Тож, я почну ось з чого:

декілька років тому мені подзвонила організатор заходу,

на якому я мала виголосити промову.

Вона подзвонила і сказала:

«Я вагаюсь, що

написати про тебе у листівці».

І я подумала: «У чому проблема?»

І вона сказала: «Я бачила твої виступи

і маю намір назвати тебе дослідником,

але боюсь, якщо назву тебе дослідником, ніхто не прийде,

оскільки тебе вважатимуть нудною та неактуальною».

(Сміх)

Добре.

І вона сказала: «Але мені сподобались твої промови,

бо ти оповідач.

Тож я вирішила, що назву тебе оповідачем».

І звичайно ж моя академічна, непевна у собі частина

викрикнула: «Ким ти збираєшся мене назвати?»

І вона сказала: «Я збираюсь назвати тебе оповідачем».

І я подумала: «Чому не чарівною феєю?»

(Сміх)

Я сказала: «Дозволь мені хвилинку подумати».

Я спробувала зібрати всю свою мужність.

І подумала, я - оповідач.

Я аналізую якісні показники.

Я збираю історії; саме цим я займаюсь.

І можливо історії – це факти подані з душею.

І можливо, я лише оповідач.

І тоді я сказала: «Знаєш що?

А чому б не назвати мене дослідником-оповідачем?»

А вона у відповідь: «Ха-ха. Такого не існує».

(Сміх)

Отже, я дослідник-оповідач,

і сьогодні я збираюсь розповісти вам -

ми говоримо про розширення сприйняття -

тому я хочу розповісти вам декілька історій

про частину мого дослідження,

яка кардинально розширила моє сприйняття

і дійсно змінила мій спосіб життя, моє ставлення до кохання,

роботи та батьківських обов’язків.

І тут починається моя розповідь.

Коли я була молодим дослідником, докторантом,

у перший рік у нас був професор-дослідник,

який сказав нам:

«Запам’ятайте,

все, що не можна виміряти, не існує».

І я подумала, що він просто заграє зі мною.

Я запитала: «Чесно?» і він відповів: «Абсолютно».

Хочу, щоб ви зрозуміли,

що я маю ступінь бакалавра з соціальної роботи, ступінь магістра з соціальної роботи,

і я працювала над отриманням ступеня доктора з соціальної роботи,

тож вся моя наукова кар’єра

була оточена людьми,

які вважали, що

життя - безладне, люби його таким.

А я вважала так, життя - безладне,

його треба почистити, впорядкувати

і покласти у красиву коробочку.

(Сміх)

І ось уявіть, я знайшла свій шлях,

почала будувати захоплюючу кар’єру -

як говорять соцпрацівники -

занурилась у робочий дискомфорт.

Я звикла робити так: вдарити дискомфорт по голові,

відсунути його і отримати всі п’ятірки.

Це було моє кредо.

Тож я перебувала у радісному очікуванні.

І я подумала, знаєте що, це кар’єра для мене,

тому що мене цікавлять заплутані теми.

Але я хочу навчитись їх розплутувати.

Я хочу зрозуміти їх.

Я хочу проникнути у все те,

що вважаю важливим,

і розшифрувати код, щоб всі могли його прочитати.

Тож я почала зі стосунків.

Оскільки, пропрацювавши 10 років соціальним працівником,

усвідомлюєш,

що ми тут заради стосунків.

Стосунки - це мета і зміст нашого життя.

У цьому сутність.

Не важливо, чи ви говорите з людьми,

які працюють у сфері соціальної справедливості, психічного здоров’я, насильства чи безпритульності,

що ми знаємо, так це те, що стосунки,

здатність відчувати прив’язаність -

закладена на нейробіологічному рівні -

це те, чому ми тут.

Тому я подумала, знаєте що, я почну зі стосунків.

Вам знайома ситуація,

коли начальник оцінює вашу роботу,

називає 37 пунктів, які ви виконуєте бездоганно,

але є один - можливість росту?

(Сміх)

І єдине, про що ви думаєте – це можливість росту, чи не так?

І очевидно моя робота пішла таким же шляхом,

тому що, коли ти запитуєш людей про кохання,

вони розповідають про розчарування.

Коли ти запитуєш людей про приналежність,

вони розповідають про найбільш гнітючі моменти

відкинутості.

І коли ти запитуєш людей про стосунки,

вони розповідають історії про втрату стосунків.

Тож дуже швидко - через шість тижнів після початку дослідження -

я наткнулась на безіменне поняття,

яке розкрило стосунки з тієї сторони,

яку я ніколи не розуміла і не помічала.

Я призупинила дослідження

і вирішила з'ясувати, що це.

І виявилось, що це сором.

І сором легко зрозуміти,

як страх втрати стосунків.

Чи є в мені щось таке,

що, якщо інші люди дізнаються про це або помітять,

я не буду вартий стосунків з ними.

І я скажу вам наступне:

це почуття універсальне, воно властиве всім.

Сорому не відчувають лише ті люди,

які не здатні до співчуття чи стосунків.

Ніхто не хоче про це говорити,

і чим менше ми про це говоримо, тим більше воно проявляється.

Що підкріплює почуття сорому,

фраза «Я недостатньо хороший»,

нам всім знайоме це почуття:

«Я недостатньо білий. Я недостатньо стрункий,

недостатньо багатий, красивий, розумний

чи успішний».

В основі цього лежала

надзвичайна вразливість,

думка про те,

що для того, щоб стосунки склались,

ми повинні дозволити людям побачити себе,

побачити з середини.

І ви знаєте, як я ставлюсь до вразливості - я ненавиджу вразливість.

І тоді я подумала, це мій шанс

відкинути її своєю вимірювальною палицею.

Я починаю атаку, я планую розібратись з усім цим,

я планую витратити рік, я планую цілковито розкласти почуття сорому,

я планую зрозуміти, як працює вразливість,

я планую обхитрити її.

Тож я була готова, і я була у радісному очікуванні.

Як ви здогадуєтесь, нічого доброго з цього не вийшло.

(Сміх)

Ви знаєте це.

Я б могла довго розповідати про сором,

але мені б довелось забрати час інших промовців.

Але все це зводиться до наступного -

і ,можливо, це одне з найважливіших відкриттів, яке я зробила для себе

за десять років цього дослідження.

Мій один рік

перетворився на шість років,

тисячі історій,

сотні довгих інтерв’ю, фокус-груп.

Люди надсилали мені сторінки своїх щоденників

і надсилали свої історії -

тисячі історій за шість років.

І я, наче, розібралася з цим.

Я зрозуміла, що таке сором,

і як він працює.

Я написала книгу,

опублікувала теорію,

але щось було не в порядку -

і воно полягало у наступному,

якщо приблизно взяти опитаних мною людей

і поділити їх на людей,

які справді мають почуття гідності, -

ось до чого все зводиться,

почуття гідності -

вони мають сильні почуття любові і приналежності -

і людей, які лише борються за це,

людей, які завжди вагаються, чи вони достатньо хороші.

Була лише одна складова,

яка розділяла людей, що мають

сильне почуття любові та приналежності

від людей, які лише прагнуть цього.

І вона полягала у тому, що люди, які мають

сильне почуття любові і приналежності,

вірять у те, що вони гідні любові і приналежності.

Це все.

Вони вірять, що вони гідні.

І для мене, складність,

яка заважає нашим стосункам -

це страх, що ми не гідні стосунків, -

становила особистий та професійний інтерес,

я відчувала, що маю зрозуміти це краще.

І я зробила наступне,

я взяла всі інтерв’ю,

де я бачила гідність, де я бачила, що люди живуть таким чином,

і почала їх вивчати.

Що спільного мають ці люди?

Я маю легку залежність від канцелярських товарів,

але це інша історія.

Тож я взяла гарну папку і маркер "Шарпі"

і замислилась над тим, як назвати це дослідження.

І перше слово, яке спало на думку,

було «щирі».

Це щирі люди, життя яких виходить з глибокого почуття власної гідності.

Тож я підписала папку

і почала вивчати інформацію.

Фактично, так я почала

чотирьохденний

інтенсивний аналіз інформації,

де я повернулась до усіх тих інтерв’ю, історій та подій.

У чому суть? Яка модель поведінки?

Мій чоловік разом з дітьми поїхав з міста,

тому що я починаю творити у божевільному стилі Джексона Поллока,

коли я безупинно пишу

і перебуваю на своїй дослідницькій хвилі.

І ось, що я виявила.

Що вони мали спільного,

так це почуття сміливості.

І я хочу наголосити на відмінності між сміливістю та відвагою.

Сміливість (courage), початкове визначення сміливості,

коли це слово вперше увійшло в англійську мову, -

походить від латинського слова "соr", що означає "серце", -

і початкове значення -

розповідати історію про себе від щирого серця.

Тож ці люди

просто мали сміливість

бути недосконалими.

У них було співчуття,

щоб бути добрими в першу чергу до себе, а потім й до інших,

оскільки, як виявилось, ми не можемо проявляти співчуття до інших людей,

якщо ми не ставимось добре до себе.

І останнє, у них були стосунки,

і у цьому полягала складність -

в результаті їхньої щирості,

вони були готові відмовитись від того, ким вони мають бути,

щоб бути тими, ким вони є насправді,

що є обов’язковою умовою для того,

щоб стосунки склались.

Ці люди мали ще дещо спільне,

а саме -

вони цілковито прийняли вразливість.

Вони вважали,

те, що робить їх вразливими,

робить їх красивими.

Вони не говорили, що почуття вразливості

приємне,

але й не вважали його нестерпним -

що я чула під час інтерв’ю про сором.

Вони говорили лише про те, що воно необхідне.

Вони говорили про готовність

сказати першими «Я тебе кохаю»,

готовність

робити щось,

не маючи жодних гарантій,

готовність

спокійно чекати дзвінка від лікаря,

після того, як вам зробили мамограму.

Вони готові вкладати у стосунки,

які можливо складуться, а можливо й ні.

Вони надавали цьому першочергового значення.

Особисто я вважала це зрадою.

Я не могла повірити, що заприсяглась у вірності

дослідженню -

досліджувати означає

контролювати і передбачати, вивчати явища,

заради чіткої цілі -

контролювати і передбачати.

І тоді моя місія

контролювати і передбачати

отримала відповідь, що треба жити, не боячись вразливості,

і припинити контролювати та передбачати.

Це викликало невелику кризу -

(Сміх)

яка насправді виглядала так.

(Сміх)

Так і вийшло.

Я назвала це кризою, а мій психотерапевт називає це духовним пробудженням.

Духовне пробудження звучить краще, ніж криза,

але запевняю вас, це була криза.

Тож мені довелось відкласти роботу і шукати психотерапевта.

Дозвольте мені сказати вам дещо: ви багато дізнаєтесь про себе,

коли дзвоните друзям і говорите: «Я думаю, мені треба відвідати спеціаліста.

Можеш порадити когось?»

Тому що п’ять з моїх друзів відреагували приблизно так:

«Ууу. Я б не хотів опинитись на місці твого психотерапевта».

(Сміх)

Я запитала: «Як це розуміти?»

А вони у відповідь: «Знаєш, я просто хочу сказати тобі.

Не бери з собою вимірювальну палицю».

Я сказала: «Добре».

Тож я знайшла терапевта.

На першу зустріч з Діаною

я принесла опис того,

як живуть щирі люди, і я сіла.

Вона запитала: «Як справи?»

І я відповіла: «Все чудово, я в порядку».

Вона запитала: «Що відбувається?»

І це психотерапевт, який працює з психотерапевтами,

тому що ми повинні ходити до них на прийом,

тому що вони мають хороші вимірювальні прилади.

(Сміх)

І я сказала:

«Справа ось у чому, я стикнулась з труднощами».

І вона запитала: «З якими труднощами?»

І я сказала: «У мене проблема з вразливістю.

Я знаю, що вразливість – це причина

сорому, страху

і нашої боротьби за значимість,

але, виявляється, це також джерело

радості, творчості,

приналежності, любові.

І я думаю, що у мене є проблема,

і мені потрібна допомога».

І я сказала: «Але одна річ,

ніяких розмов про сім’ю,

важке дитинство».

(Сміх)

«Мені потрібні стратегії».

(Сміх)

(Оплески)

Дякую.

І тоді вона зробила так.

(Сміх)

І я запитала: «Це погано, так?»

І вона відповіла: «Це ні добре, ні погано».

(Сміх)

«Це просто те, що є».

І я сказала: «О Господи, мене зараз знудить».

(Сміх)

З однієї сторони так і вийшло, а з іншої сторони - ні.

На це пішло близько року.

І ви знаєте, є люди,

які усвідомивши важливість вразливості і ніжності,

припиняють їм протистояти і починають так жити.

А: це не відноситься до мене,

і Б: я навіть не спілкуюсь з такими людьми.

(Сміх)

Для мене, це була вулична бійка, яка тривала цілий рік.

Це був поєдинок.

Вразливість наносила удар, і я била у відповідь.

Я програла битву,

але, ймовірно, повернула своє життя.

І тоді я повернулась до дослідження

і провела наступних декілька років,

намагаючись зрозуміти,

які рішення приймають ці щирі люди,

і що ми робимо

з вразливістю.

Чому ми так наполегливо боремось з нею?

Чи я одинока у боротьбі з вразливістю?

Ні.

Ось що я дізналась.

Ми стримуємо вразливість,

коли чекаємо важливого дзвінка.

Цікаво, що коли я опублікувала на Твітері і Фейсбуку

таке питання: «Що для вас вразливість?

Що змушує вас відчувати себе вразливими?»

Вже за півтори години я отримала 150 відповідей.

Тому що я хотіла знати,

у чому справа.

Попросити чоловіка про допомогу,

бо я захворіла, а ми нещодавно одружились;

ініціювати секс зі своїм чоловіком;

ініціювати секс зі своєю дружиною;

отримати відмову; запросити когось на побачення;

чекати, коли лікар передзвонить;

отримати вимушену відпустку; відправити працівника у вимушену відпустку -

це світ, у якому ми живемо.

Ми живемо у вразливому світі.

І ми намагаємось подолати це,

стримуючи вразливість.

І я думаю, цьому є підтвердження,

і це підтвердження має декілька причин,

але найголовніша причина полягає у тому,

що ми - найбільш погрузле у боргах,

страждаюче від ожиріння,

залежне і нашпиговане таблетками

доросле покоління в історії Америки.

Проблема полягає у тому, - я дізналась про це у процесі дослідження -

що ми не можемо вибірково стримувати емоції.

Не можна сказати, ось це для мене погано.

Ось вразливість, ось горе, ось сором,

ось страх, ось розчарування,

я не хочу це відчувати.

Я візьму кілька пляшок пива і тістечко з бананом та горіхами.

(Сміх)

Я не хочу це відчувати.

І мені знайомий цей розуміючий сміх.

Я заробляю на життя тим, що порпаюсь у ваших життях.

Господи.

(Сміх)

Ви не можете стримувати неприємні почуття,

не стримуючи наслідки, наші емоції.

Ми не можемо стримувати вибірково.

Тож коли ми стримуємо їх,

ми пригнічуємо радість,

ми пригнічуємо вдячність,

ми пригнічуємо щастя.

І тоді ми нещасні,

і ми шукаємо мету та зміст,

і ми почуваємо себе вразливими,

і тоді ми беремо кілька пляшок пива і тістечко з бананом та горіхами.

І починається небезпечне коло.

На мою думку, нам варто замислитись -

чому і як ми стримуємо.

І мова не йде лише про залежність.

Ми робимо ще дещо -

все неоднозначне ми перетворюємо на однозначне.

Релігія відійшла від віри і таїнства

до визначеності.

Я правий, ти неправий. Замовкни.

Ось так.

Лише визначеність.

Чим більше ми боїмось, тим більш вразливими стаємо,

і тим більше ми боїмось.

Саме так виглядає сьогодні політика.

Більше немає обговорень.

Більше немає розмови.

Лише звинувачення.

Чи знаєте ви, як описане звинувачення у дослідженні?

Це спосіб звільнитись від болю та дискомфорту.

Ми прагнемо досконалості.

Якщо є хтось, хто хоче, щоб життя виглядало саме так, то це я,

але це не діє.

Тому що ми беремо жир з сідниць

і переносимо його на щоки.

(Сміх)

Я сподіваюсь, що через сто років,

люди, оглядаючись назад, скажуть: «От це так!»

(Сміх)

І, що найнебезпечніше, ми намагаємось вдосконалити

наших дітей.

Дозвольте мені розповісти, як ми ставимось до наших дітей.

Вони запрограмовані на боротьбу, коли приходять у цей світ.

І коли ви тримаєте цих досконалих малюків на руках,

ваше завдання не у тому, щоб сказати: «Гляньте, вона досконала.

Моє завдання зберегти її такою ж досконалою -

переконатись, що у п’ятому класі вона стане членом тенісної команди і поступить в університет до сьомого».

Ми повинні робити не це.

Ми повинні глянути і сказати:

«Знаєш що? Ти недосконала і ти створена для боротьби,

але гідна любові і приналежності».

Ось у чому полягає наше завдання.

Покажіть мені покоління дітей, вихованих так,

і ми покінчимо з проблемами, які маємо сьогодні.

Ми вдаємо, наче те, що ми робимо,

не має впливу на інших людей.

Ми робимо це в особистому житті.

Ми робимо так на підприємствах -

чи це позика в банку, чи витік нафти,

чи скасування замовлення -

ми вдаємо, наче те, що ми робимо,

не має значного впливу на інших людей.

Я б сказала компаніям: люди, це не перший виклик у нашому житті.

Нам лише потрібно, щоб ви були щирими і чесними

і сказали: «Вибачте.

Ми все владнаємо».

Але є й інший шлях, і на цьому я закінчу.

Ось що я виявила:

дозволити, щоб нас побачили,

побачили з середини,

з усіма нашими слабкостями,

любити усім серцем,

навіть якщо немає жодних гарантій, -

і це справді важко,

і я можу сказати вам як мама, це надзвичайно важко -

виражати вдячність і радість

у такі моменти жаху,

коли ми замислюємось: «Чи можу я любити тебе так сильно?

Чи можу я вірити в це так віддано?

Чи можу так гостро реагувати на це?»

просто зупинитись, і замість того, щоб бідкатись про те, що може статись,

сказати: «Я вдячний,

тому що відчувати себе вразливим значить бути живим».

І останнє, на мою думку, найважливіше -

вірити у те, що ми повноцінні.

Бо коли ми діємо, виходячи з переконання,

що ми повноцінні,

тоді ми припиняємо кричати і починаємо слухати,

тоді ми стаємо добрішими і ніжнішими до людей, які нас оточують,

і добрішими та ніжнішими до себе.

Це все. Дякую.

(Оплески)