Ви коли-небудь цікавились тим,
чому нас оточують предмети,

які дозволяють все швидше і швидше
справлятися з усіма справами?

Спілкуватися швидше,

а також працювати швидше, проводити
банківські операції швидше,

швидше подорожувати, 
швидше знаходити пару,

швидше готувати, прибирати,
і все це робити одночасно?

А що станеться, якщо в кожній годині 
активності буде ще більше справ?

Скажімо, для покоління 
моїх однолітків-американців

швидкість -- це невід'ємне право.

Подеколи я думаю, що наша мінімальна
швидкість - це швидкість Mach 3.

Якщо сповільнитись, то стає страшно,
що конкуренти залишать тебе позаду.

Але навіть моє покоління 
починає замислюватись,

чи це ми керуємо швидкістю,

чи вона керує нами.

Я – антрополог
в корпорації "Rand Corporation",

і поки багато антропологів
вивчають стародавні культури,

я зосередила увагу на сучасних культурах
і на тому, як ми пристосовуємось

до всіх змін, які відбуваються в світі.

Нещодавно разом з інженером 
Сейфу Чонд я почала вивчати швидкість.

Нам було цікаво, як люди пристосовуються 
до часів неймовірної швидкості,

і до того, як вона впливає на безпеку
і міри її забезпечення.

Яким стане світ через 25 років,

якщо теперішній темп змін
буде пришвидшуватись?

Який це матиме вплив на транспорт,

навчання, спілкування,

виробництво, озброєння,

і навіть природній відбір?

Чи забезпечить нам швидкість в майбутньому
безпеку і продуктивність?

Чи зробить нас ще більш вразливими?

Згідно нашого дослідження, 
для людей прискорення –

це неминуча реальність, яка як надихає, 
так і позбавляє контролю.

Вони бояться сповільнюватись

через ризик того, 
що їх спишуть з рахунків.

За їхніми словами, ліпше згоріти,
ніж заржавіти.

Водночас, вони переймаються тим,

що швидкість зруйнує культурні традиції

і позбавить відчуття домашнього затишку.

І навіть переможці перегонів

визнають, що їм трохи не по собі.

Для них прискорення – це провалля, 
яке розходиться між забезпеченими,

багатіями, які гудуть навколо,

і незаможними,

похованими в цифровому пилу.

Так, у нас є всі підстави казати про те, 
що в майбутньому все буде ще швидше,

але я дійшла висновку,

що швидкість – парадоксальна штука,

і як всі парадокси,

вона навчає нас життєвому досвіду,

яким би складним і безглуздим він не був.

По-перше, парадокс в тому, 
що ми любимо швидкість

і нас захоплює її сила.

Але наш доісторичний мозок, насправді,
не розрахований на швидкість,

тому ми будуємо американські гірки, 
гоночні авто і надзвукові літаки,

але ми ламаємо шиї, нас нудить в машинах

і ми страждаємо від зміни
часових поясів.

Нам ще бракує вміння справлятися 
з декількома завданнями одночасно.

І навпаки, ми можемо робити щось одне
з неймовірною зосередженістю,

наприклад, полювати, 
не обов'язково блискавично,

але долаючи великі відстані.

Однак все більше і більше наша природа
та стиль життя розходяться,

утворюючи розрив між можливостями 
тіла і тим, до чого ми його спонукаємо.

Це явище мої наставники назвали 
"кам'яним віком на швидкісній трасі."

(Сміх)

По-друге, парадокс швидкості в тому, 
що його можливо виміряти об'єктивно.

Чи не так? Км/год, Гб/сек.

Але відчуття швидкості

і наше вдоволення нею

надзвичайно суб'єктивне.

Так, ми маємо підтвердження того,

що нові технології впроваджуються 
зростаючими темпами.

Наприклад, після появи телефонного зв'язку
пройшло 85 років,

перш ніж у більшості американців
з'явився телефон вдома.

На противагу цьому, смартфони
поширились серед нас лише за 13 років.

Те, як люди діють і реагують на швидкість,

залежить від культури та від самих
представників певної культури.

Те, що в одній культурі здається 
приємно жвавим і зручним,

в іншій –

страшенно грубим.

Скажімо, ви ж не попросите з собою чашку 
чаю на японській чайній церемонії,

щоб далі полетіти 
по туристичному маршруту?

Чи не так?

По-третє, парадокс у тому,
що швидкість породжує швидкість.

Чим швидше я реагую, 
тим більше реакцій я отримую,

і тим швидше я маю далі реагувати.

Вважається, що чим більше у нас зв'язків

та інформації на руках

в певний момент,

тим легше і раціональніше 
ми приймаємо рішення.

Але насправді все не так, як гадається.

І ось вам ще один парадокс:

якщо всі ці швидкісні технології

повинні були би звільнити нас
від метушні,

то чому ж тоді нам так бракує часу?

Чому ми розбиваємо 
рекордну кількість машин

тільки тому, що нам негайно
потрібно відповісти на повідомлення?

Хіба на швидкісній трасі життя 
не повинне бути веселим

і трішки менш тривожним?

У німців навіть є поняття "Eilkrankheit,"

яке перекладається як "хвороба поспіху."

Коли нам потрібно швидко прийняти рішення,

мозок переходить в режим автопілоту,

і ми покладаємось 
на завчені моделі поведінки,

на рефлекси та когнітивні упередження,

які допомагають швидко
сприймати та реагувати.

Правда, це інколи рятує нам життя.

Бийся або ж тікай!

Але інколи збиває з пантелику,
врешті-решт.

Дуже часто, коли суспільство зазнає 
серйозних невдач,

то не йдеться про технологічні невдачі.

Це ті невдачі, які стаються 
через поспішні рішення

на автопілоті.

Нам було не до творчого
або критичного мислення, яке необхідне

для того, щоб з'єднати всі координати,

або відсіяти хибну інформацію,

або ж розібратися в тонкощах ситуації.

Це не робиться швидко.

Це повільне розмірковування.

Два психологи Деніел Канеман 
та Амос Тверскі

ще в 1974 почали про це говорити,

а ми все ще не знаємо,
що робити з їхніми ідеями.

Всю сучасну історію можна назвати 
пришвидшенням за пришвидшенням.

Ми думаємо що, якщо 
достатньо пришвидшитися,

то ми втечемо від проблем.

Але нам це ніколи не вдається.

Ми знаємо це з власного досвіду,

і це відомо також і політикам.

І тепер ми звертаємось 
до штучного інтелекту,

який допомагав би приймати 
швидкі та розумні рішення,

обробляючи постійно зростаючі
масиви даних.

Але ж машини, які обчислюють дані,

не замінять людей з критичним
і послідовним мисленням,

чиї мізки з кам'яного віку потребують
трішки часу для заспокоєння

і уповільнення мислення,

щоб відновити хід думок.

Якщо ви починаєте думати, 
що нам потрібно натиснути на гальма,

то це не зовсім так.

Загальновідомо, що якщо потяг
йтиме повним ходом на поворот,

він може зійти з рейок,

але інженер Сейфу розказав мені про те,

що потяг, який заповільно йде на поворот, 
також може зійти з рейок.

Приборкання прискорення 
починається з розуміння,

що ми маємо більше влади над швидкістю,
ніж ми думаємо,

як поодинці, 
так і в цілому як суспільство.

Інколи нам потрібно пристосувати себе 
для швидкого руху.

Ми захочемо вийти з безвиході,

швидко допомогти постраждалим 
ліквідувати наслідки урагану

або відразу ж надрукувати 
на 3D принтері те,

що нам потрібно і коли нам потрібно.

Подекуди нам захочеться
уповільнити реальність,

щоб подумати про невдачі, 
які могли б статись через поспіх.

Це нормально -
бути неактивним деякий час.

Це добре як для дорослих,

так і для дітей.

Можливо, стане нудно, 
але у нас буде час для роздумів.

Уповільнення – це не марнування часу.

Нам потрібно по-іншому поглянути на те,
що означає берегти час.

Всесвітні культури і обряди 
виникли з непоспіху,

тому що не поспішаючи, ми укріпляємось 
в загальних цінностях

і відчуваємо взаємозв'язок, який є 
важливою складовою людського буття.

Нам потрібно опанувати швидкість,

тобто ретельно обдумувати всі мінуси 
будь-якої технології.

Чи вивільнить це час,
щоб відчути себе людиною?

Чи заразить вас хворобою поспіху?
Чи заразить інших цією хворобою?

Це щастя, коли ви можете обирати темп,

в якому йти по життю.

Насолоджуйтесь цим!

Ви можете обирати, коли вам
потрібно прискоритись

чи сповільнитись, для того,

щоб мати час на роздуми,

щоб профільтрувати щось

в зручному для себе темпі;

час вислухати,

поспівчувати,

дати відпочинок мозку,

засидітись за обіднім столом.

Тому коли ми наближаємо майбутнє,

давайте подумаємо про те,
як налаштувати швидкісні технології,

цілі швидкості

і наші очікування від швидкості

на більш людяний темп.

Дякую!

(Оплески)