Привіт.
Дозвольте вас із кимось познайомити.
Це Джомні.
Як «Джонні»,
тільки з невеликою помилкою.
Передбачаючи питання —
тому що ніхто не ідеальний.
Джомні — прибулець.
Його прислали на Землю,
щоб він вивчав людей.
Далеко від дому Джомні відчуває себе
загубленим та самотнім.
Думаю, кожному знайоме це відчуття.
Мені ось точно.
Я написав оповідання про прибульця
в той період життя,
коли відчував себе чужим у цьому світі.
Я переїхав у Кембридж писати докторську
в Массачусетському інституті.
Мені було страшно та самотньо,
я відчував себе нікому непотрібним.
Але мені немов кинули рятувальний круг.
Досить довгий час я писав жарти
і ділився ними в соціальних мережах,
і з часом я все більше захоплювався цим.
Для багатьох Інтернет може
здатися дуже самотнім місцем.
Ось таким.
Знаєте, немов величезна
безкрайня прірва,
куди ти можеш скидати свої думки
і де їх ніхто не почує.
Але я зрозумів, що мені подобається
виговорюватися в цю порожнечу,
ділитися думками з цією прірвою.
І одного дня вона мені відповіла.
Виявилося, що ця прірва зовсім
не така безмежна і самотня.
І на іншому кінці знаходиться
багато різних людей.
Тих, хто так само вслухається в цю безодню
в надії на відповідь.
Звісно, що соцмережі несуть
не тільки добро і надію.
Я з цим зовсім не сперечаюся.
Іноді перебування в мережі
приносить стільки смутку,
злості та жорстокості.
Це завдає багато болю.
З іншого боку, не все так просто.
Наприклад,
більшість моїх близьких друзів —
це люди, з якими ми познайомилися
в Інтернеті.
Я думаю, частково,
це через те, що в мережі
висловлюватися набагато легше.
Здається, що ти пишеш у своєму
особистому щоденнику,
який ніхто не прочитає,
і водночас, тобі б хотілося,
щоб хтось у нього заглянув.
І думаю, що один із плюсів у тому,
що ми можемо побачити багато речей
очима інших людей,
чиї погляди абсолютно відрізняються
від наших,
і іноді це дуже корисно.
Наприклад, коли я натрапив на Твіттер,
то виявив, що дуже багато людей
говорили про психічне здоров'я та терапію,
і чомусь ці розмови сприймалися
набагато легше в Інтернеті,
ніж їх обговорення в реальному житті.
Тоді я зрозумів, немає нічого дивного
в розмовах про психічне здоров'я,
І це нормально,
якщо одного дня я сам вирішу
звернутися до фахівця.
Для багатьох людей
здається страшним
розмовляти на всі ці теми
настільки публічно і відкрито в Інтернеті.
Мені здається, що люди думають,
що для несформованої особистості
спілкування в Інтернеті — це досить
великий і серйозний крок.
Але якраз для таких людей Інтернет
може бути корисний.
І я думаю, це чудово,
тому що не менш важливо ділитися
і своїми недоліками,
і комплексами,
і проблемами з іншими.
[Я як цибулька, у якої всередині
ще більш ляклива цибулька]
(Сміх)
Коли хтось ділиться своїми почуттями,
наприклад, сумом,
страхом або самотністю,
я розумію, що я не самотній,
не тому, що самотність зникла,
а тому, що я не єдиний,
хто відчуває її.
Оскільки я письменник
та художник,
мені дуже важливо показати, що
своїми переживаннями та проблемами
ми можемо ділитися один з одним.
Я дуже радий, що у мене
є можливість витягти назовні внутрішнє,
загорнути в слова ті
незрозумілі почуття,
які я тримав під замком,
дати їм вийти на світло,
поділитися з іншими людьми
в надії, що це допоможе їм
розібратися у своїх почуттях.
Нехай це й звучить як серйозна витівка,
але, насправді, я всього лише
загортаю ці емоції
в гарні маленькі фантики,
бо якщо ми висловлюємо
емоції таким чином,
їх набагато легше зрозуміти,
так навіть цікавіше.
Я думаю, що це краще допомагає
зрозуміти, що всі ми схожі.
Іноді емоції набувають
форми невеликої історії,
іноді, наприклад, — книжки з картинками.
Іноді вони з'являються у формі жарту,
який я викладу в Інтернет.
Наприклад, кілька місяців тому
я поділився ідеєю додатку
для прогулянок із собаками,
сенс якого в тому, що ти
повинен піти прогулятися,
якщо біля твого порога з'явиться собака.
(Сміх)
Якщо в залі є розробники,
зловіть мене після виступу.
Або я постійно жартую, що хвилююся,
коли веду ділове листування.
І якщо я підписую лист
«З найкращими побажаннями»,
це означає: «З побажаннями, щоб Вас
усе влаштувало, я чесно стараюся!»
Або ж мій варіант
класичного "розігріву" —
«Якби я міг познайомитися
з людиною, живою чи мертвою, —
я був би радий, а то якось самотньо».
(Сміх)
І часто, коли я публікую
подібне в мережі,
реакція дуже схожа.
Люди знаходять спільну тему,
щоб разом посміятися,
і потім так само швидко розійтися.
(Сміх)
Так, і знову залишають мене на самоті.
І все ж такі моменти згуртування
відіграють велику роль.
Коли я закінчив
архітектурний університет
і переїхав у Кембридж,
я запостив питання:
«Скільком людям у житті
ви вже сказали свої останні слова?»
Сам я тоді згадав своїх
друзів, які роз'їхалися
по різних містах,
або навіть країнах,
і про те, як іноді складно
підтримувати з ними контакт.
Інші люди почали ділитися
власними історіями.
Хтось розповів про родича,
з яким був втрачений зв'язок.
Хтось — про кохану людину,
яка раптово пішла з життя.
Хтось, як і я, згадав про шкільних друзів,
які роз'їхалися.
І на моє здивування, я помітив,
що люди почали
не тільки відповідати на питання,
але і спілкуватися один з одним,
ділитися своїм досвідом з іншими
і втішати один одного,
заохочувати інших зв'язатися з тими
друзями або родичами,
з якими вони вже давно не спілкувалися,
посварилися або розійшлися.
І поступово у нас утворилося
якесь мікротовариство.
І в цій групі підтримки
були абсолютно різні люди.
І я думаю, що кожен раз,
коли ми викладаємо пост в мережі,
кожен раз, коли ми це робимо,
є шанс утворення такої спільноти.
Шанс, що багато різних людей
зберуться разом.
Можливо, в Інтернеті,
попри всі його недоліки,
ми знайдемо свою споріднену душу.
Наприклад,
побачивши в коментарях відповідь,
яка здасться особливо теплою,
мудрою або смішною.
Або підписавшись на когось
і виявивши, що ця людина
вже підписана на тебе.
Або навіть виявивши, що хтось,
про чиє існування ти знав,
але раніше не наважувався
познайомитися особисто,
судячи з постів в Інтернеті,
розділяє твої інтереси,
і що насправді у вас багато спільного.
Ну і якщо пощастить —
можна зустріти такого ж прибульця.
[Разом прибульці відчувають
себе набагато краще,
навіть на чужій планеті].
Але, на жаль, не все так безхмарно.
Всі ми знаємо, що в Інтернеті
не всі такі доброзичливі.
Ми всі знаємо, що здебільшого
Інтернет — це місце,
де ми не розуміємо один одного,
це місце,
де відбувається багато конфліктів.
В Інтернеті повно
плутанини, сварок, криків.
Іноді від усього цього хаосу
голова йде обертом.
І я навіть не знаю, чи можливо в Інтернеті
вирівняти чорне і біле,
бо згідно з досвідом,
погане запам'ятовується набагато краще.
Мені здається, що платформа, яку
ми зараз активно освоюємо,
навмисно чи ні,
але сама заохочує людей
до насилля,
поширення дезінформації,
розпалювання ненависті,
породжуючи тільки більше жорстокості,
і не схоже, що хоч якась із платформ
намагається вирішувати цю проблему.
Але, на жаль чи ні,
багато з нас продовжують тягнутися
до віртуальних просторів,
тому що нам здається,
ніби там є люди.
Іноді мені соромно,
що в такий час
я настільки ціную ці невеликі
контакти між людьми.
Але я завжди дотримувався позиції,
що ці маленькі моменти людськості
відіграють велику роль.
Тож не заради того,
щоб втекти від усіх,
а саме заради спілкування
ми так тягнемося до Інтернету.
Такі відгуки необхідні,
тому що дають нам надію.
Вони немов крихітний
тимчасовий притулок,
який дозволяє нам відчути,
що ми не самотні.
І так, життя жорстоке, люди злі
і всі ми колись помремо —
[Так, життя важка штука,
ми всі помремо,
але я вже купив надувний замок,
ти будеш знімати черевики?]
В даному випадку
метафоричний надувний замок -
це наші взаємини та контакти
з іншими людьми.
Якось вночі,
коли я відчував себе особливо
нещасним і безнадійним,
я виговорився в нікуди,
в цю самотню темряву.
Я написав: «Заходячи в соцмережі,
я немов намагаюся схопитися за руку
на іншому кінці світу».
І в цей раз, замість відлуння з порожнечі,
я почув інших людей,
які відповідали спочатку мені,
а потім спілкувалися між собою,
і таким чином, поступово
сформувалося спільнота.
Все більше людей простягали руки.
У такий неоднозначний і небезпечний час,
варто пам'ятати,
що ми все ще можемо
покладатися один на одного.
І я знаю, що такі речі
малі та незначні,
але саме вони можуть стати промінцем
світла в темряві.
Дякую.
(Оплески)
Дякую.
(Оплески)