Багато років тому жив Велетень,

егоїстичний Велетень, чий чудовий сад
був найпрекраснішим місцем на всій землі.

Одного вечора він повернувся додому

і побачив, що в його саду гралися діти,

і Велетень розлютився.

"Мій сад належить тільки мені!" –

сказав Велетень.

Він збудував навколо саду високу стіну.

Оскар Вайльд написав казку
"Велетень-себелюбець" у 1888 році.

Майже через сотню років цей Велетень
увійшов у моє бруклінське дитинство

і досі не зник.

Я виховувалась у побожній родині,

і зростала, читаючи як Біблію,
так і Коран.

Години, проведені над книжками,
як релігійними, так і розважальними,

були значно численніші,
ніж години, змарновані за телевізором.

Щодня можна було побачити
мене та моїх братів із сестрами,

скрученими у клубочок над читанням
в різних куточках квартири.

Іноді ми почувалися нещасними,

бо цими літніми днями у Нью Йорку
прорвало пожежний кран,

і ми заздрісно слухали,
як там внизу наші друзі

бовтаються у воді,

їх радість просочувалась нагору
до нас крізь відчинені вікна.

Але я зрозуміла, що чим глибше
я занурювалась у книжки,

чим довше затримувалась
на кожному реченні,

то менше шуму долинало
з навколишнього світу.

На відміну від моїх братів та сестер,
які пробігались по тексту,

я читала повільно –

дуже, дуже повільно.

Я була дитиною,
що слідкує пальцем за кожним словом,

поки мене не відівчили, сказавши,
що так роблять тільки маленькі діти.

У третьому класі нас змушували сидіти,
склавши руки на парту,

дозволяючи їх розігнути лише,
щоб перегорнути сторінку.

Наша вчителька не була жорстокою.

Надворі були сімдесяті,

і її мета була змусити нас читати
не лише на рівні нашого віку,

а значно вище.

Нас постійно підганяли читати швидше.

Та у моїй безшумній квартирі,
поза пильним поглядом моєї вчительки,

я слідкувала пальцем за кожним словом.

Той Велетень-себелюбець
знову розповідав мені казку,

як діти розсердили його,
пробравшись до його саду,

як він збудував цю високу стіну

і вона не впускала дітей,

але сіра зима накрила його сад,

вона тривала дуже довго.

З кожним перечитуванням
я вивчала щось нове

про важке каміння на дорогах,
серед якого діти змушені гратись

після того, як їх вигнали з саду,

про доброго маленького хлопчика,
який з'явився одного дня,

і навіть про Велетня.

Можливо, його слова, зрештою,
не були такими гнівними.

Можливо, там був заклик до співчуття,

розуміння.

"Мій сад належить мені."

Роки потому я дізналась
про письменника Джона Гарднера,

який пояснював це явище як "художню мрію"

чи "мрію про вигадку",

і я усвідомила, що це було
моє середовище всередині книжки,

проводити час із персонажами у світі,
який створив автор та запросив мене туди.

Дитиною я здогадувалась,
що такі історії треба смакувати,

такі історії мали б бути неквапливі,

і що декотрі автори витратили місяці
чи навіть роки на їх написання.

Я, як читачка –

особливо, як читачка, що хотіла
колись стати письменницею –

мала шанувати такі оповідання.

Задовго до інтернету чи навіть телефонів

люди ділились ідеями, знаннями,
спогадами через оповідання.

Це одна з ранніх форм технології,
що встановлювала зв'язок.

Саме історія про щось краще
в низині річки Ніл

змусила єгиптян пливти за течією,

історія про кращий спосіб
зберігання мертвих тіл

дозволила останкам Тутанхамона
зберегтися до наших днів.

Більше 2 мільйонів років тому,

коли первісні люди почали виробляти
знаряддя з каменю, певно, хтось запитав:

"А що буде, якщо зробимо так?"

А ще хтось запам'ятав історію.

Не важливо, чи використовували вони
слова, жести чи малюнки,

це було передано у спадок,
збереглося в пам'яті:

вдар молотом і почуй його історію.

Світ стає гамірним.

Ми перейшли від бумбоксів

до Вокмена, портативних CD-плеєрів,

до айподів, які дозволяють прослухати

будь-яку пісню, щойно ми забажаємо.

Ми відійшли від 4 телеканалів,
що були у моєму дитинстві

до, мабуть, нескінченної кількості
кабельних каналів та потокового відео.

Оскільки технології змушують нас
рухатись швидше у часі та просторі,

виникає відчуття, що оповідання
залишають осторонь,

я маю на увазі,
справді вилучають з розповіді.

Але навіть, якщо наш зв'язок
з історіями змінюється,

чи їх символи трансформуються від книжки
до аудіо, Інстаграму, Снепчату,

ми повинні згадати наш палець,
що слідкує за словом.

Згадайте ту історію,
незважаючи на її формат,

історію, що завжди переносила нас туди,
де ми б ніколи не опинились,

знайомила нас із людьми,
яких ми б ніколи не зустріли

та показала світи,
які ми могли б проґавити.

У той час, як технології розвиваються
все швидше і швидше,

я почуваюсь комфортно
від чогось повільнішого.

Мій палець, що стежив за кожним словом,
подарував можливість писати книжки

для людей будь-якого віку,

книжки, які потрібно читати неспішно,

з насолодою.

Моя пристрасть сприймати світ
глибоко та уважно,

віддаватися цьому сповна,

розуміти величезні можливості розповіді,

виявилась подарунком,

оскільки звичка не поспішати

навчила мене всього,
що потрібно письменникові.

Написання текстів навчило мене
створювати нові світи,

де люди можуть бути почутими,

де їхні переживання є визнаними,

і де моя розповідь,
прочитана чи почута кимось іншим,

викликала в них щось таке,
що встановило між нами зв'язок,

спілкування.

Та хіба не в цьому і є вся суть –

зрештою знайти спосіб подолати
відчуття самотності у цьому світі,

а також відчути, ніби ми щось змінили,
перед тим, як піти?

Від каменя до молота, від людини до мумії,

від ідеї до історії – і все це у пам'яті.

Іноді ми читаємо, щоб зрозуміти майбутнє.

Іноді – щоб зрозуміти минуле.

Ми читаємо для того, щоб відволіктись,
забути важкі часи, у які живемо,

а також читаємо, щоб не забути тих,
хто жив перед нами,

жив у складніші часи.

Це і є причини, чому я пишу.

До переїзду в Бруклін моя сім'я жила
у Грінвілі, це в Південній Кароліні,

в сегрегованому окрузі Ніколтаун.

Там ми всі були нащадками людей,

які не мали права
вчитися писати або читати.

Уявіть:

загроза, що люди зрозуміють,
як букви складаються у слова,

загроза через самі слова,

загроза, що люди стануть освіченими
і розкажуть свої історії.

Та попри ту обстановку,
у якій людям погрожували смертю

за збереження їхньої історії,

наші розповіді не зникли,

бо за однією історією прихована інша.

Це, власне, завжди було так.

Від самого початку
виникнення спілкування,

розповіді містили кілька нашарувань,

розповідь під розповіддю, і так далі.

Саме таким чином історії існували
і продовжуватимуть існувати.

Коли я почала шукати зв'язок між тим,

як я навчилась писати та читати,

та людьми, яких позбавили слова,

я зрозуміла, що моя історія
була ширшою, давнішою та глибшою,

ніж моє особисте існування.

І тому моя історія буде тривати.

Серед тих людей, яких позбавили слова,

були ті, що ніколи не вчились читати.

Їхні нащадки із поколінь,
що не зазнали рабства,

якщо мали достаток,

навчалися в коледжі, університеті.

Дехто, як моя бабуся, брати і сестри,
немов народилися для того, щоб читати,

неначе історія їх не зачепила.

Декотрі, як моя мати, вскочили
в поїзд Великого переселення –

власне, то й не був ніякий поїзд –

і попрощалися з Півднем.

Проте, в рамках цієї історії
криється ще одна історія:

і ті, хто виїхали, і ті, хто залишилися,

забрали з собою оповіді,

в глибині душі усвідомлюючи, що письмо –
не єдиний спосіб зберегти історію,

знаючи, що вони могли сидіти на своєму
ґанку чи веранді наприкінці дня

та вигадувати довгі історії для своїх дітей.

Вони знали, що можуть співати історії,
збираючи бавовну у нестерпну спеку,

чи збираючи врожай тютюну;

вони знали, що могли проповідувати
ці історії та комбінувати їх,

перетворюючи найбільш болісні з них
на щось кумедне,

і крізь цей сміх видихнути історію країни,

яка вперто намагалась

вкрасти їхні тіла,

їхні душі

та їхні розповіді.

Дитиною я навчилась
уявляти невидимий палець,

який водив мене від слова до слова,

від речення до речення,

від незнання до розуміння.

У той час, як технології продовжують
рухатися вперед,

я й далі повільно читаю,

розуміючи, що я поважаю роботу автора

та силу довготривалої розповіді.

Я читаю повільно, щоб заглушувати шум

та пам'ятати тих, хто народився раніше,

тих, хто першими навчились
добувати вогонь

та поширювати цю нову силу

вогню, світла і тепла.

Я читаю повільно,
щоб пам'ятати егоїстичного Велетня,

як він нарешті зруйнував цю стіну

та дозволив дітям вільно
бігати по його саду.

Я читаю повільно,
щоб віддати належне моїм предкам,

яким взагалі забороняли читати.

Вони також сиділи навколо вогнищ,

розповідали про свої мрії,

свої сподівання, своє майбутнє.

Щоразу, коли ми читаємо,
пишемо чи розповідаємо,

ми приєднуємось до їхнього кола,

і воно стає одним цілим.

Сила розповіді досі живе.

Дякую.

(Оплески)