Ми знаходимо один одного завдяки дрібницям | Oлівія Ґетвуд | TEDxABQ

Що робить вірш близьким читачу? Досліджуючи, як нас спонукають вважати наші особисті історії неважливими, поетеса Олівія Ґетвуд висвітлює цінність на перший погляд буденного, та його потенціал зв'язати нас з тисячами. Олівія Ґетвуд - поетеса-мандрівниця, виконавиця та педагог з Альбукерке, Нью-Мексико. Як захисниця 9 розділу поправки про освіту, Олівія їздить по країні, даючи лекції в коледжах, університетах, середніх та старших школах, навчаючи молодь про допустиме, образ тіла, сексизм у ЗМІ та поезію, як метод соціальної справедливості. Робота Олівії була висвітлена на HBO, Verses & Flow та The Huffington Post. а також в Muzzle Magazine, Winter Tangerine та Tinderbox серед інших. Вона стала фіналісткою Національного поєдинку з поезії, поетичних змагань жінок світу та Юних нових голосів. Олівія непохитно вірить у жіночу силу, особливо в силу підлітків, більшість своєї кар'єри вона присвятила розробці платформ, де б молоді жінки могли відчути свою значущість, присутність та силу, аби відточити свій голос. Вона авторка бестселлера за версією Amazon "Новий американський найкращий друг".

Цей виступ записано на місцевій події TEDx, проведеній у форматі конференції TED, але організованій незалежно місцевою спільнотою. Щоб дізнатися більше, перейдіть, будь ласка, за посиланням: http://ted.com/tedx

Джордан переконала мене,
що тампони огидні.

"Від них твоя білизна тхне, як брудні
велосипедні ланцюги", - казала вона.

Ми сиділи на квітчастій, обтягнутій
пластиком канапі її мами,

одна з нас у купальнику,

а інша - повністю одягнута.

Вода була її "пунктиком",
а я боялась тампонів.

Чи радше боялась недослідженого лона.

М'язу, який тримає, штовхає,
утримує та захищає.

Вона сказала; "Я зроблю це за тебе!"

Ми бачили одна одну голими багато разів.

Ми приймали разом душ
та порівнювали наші соски,

хотіли обмінятись деякими частинами тіла.

Тож це не було дивно,

коли я присіла на туалетне сидіння,
а вона лежала на підлозі,

наче механік, який оглядає дно машини.

(Сміх)

Тримаючи в руках спринцівку,

вона втиснула в мене пресовану вату.

Це останнє, що я побачила

перед тим, як все щезло,

(Сміх)

і я впала на підлогу.

Джордан, науковиця з питань крові,
в бірюзовому купальнику,

сказала: "Тепер ти готова йти плавати."

Дякую.

(Оплески)

Дякую.

(Оплески) (Схвальні вигуки)

Я пишу вірші про свої ноги,

про поцілунки з найкращою
подругою в її спальні,

про вдосконалення навичок
з приховування кривавих плям,

тобто я пишу вірші про дівоцтво,
дивацтво та сором.

Сьогодні я розповім про те,
як малозначимі спогади

можуть об'єднати нас з великим світом.

Бути оповідачем означає піддаватись тиску.

Я бачу це, коли проводжу заняття з поезії,

особливо для старшокласників.

У них є сильне бажання
стати голосами їхнього покоління,

писати поезію, яка врятує світ.

Я захоплююсь цим бажанням.

Я теж цього прагнула.

Але знову і знову переконувалась,

як зі своїх поезій, так і з інших,

що не великі історії
чують мільйони,

а крихітні.

Коли я почала читати поезію в 16 років,

для мене поети були хранителями правди.

Коли поет виходив на сцену,

він був наче чарівник,

який зачаровував аудиторію знаннями.

Мені було цікаво, якою буде
моя правда, як поета,

яку історію чекатимуть від мене.

Що ж,

я стала поетесою,
яка пише про тампони.

Сотні людей з усієї країни

розмовляли зі мною про цей вірш.

Деякі з них також просили когось
допомогти з тампоном,

донедавна я не думала,
що це така поширена практика.

(Сміх)

Дехто з них теж млів першого разу,

донедавна я не знала,
що це - поширене явище.

Дехто не мав такого досвіду,

але мав найкращу подругу, таку як Джордан,

галасливу жваву дівчину,
яка все контролює навколо себе.

Дехто з них був, як Джордан.

Дехто й досі є.

Ось де ми знайшли зв'язок:

через особливе.

Якщо ми дозволимо собі
подивитись на спогади

не як на щось неважливе чи незначне,

а як на музей -

архів моментів, які, незважаючи
на розмір, є однаково важливі -

то знайдемо поезію.

Все починається з погляду
на момент, як на важливий.

Часто я чую, як люди,
особливо дівчата-підлітки,

розмовляють про життя,
як про щось монотонне або нудне.

Нам створюють такі умови,

аби відводити менше місця розповідям,

а більше - історіям,

які історично мають більше значимості.

По-перше, ми маємо протистояти
необхідності стирати наші життя.

Як тільки ми назвали момент,

ми можемо стимулювати процес його опису.

Я вжила слово стимулювати,

тому що писати в дрібницях -

це дозволити собі бути жадібним,

бути терплячим зі своєю мовою,

ознайомити читача з кожним кутком
та закапелком вашого життя.

І коли ми ділимось цим моментом,

ми бачимо, як будується зв'язок.

Якщо хтось в цій кімнаті встане та розкаже
свою найбільш чудернацьку історію,

то ні в кого в цій кімнаті
не буде такої ж історії.

Ми не шукаємо ідентичних історій,

ми шукаємо зв'язок.

Зв'язок будується через
знання, як це - бути.

І єдиний спосіб відчути це

полягає у інтуїтивному описі та уяві.

Як же ми визначаємо важливі моменти?

Що ж,

деколи ми так натреновані
не помічати краси наших історій,

що нам потрібна допомога,
аби розгледіти її.

На заняттях я розповідаю
про поезію та спогади

і кажу студентам записати
незначний спогад.

Звісно, вони можуть це зробити.

Зазвичай, оглядаючись назад,
випливає коротка нечітка історія,

яка розвивається за окремою
хронологічною лінією.

Важливо підмітити,

що спогад, який вони вибирають,
для них досить важливий.

Якщо ми чесні зі своїми спогадами,

і помічаємо, що не виходить з голови,
навіть якщо ми не розуміємо чому так,

ми маємо взяти до уваги
та довіритись інстинкту.

Потім все зв'язується в ціле.

Це ніби щось протилежне інтуїції,

тобто чим більше ми вдаємося в деталі,
тим універсальнішою є історія,

але дозвольте пояснити.

Я кажу своїм студентам

вибирати один об'єкт,
який є необхідним для розповіді.

Я кажу їм зосередитись на ньому

та переказати історію,
щоб об'єкт був у центрі.

Наприклад, це басейн.

Якщо спогад пов'язаний з басейном,

то замість опису заднього двору,

ви безсумнівно напишете так,

щоб був присутній басейн,

запах хлорки, відблиск голубої води,

ваш новий купальник.

Якщо б я сказала вам
ще більше сконцентруватись,

і розповісти історію, де б у центрі
був купальник,

ви б могли описати,
як ви почувались вперше в бікіні,

як ви звикали до того,
що він натирає вам сідниці,

як ви соромились свого живота,

і весь день прикривали руками
нижню частину живота.

Можливо, на вечірці була дівчина,

яка носила бікіні з 11 років,

і сказала неприємність
про ваш живіт,

і ви сиділи, закутавшись в рушник,

а всім решта було байдуже.

Отож, ви щойно написали вірш
про вечірку біля басейну.

але ви також написали
про образ тіла, сором та дівоцтво,

і раптом ви встановили зв'язок

зі всіма, хто відчував те ж.

Ось де ми знаходимо одне одного.

Ось чому вірші та розповіді важливі.

Я знаю, що не кожен
у цій кімнаті є письменником.

Але кожен має історію.

Я тут не для того,
аби сказати: напишіть вірш,

але сподіваюсь, що ви підете
зі знанням, як це зробити.

Найбільше я хочу,

щоб кожен поглянув на малозначущий
спогад у новому світлі.

Я хочу, аби ви зрозуміли,
що про ваші історії варто говорити.

Автором однієї з моїх улюблених
цитат є поет Ґуанте,

він сказав: "Не розповідайте
мені про війну,

а про пусту спальню вашого брата."

Коли я почала писати свою першу книжку,

у мене не було наміру
написати безліч історій

про дівоцтво, сором чи тіло,

тому я просто написала серію анекдотів,

у яких би йшлось про ті теми.

А зараз

пригадайте свій перший поцілунок.

Де він був.

З ким.

Що ви відчули.

Я хочу розповісти
про свій перший поцілунок,

давайте подивимось,
що у нас спільного.

Я репетирувала цю розповідь.

Уявляла в душі,
наче даю інтерв'ю.

Це було в 2004, його звали Ноа,

мій кращий друг ще з початкової школи.

Ми хотіли, аби цей поцілунок
приніс користь обом,

аби ми могли про нього розповісти дітям,

але щоб він не розбив серце
і не довів до сексу.

Я люблю цю історію,

бо моє життя стало змістовним та цікавим.

Але завжди була Марго.

Як вона влучно плювала
липкою гумкою.

Як я була хлопцем,

тому що обожнювала кеди
та стриглась у барбер шопах.

Як ми приймали разом душ, переодягались,

стрибали в річку,
аби мати змогу спостерігати,

як вона одним рухом знімає купальник
з мокрого тіла.

Як нам було погано через гру,

і ми цілувались
на розкладному ліжку,

і коли ми закінчили битись
одне об одного, наче моль

об лампу на ґанку,

ми могли скласти ліжко

і кімната знову ставала
такою ж, як і до того

за секунду.

Дякую

(Оплески)