війну він пішов з
фотоапаратом та вишкіреними зубами.
-
ВІн збрехав їм про
своє знання фотозйомки,
-
навчився читати Європу наче мапу:
-
догори ногами, з висоти воєнного літака;
-
кліп камерою, клац очима
-
найтемнішу тінь,
найсвітліше світло.
-
Він навчився війні так, як
навчився читати дорогу додому.
-
Солдати, вертаючись з війни,
відкладали свою зброю,
¶
-
він же приніс свою камеру й лінзи
із собою додому.
-
Відкрив крамничку,
що переросла в сімейний бізнес.
-
Мій тато виріс у цьому світі
чорного й білого.
-
Його грубі руки освоїли
найдрібніші кнопочки,
-
як порух лінз ставав кадром,
як плівка живила камеру,
-
а хімікати - сміттєвий бак.
-
Його батько знався на фотоапараті,
але не на фотографії.
-
Він знав тіні, та не знав світла.
-
Мій тато опанував чар світла
та все життя йшов за ним.
-
Якось він перетнув усю країну,
щоби зняти лісову пожежу.
-
Тиждень він ганявся за нею
зі своєю камерою.
-
"Іди за світлом" - казав він.
-
"Іди за світлом".
-
Часто тільки фотографії
показують мене з різних боків.
¶
-
Горище на Вустер-стріт
зі скрипучими коридорами,
-
Стелі заввишки 3,5 метра,
білі стіни, холодна підлога.
-
Таким був дім моєї мами,
навіть до того, як вона стала нею.
-
Перш ніж стати дружиною,
вона була мисткинею.
-
Ванна й темна кімната
-
були єдиними кімнатами в домі,
що сягали стінами стелі
-
та мали двері,
-
що відчинялися і зачинялися.
-
Темну кімнату вона
зробила сама:
-
з раковинами із нержавіючої сталі,
із фотозбільшувачем,
-
який совгав вгору й вниз
величезний важіль,
-
із світло-коригувальнимим лампами,
-
скляним полотном для огляду негативів,
-
зі стелажем для сушки відбитків.
-
Вона сама це все зробила.
-
Зробила це своїм домом.
-
Закохалася в чоловіка
з грубими руками,
-
що по-своєму дивився на світло.
-
Вони одружилися. У них
народилася донька.
¶
-
Вони переїхали ближче до парку.
-
Проте зберегли горище на Вустер-стріт
-
для сімейних ігор та
днів народжень.
-
Донька внесла свої корективи:
заповнила фотоальбоми
-
своїми першими зубами,
першими кроками.
-
Виросла у дівчину
без ластовиння,
-
але з кривою усмішкою,
-
дівчину, що не розуміла, чому її друзі
не мали темної кімнати в своїх будинках,
-
ніколи не бачили поцілунку її батьків,
-
не бачили, як вони йшли за руки.
-
Але потім з'явилося інше немовля.
¶
-
Із прямим волоссям
та рум'янцем на щічках.
-
Його назвали мацьопиком.
-
Він так голосно реготав,
-
що полохав голубів на пожежних сходах.
-
Так вони й жили четверо -
в будинку біля парку.
-
Мацьопик, дівчина без веснянок,
-
тато-грубі руки і мама-мисткиня.
-
Час ішов - вони запалювали свічки,
промовляли молитви.
-
І кутики фотографій загинались.
-
Аж ось настало 11 вересня 2001 року.
¶
-
І будинок коло парку став руїною,
тому вони покинули його,
-
на велосипедах, з рюкзаками.
-
Горище на Вустер-стріт
облюбували голуби,
-
хоча воно було осередком художника.
-
Стіни, що не сягали верху,
не стримували крику,
-
і чоловік з грубими руками
відклав свою зброю.
-
Та війна була непосильна для нього,
жодна мапа не вказувала додому.
-
Камера не йшла йому до рук,
-
жінка не йшла з ним за руку,
-
його тіло йшло своєю дорогою.
-
Мацьопик щосили затулив
рота кулаками,
-
аж поки йому було нічого сказати.
-
Тож дівчина без веснянок
вирушила у свою пригоду.
¶
-
На Вустер-стріт, у будинку
зі скрипучими коридорами,
-
горищем зі стелею у 3,5 метра,
-
повною раковин темною кімнатою,
-
під світло-корекційними лампами
вона знайшла записку,
-
прикріплену до стіни кнопкою
ще до 11 вересня,
-
до народження дітей.
-
Там писало: "Як же хлопцю не закохатися
в дівчину, яка працює в темній кімнаті".
-
Це було за рік до того,
як мій тато знову взяв до рук камеру.
-
Тоді він пішов за
різдвяними вогниками,
-
що поцяткували
дерева Нью-Йорка,
-
маленькі пучки світла,
які блимали йому з пітьми.
-
Рік потому лісова пожежа
потягнула його через усю країну,
¶
-
тиждень він ловив її камерою,
-
а вона пустошила Західне узбережжя,
-
пожираючи все на своєму шляху.
-
Тим часом я на Східному узбережжі
-
написала вірша, в школі,
на полях свого зошита.
-
Ми обоє опанували
мистецтво вираження.
-
Може-таки навчимося
смиренню.
-
Може-таки навчимося
прощенню.
-