(Співає) Я бачу місяць,
а він мене.

Він бачить когось, 
кого не бачу я.

Благослови, Боже, місяць,
благослови мене.

Благослови того, 
кого не бачу я.

Якщо я в раю,
а тебе там нема,

я пророблю шпарину 
для тебе в небеса.

Я напишу твоє ім'я 
на кожній зорі,

І тоді світ не буде

далеким тобі.

Космонавт сьогодні не на роботі.

Він повідомив, що захворів.

Він вимкнув мобільний,
ноутбук, пейджер, будильник.

Товстий жовтий кіт
спить собі на дивані,

за вікном йде дощ,

а на кухні - жодного натяку 
на зварену каву.

Усі переполошені.

На 15-ому поверсі інженери припинили
роботу над прискорювачем часток.

Антигравітаційна кімната протікає,

навіть веснянкуватий малий в окулярах,

який тільки й робив, що виносив 
сміття, занепокоївся,

мне мішка, впускає
шкірку банана і стаканчик.

Ніхто й не помітив.

Всі зайняті, бо наново обчислюють,
що все це значить для втраченого часу.

Скільки галактик ми втрачаємо щосекунди?

Скільки часу до наступного запуску ракети?

Десь електрон покидає
своє електричне поле.

Чорна діра вибухнула.

Мама от-от накриє стіл до вечері.

Хтось допізна дивитиметься
"Закон і порядок".

Астронавт спить.

Він забув вимкнути свого годинника,

що б'є на його зап'ясті 
металевим пульсом.

Він не чує його.

Йому сняться коралові рифи з планктоном.

В його пальцях - вітрильні щогли
його наволочки.

Повернувшись на інший бік,
він враз розплющує очі.

На його думку, дайвери
мають найкращу роботу на світі.

Тільки бери й розсікай хвилі!

(Оплески)

Дякую.

Коли я була маленькою,
я не могла зрозуміти,

що можна прожити тільки одне життя.

Не метафорично кажучи,

а буквально: я гадала,
що встигну зробити все,

що завгодно,

і буду тим, ким завгодно.

Це було лише питанням часу.

Такі речі, як вік, стать,

раса чи навіть доцільний
часовий період не грали ролі.

Я була певна, що
насправді відчую

себе на місці лідера
руху за громадянські права,

чи десятирічного хлопчика на фермі,
який жив під час пилових бур,

чи імператора Китаю династії Тан.

Моя мама каже, що коли мене питали,

ким я хочу бути, як виросту,
я завжди відповідала:

принцесою-балериною-астронавткою.

Вона не розуміла,
що я, насправді,

не видумувала якусь суперпрофесію.

Я перелічувала те, 
ким мені випаде стати:

принцесою, балериною
та астронавткою.

Звісно, список на цьому не кінчався.

Найчастіше мене просто перебивали.

Але ніколи не йшлося про те,
чи я зрештою зроблю це,

йшлося про те, коли я це зроблю.

Тому, оскільки я гадала,
що встигну зробити все,

то це значило, що я мусила квапитись,

бо мала встигнути купу справ.

Тому моє життя
було в постійному поспіху.

Я переживала,
що відстану.

І в Нью-Йорку,
де я виросла,

поспіх - це звична річ.

Але, дорослішаючи,
я прикро усвідомила,

що не зможу прожити
більше одного життя.

Я тільки знала, як бути
дівчинкою-підлітком

в Нью-Йорку,

а не хлопчиком-підлітком в Новій Зеландій,

чи королевою балу з Канзасу.

Я бачила світ тільки своїми очима.

Десь тоді я й захопилася історіями,

тому що вони давали змогу, 
хай як коротко чи недовершено,

але побачити світ очима інших.

Я хотіла почути про життєвий
досвід інших людей,

бо мені було заздрісно,
що були цілі життя,

які я так ніколи й не проживу,

і я не хотіла нічого пропустити.

Згодом я усвідомила,

що інші люди так само
ніколи й не знатимуть,

як це - зростати дівчиною-
підлітком в Нью-Йорку.

Не знатимуть

поїздки на метро
після першого поцілунку,

або як тихо стає, коли падає сніг.

І я хотіла розказати їм про це.

Це стало моєю основною ціллю.

Я розповідала історії,
збирала і поширювала їх.

Але тільки недавно зрозуміла,

що поезія нашвидкуруч
не пишеться.

Є такий поетичний конкурс, 
називається "30 днів - 30 віршів".

Він відбувається у квітні,

під час "місяця поезії".

Учасники щодня пишуть вірші

протягом усього місяця.

Того року, коли я вперше взяла участь,

я раділа, що вмію
ефективно складати поезію.

Але наприкінці місяця
я перечитала всі 30 віршів

і зловила себе на думці,
що всі вони були про те саме.

Просто мені потрібно було 30 спроб,
щоб правильно це висловити.

Я зрозуміла, що інші історії
теж відповідають цьому правилу.

Роками я намагалася
розказати історії,

безперестанку переписуючи
й шукаючи необхідні слова.

Поль Валері, французький поет та есеїст,

якось сказав, що вірша можна
тільки покинути, а не завершити.

І це лякає мене,

тому що означає, що я можу
переписувати й підправляти

його скільки завгодно, і лише
від мене залежить, коли

вірша буде покинуто.

А це напряму суперечить
моєму надмірному старанню

завжди віднайти правильну відповідь,
правильну форму й слова.

У житті поезія

допомагає мені 
долати проблеми.

Але навіть дописаний вірш
не означатиме, що я розв'язала

ту проблему, яка не давала мені спокою.

Я часто переглядаю стару поезію,

бо вона точно показує мені,
де я була в той час,

що я намагалася зрозуміти

та слова, які мені допомагали.

Я маю історію,

яку пишу вже довгий час,

і я не впевнена, що
знайшла правильну форму,

чи, може, це тільки спроба,

і я перепишу історію,
щойно зможу краще її розказати.

Але я точно знаю, що, згадуючи це пізніше

я знатиму, де я тоді була

і що я намагалася роз'яснити собі

цими словами, тут,
в цій аудиторії, з вами.

Отож --

Усміхніться.

Так було не завжди.

Бувало так, що треба було
добре постаратися.

Коли часто не знав, що робиш,
легко було перечепитися.

Задля більшого 
контрасту, насиченості,

темнішої тіні й світлішого світла

просто проявити фотографію
було марно.

Доводилося довше дихати
хімікатами, мастити ними руки.

Легко не було.

Дід Стюарт був військовим фотографом.

Молодий, червонолиций,
із закасаними рукавами

й дебелими кулачищами

він був схожий на живого
Папая-моряка.

Крива усмішка, волосся на грудях,

На Другу світову війну він пішов з
фотоапаратом та вишкіреними зубами.

ВІн збрехав їм про
своє знання фотозйомки,

навчився читати Європу наче мапу:

догори ногами, з висоти воєнного літака;

кліп камерою, клац очима

найтемнішу тінь,
найсвітліше світло.

Він навчився війні так, як
навчився читати дорогу додому.

Солдати, вертаючись з війни, 
відкладали свою зброю,

він же приніс свою камеру й лінзи
із собою додому.

Відкрив крамничку,
що переросла в сімейний бізнес.

Мій тато виріс у цьому світі
чорного й білого.

Його грубі руки освоїли
найдрібніші кнопочки,

як порух лінз ставав кадром,
як плівка живила камеру,

а хімікати - сміттєвий бак.

Його батько знався на фотоапараті,
але не на фотографії.

Він знав тіні, та не знав світла.

Мій тато опанував чар світла
та все життя йшов за ним.

Якось він перетнув усю країну,
щоби зняти лісову пожежу.

Тиждень він ганявся за нею
зі своєю камерою.

"Іди за світлом" - казав він.

"Іди за світлом".

Часто тільки фотографії
показують мене з різних боків.

Горище на Вустер-стріт
зі скрипучими коридорами,

Стелі заввишки 3,5 метра,
білі стіни, холодна підлога.

Таким був дім моєї мами,
навіть до того, як вона стала нею.

Перш ніж стати дружиною, 
вона була мисткинею.

Ванна й темна кімната

були єдиними кімнатами в домі,
що сягали стінами стелі

та мали двері,

що відчинялися і зачинялися.

Темну кімнату вона
зробила сама:

з раковинами із нержавіючої сталі,
із фотозбільшувачем,

який совгав вгору й вниз
величезний важіль,

із світло-коригувальнимим лампами,

скляним полотном для огляду негативів,

зі стелажем для сушки відбитків.

Вона сама це все зробила.

Зробила це своїм домом.

Закохалася в чоловіка
з грубими руками,

що по-своєму дивився на світло.

Вони одружилися. У них
народилася донька.

Вони переїхали ближче до парку.

Проте зберегли горище на Вустер-стріт

для сімейних ігор та 
днів народжень.

Донька внесла свої корективи:
заповнила фотоальбоми

своїми першими зубами,
першими кроками.

Виросла у дівчину
без ластовиння,

але з кривою усмішкою,

дівчину, що не розуміла, чому її друзі
не мали темної кімнати в своїх будинках,

ніколи не бачили поцілунку її батьків,

не бачили, як вони йшли за руки.

Але потім з'явилося інше немовля.

Із прямим волоссям
та рум'янцем на щічках.

Його назвали мацьопиком.

Він так голосно реготав,

що полохав голубів на пожежних сходах.

Так вони й жили четверо - 
в будинку біля парку.

Мацьопик, дівчина без веснянок,

тато-грубі руки і мама-мисткиня.

Час ішов - вони запалювали свічки,
промовляли молитви.

І кутики фотографій загинались.

Аж ось настало 11 вересня 2001 року.

І будинок коло парку став руїною,
тому вони покинули його,

на велосипедах, з рюкзаками.

Горище на Вустер-стріт
облюбували голуби,

хоча воно було осередком художника.

Стіни, що не сягали верху,
не стримували крику,

і чоловік з грубими руками
відклав свою зброю.

Та війна була непосильна для нього,
жодна мапа не вказувала додому.

Камера не йшла йому до рук,

жінка не йшла з ним за руку,

його тіло йшло своєю дорогою.

Мацьопик щосили затулив
рота кулаками,

аж поки йому було нічого сказати.

Тож дівчина без веснянок
вирушила у свою пригоду.

На Вустер-стріт, у будинку
зі скрипучими коридорами,

горищем зі стелею у 3,5 метра,

повною раковин темною кімнатою,

під світло-корекційними лампами
вона знайшла записку,

прикріплену до стіни кнопкою
ще до 11 вересня,

до народження дітей.

Там писало: "Як же хлопцю не закохатися
в дівчину, яка працює в темній кімнаті".

Це було за рік до того,
як мій тато знову взяв до рук камеру.

Тоді він пішов за
різдвяними вогниками,

що поцяткували
дерева Нью-Йорка,

маленькі пучки світла,
які блимали йому з пітьми.

Рік потому лісова пожежа
потягнула його через усю країну,

тиждень він ловив її камерою,

а вона пустошила Західне узбережжя,

пожираючи все на своєму шляху.

Тим часом я на Східному узбережжі

написала вірша, в школі,
на полях свого зошита.

Ми обоє опанували
мистецтво вираження.

Може-таки навчимося
смиренню.

Може-таки навчимося
прощенню.

(Оплески)