В дитинстві я була одержима
Книгою рекордів Гіннеса

і дуже хотіла встановити власний рекорд.

Проте була одна невеличка проблема:

у мене не було жодного таланту.

Тому я вирішила встановити
світовий рекорд у чомусь,

що взагалі не вимагало вмінь.

Я вирішила встановити світовий рекорд

у повзанні.

(Сміх)

Отже, рекорд на той час
становив 19 кілометрів,

і чомусь це здавалось
абсолютно здійсненним.

(Сміх)

Я завербувала свою подругу Анну,

і ми спільно вирішили, що
нам навіть не треба тренуватись.

(Сміх)

У день спроби встановлення рекорду

ми наклеїли наліпки для меблевих ніжок
на свої щасливі джинси

і вирушили,

і одразу ж у нас з'явились проблеми,

тому що джинсова тканина на нашій шкірі

почала натирати,

і дуже скоро наші коліна були подерті.

За кілька годин

почало дощити.

Пізніше Анна вибула.

Далі звечоріло.

Отже, до того часу з моїх колін
крізь джинси вже текла кров,

і в мене почались галюцинації від холоду,

болю і монотонності.

І щоб допомогти вам уявити тест 
на витривалість, який я проходила,

перше коло на шкільному стадіоні
зайняло 10 хвилин.

Останнє - майже 30.

Після 12 годин повзання

я зупинилась.

Я подолала 13 з половиною кілометрів.

Не дотягнула до
рекорду у 19 кілометрів.

Багато років я вважала це
історією ганебної поразки,

проте сьогодні я сприймаю її по-іншому,

бо намагаючись
встановити світовий рекорд,

я зробила три речі.

Вийшла із власної зони комфорту,

виявила гнучкість,

і знайшла впевненість у собі

і своїх власних рішеннях.

Тоді я цього не знала,

проте це не атрибути поразки.

Це - атрибути хоробрості.

Отже, у 1989, коли мені було 26,

я стала пожежницею Сан-Франциско:

15-тою жінкою
у відділі з 1,500 чоловіків.

(Оплески)

Як ви розумієте, коли я прибула,

було багато сумнівів щодо того,
чи ми можемо виконувати цю роботу.

І хоч я була веслярем у коледжі
зі зростом 177 см і вагою 68 кілограмів

і могла витримати 12 годин
пекучого болю в колінах,

(Сміх)

я знала, що все одно буду змушена
доводити свою силу і форму.

Тож одного дня надійшов 
дзвінок про пожежу,

і, звичайно,
коли моя бригада під'їхала,

з будинку в провулку
здіймався чорний дим.

Я була з хлопцем на ім'я Скіп,

він тримав брандспойт,
а я була одразу позаду,

і це був звичайний вогонь.

Було задимлено, було гаряче,

і раптом

щось вибухнуло,

і нас зі Скіпом відкинуло назад,

моя маска злетіла,

і стався момент непорозуміння.

А потім я взяла себе в руки,

намацала брандспойт

і зробила те, що пожежниця
і має робити:

кинулась вперед,

відкрила воду

і розібралась із вогнем власноруч.

Вибух спричинив
водонагрівач,

тож ніхто не був ушкоджений,
і загалом це було не велике діло,

проте пізніше Скіп підійшов до мене
і сказав:

"Гарна робота, Керолайн"

дещо здивованим тоном.

(Сміх)

Я зніяковіла, адже
пожежа не була складна фізично,

то чому він дивився на мене
з таким подивом?

І тоді мені стало зрозуміло:

Скіп, який, між іншим, 
був дійсно хорошим хлопцем

і прекрасним пожежником,

не тільки вважав, що жінки 
не можуть бути сильні,

він також вважав, що
вони не можуть бути мужні.

І не він єдиний.

Друзі, знайомі та незнайомці,

чоловіки та жінки впродовж моєї кр'єри

постійно мене питають:

"Керолайн, всі ці пожежі, вся небезпека -

тобі не страшно?"

Чесно кажучи, я жодного разу не чула,
щоб у чоловіка-пожежника

таке питали. 
І мені стало цікаво,

чому від жінок не очікували мужності?

Відповідь почала вимальовуватись,

коли моя подруга пожалілась мені,

що її донька -
страшна боягузка,

і, отже, я почала помічати,

і так, дочка була налякана,

проте більше того,
батьки були налякані.

Більшість того, що вони їй казали,
коли вона була надворі,

починалось із: "Будь обережна",
"Стережись" або "Ні".

Мої друзі не були поганими батьками.

Вони лише робили те, 
що робить більшість батьків:

застерігали своїх доньок набагато
більше, ніж синів.

Якось провели дослідження, використовуючи
пожежний шест на дитячому майданчику:

дослідники помітили, що дівчаток
майже завжди застерігали

щодо ризику пожежного шесту,
одночасно і мами, і тати,

і якщо дівчатка все ще хотіли
бавитись на пожежному шесті,

найчастіше один із батьків
супроводжував її.

А що з хлопчиками?

Їх заохочували гратись
на пожежному шесті,

незважаючи на будь-які 
сумніви, що в них могли бути,

і часто батьки пропонували
вказівки, як користуватись ним самотужки.

Тож яку думку це вселяє 
хлопчикам та дівчаткам?

Ну, таку що дівчатка тендітні
і більше потребують допомоги,

а хлопчики можуть і повинні
розв'язувати складні завдання самотужки.

Дівчатка повинні боятися,

а хлопчики мають бути безстрашними.

Іронія полягає в тому, 
що в такому юному віці

хлопчики і дівчатка досить 
подібні фізично.

До того ж, дівчатка часто 
сильніші до підліткового віку

і більш зрілі.

Проте ми, дорослі, поводимось,

наче дівчатка тендітніші,

більше потребують допомоги

і не можуть витримати стільки.

Це думка, яку ми засвоюємо
в дитинстві,

і це думка, яку ми повністю поглинаємо,
коли дорослішаємо.

Жінки в неї вірять, чоловіки в неї вірять

і вгадайте що?

Коли ми стаємо батьками,
ми передаємо її власним дітям

і так воно продовжується.

Отже, я отримала свою відповідь.

Ось чому від жінок, навіть пожежників,

чекали страху.

Ось чому жінки часто і є налякані.

Я знаю, що дехто з вас не повірить,
коли я скажу,

що я не проти страху.

Я знаю, що це важлива емоція,
яка існує, щоб вберегти нас.

Проблема в тому, що 
страх - основна реакція,

якій ми вчимо і яку заохочуємо в дівчатках

щоразу, як вони стикаються з 
чимось поза зоною комфорту.

Отже, я була пілотом параплану
багато років...

(Оплески)

а параплан - це схоже на парашут крило,

яке дуже добре літає,

проте я знаю, що для багатьох
воно більше схоже на простирадло,

до яког вчепили мотузки.

(Сміх)

Я провела багато часу на вершинах гір,

наповнюючи простирадло повітрям,

збігаючи та злітаючи.

І я знаю, про що ви думаєте.

Ви думаєте: "Керолайн,
трохи страху тут не зашкодило б",

і маєте рацію - не зашкодило б.

І я запевняю вас, я відчувала страх.

Проте на тій вершині гори,

чекаючи на правильний вітер,

я відчувала ще стільки всього іншого:

захоплення, впевненість.

Я знала, що я хороший пілот.

Я знала, що умови гарні,
інакше мене б там не було.

Знала, як це прекрасно - бути
на тисячах метрів високо у повітрі.

Тож - так, страх був присутній,

проте я дуже уважно на нього подивилась,

оцінила, наскільки він доцільний

і поставила його туди, де йому і місце,

яке частіше було позаду

мого захоплення, мого прагнення

та моєї впевненості.

Тож я не проти страху.

Я просто за хоробрість.

Я не кажу, що ваші дівчатка
повинні бути пожежницями

чи парапланеристками,

але я кажу, що ми виховуємо наших дівчаток
боязкими і навіть безпомічними,

і це починається тоді, коли ми 
застерігаємо їх від фізичного ризику.

Страх, якому ми вчимося 
і враження, яких не отримуємо,

залишаються з нами, коли ми стаємо
жінками,

і перетворюються у всі ті речі,
з якими стикаємось і яких стараємось позбутись:

наші сумніви у висловленні думки,

наша розважливість, щоб подобатись,

і наш брак упевненості
у власних рішеннях.

То як нам стати хоробрими?

Ось гарні новини.

Хоробрості можна навчитись,

і як усе, чого вчаться,

вона потребує практики.

Отже, спочатку

ми повинні глибоко вдихнути

і заохочувати наших дівчаток

кататись на скейтборді, лазити по деревах

і кружляти на пожежному шесті
на дитячому майданчику.

Це те, що зробила моя власна мати.

Вона тоді цього не знала,

проте у дослідників є для цього назва.

Вони називають це ризикованою грою,

і дослідження показують, що ця гра
дуже важлива для дітей, всіх дітей,

бо вона вчить оцінювати небезпеку,

вона вчить відкладати задоволення,

вона вчить гнучкості,

вона вчить впевненості.

Іншими словами,

коли діти виходять надвір
і практикують хоробрість,

вони засвоюють цінні уроки життя.

По-друге, ми маємо припинити
застерігати наших дівчат, навмисно чи ні.

Тож зауважне наступного разу, коли кажете:

"Будь обережна, бо поранишся",

чи "Не роби цього, це небезпечно".

І пам'ятайте, що часто
під цими словами ховається натяк:

ти не повинна докладати зусиль,

ти не вмієш нічого робити,

що маєш боятися.

По-третє,

ми, жінки, також повинні 
практикувати хоробрість.

Ми не можемо навчити наших дівчат,
поки ми не навчимо себе.

Тож от іще одна річ:

страх і захоплення

дають дуже схожі відчуття...

руки, що тремтять, 
підвищене серцебиття,

нервове напруження,

і я б'юсь об заклад, що багато з вас

коли востаннє вважали, що вам
до смерті страшно,

насправді відчували
здебільшого захоплення,

проте ви втратили можливість.

Тож практикуйте.

І якщо дівчатка повинні виходити і
вчитись бути безстрашними,

я розумію, що дорослі не хочуть
вилазити на гіроборди чи дерева,

тож ми всі повинні практикувати

вдома, в офісі

і навіть прямо тут - 
зібратися з духом

і поговорити з тим, ким ви захоплюєтесь.

Врешті-решт, коли ваша дівчинка, скажімо,

зупинилась на своєму велосипеді 
на крутому пагорбі,

з якого їй надто страшно
з'їжджати,

вкажіть їй на її хоробрість.

Врешті, може цей пагорб і 
справді надто крутий,

проте вона дійде до такого висновку
через мужність, а не страх.

Бо це стосується не 
крутого схилу перед нею.

Це стосується життя перед нею

і того, що вона має всі інструменти,

щоб пережити і оцінити

всі небезпеки,
від яких ми не можемо її вберегти,

всі виклики, в яких нас не буде поруч,
щоб допомогти,

все, з чим наші дівчатка тут

і у всьому світі

стикатимуться у майбутньому.

І, між іншим,

світовий рекорд із повзання сьогодні...

(Сміх)

...56 кілометрів,

і я б дуже хотіла побачити,
як якась дівчина поб'є його.

(Оплески)