Коли я був у п'ятому класі,

я купив випуск коміксів 
"DC Comics Presents #57"

з розкладки 
в місцевому книжковому магазині,

і той комікс змінив моє життя.

Поєднання слів та картинок 
зробило зі мною щось таке,

чого не бувало раніше,

і я відразу закохався у комікси.

Я спрагнено читав комікси,

але ніколи не приносив їх до школи.

На рівні підсвідомості я розумів, 
що комікси й школа непоєднувані.

Моїм батькам вони точно не подобались

і я був певний, 
що з вчителями буде так само.

Адже вони ніколи 
не використовували їх в уроках.

Комікси й графічні романи 
не можна було брати на домашнє читання

і їх ніколи не продавали 
на щорічному книжковому ярмарку.

Однак я все ж читав комікси

і навіть почав їх створювати.

В результаті,
я став успішним художником

і заробляю коміксами 
та малюванням на життя.

Я також став шкільним вчителем.

Тут я викладав:

Школа єпископа О’Доуда 
в Окленді, штат Каліфорнія.

Я потроху викладав 
і математику, і малювання,

але в основному інформатику.

Я пропрацював там 17 років.

Коли я був ще «зеленим» вчителем,

я намагався приносити 
на свої уроки комікси.

Я пам'ятаю, як на першому ж уроці 
розповідав своїм учням,

що я ще й художник.

Не те, щоб я планував 
використовувати комікси для навчання.

Просто я сподівався, 
що вони вважатимуть мене крутим.

(Сміх)

Я помилявся.

Це було в 90-х,

тож комікси ще не мали 
такого культурного впливу, як сьогодні.

Мої учні не думали, що я крутий.
Вони вважали мене задротом.

Що гірше, коли я давав 
складний матеріал,

вони намагалися 
відволікати мене коміксами.

Хтось піднімав руку,
питав щось типу:

"Містер Янґ, як думаєте, 
хто виграє бійку:

Супермен чи Галк?"

(Сміх)

Я швидко зрозумів, що мені варто 
розділяти викладання і малювання.

Здавалося, що підсвідомість у 5 класі 
мене не обманула.

Коміксам не місце в школі.

І все ж, я помилявся.

Коли я вже кілька років викладав,

я на власному досвіді зрозумів 
освітній потенціал коміксів.

Якось мене попросили 
побути на заміні на уроках алгебри.

Мене попросили вести уроки весь семестр,
та була проблема.

Тоді я працював ще й 
спеціалістом з освітніх технологій.

Раз на кілька тижнів

мені доводилося пропускати 
один чи два уроки алгебри,

бо я мав допомагати іншому вчителю

вести урок з використанням комп'ютера.

Для учнів, в котрих я мав вести алгебру, 
це був жах.

Уявіть: у вас вже і так
заміна на півроку,

а тут ще й заміна заміни буде? 
Це ж просто жах.

Щоб в учнів було хоч якесь 
відчуття стабільності,

я почав записувати свої лекції на відео.

Потім я передавав записи своїй заміні, 
щоб вони програвали їх учням.

Я намагався зробити ті відео 
якомога цікавішими.

Я навіть додавав невеличкі спецефекти.

Наприклад, розв'язавши задачу на дошці,

я плескав у долоні

і дошка чудом ставала чистою.

(Сміх)

Я думав, що це круто.

Я був упевнений,
що учням це сподобається,

та я помилявся.

(Сміх)

Відеолекції були катастрофою.

До мене підходили учні й казали:

"Містер Янґ, ми думали,
що Ви нудний в житті,

але на відео Ви просто нестерпний."

(Сміх)

У відчаї я почав малювати 
свої лекції у вигляді коміксів.

Я робив їх дуже швидко, 
не маючи жодного плану.

Я брав маркер і малював 
сценку за сценкою,

обмірковуючи, що саме я хочу 
розповісти в процесі.

Ці лекції-комікси виходили

десь по 4-6 сторінок.

Я їх ксерив, віддавав заміні, 
щоб ті передали їх учням.

І на мій подив,

ці лекції-комікси стали справжнім хітом.

Учні просили мене робити їх,

навіть коли я читав лекцію в класі.

Намальованим я подобався їм більше,
ніж живим.

(Сміх)

Я здивувався,
бо мої учні – це покоління,

що виросло на відео.

Тому я думав, що по відео
їм буде вчитися зручніше,

ніж по записах.

Та коли я з ними поспілкувався про те,

чому їм так сподобалися лекції-комікси,

я почав розкривати для себе 
освітній потенціал коміксів.

По-перше, на відміну від підручників,

лекції-комікси навчали наочно.

Наші учні зростають 
у візуальній культурі,

тому їм легше 
сприймати інформацію саме так.

Та на відміну від інших візуальних жанрів,

як фільми, серіали, мультфільми чи відео,

комікси є сталими.

Минуле, теперішнє й майбутнє 
зображені пліч-о-пліч на одній сторінці.

Це значить, що швидкість потоку інформації

безпосередньо в руках читача.

Коли учень щось не розуміє 
в моїй лекції-коміксі,

він може перечитати пункт 
в зручному йому темпі.

Вони ніби мають
пульт керування інформацією.

Та цього не можна було сказати 
про мої відеолекції

чи навіть лекції в класі.

Читаючи лекцію, я подаю інформацію
в зручному для мене темпі.

Тож для певних учнів 
і певного типу інформації

саме ці дві риси коміксів – 
наочна і стала –

працюють як дуже потужний 
освітній інструмент.

Коли я тоді викладав алгебру,

я саме отримував ступінь магістра освіти 
в Каліфорнійському університеті Іст Бей.

Я так зацікавився цією ситуацією
з лекціями-коміксами,

що вирішив присвятити
свою магістерську роботу коміксам.

Я хотів з'ясувати,
чому американські освітяни

постійно ухилялися від 
використання коміксів на уроках.

От що я дізнався.

Комікси стали масовим явищем 
у 1940-х,

щомісяця продавали мільйони примірників

і освітяни звернули на це увагу.

Багато вчителів-новаторів 
почали використовувати комікси на уроках

в якості експерименту.

У 1944 році "Журнал 
з освітньої соціології"

присвятив цьому питанню 
цілий випуск.

Здавалося, є прогрес.

Вчителі почали розбиратися.

Та потім з’явився цей хлопець.

Це дитячий психолог 
доктор Фредерік Вертам.

В 1954 році він написав книжку 
"Розбещення невинних",

в якій він стверджує, що комікси 
провокують підліткову злочинність.

(Сміх)

Він помилявся.

Слухайте, доктор Вертам 
був класним чуваком.

Більшість свого життя він працював 
з неповнолітніми злочинцями

і тоді помітив, щоб більшість 
його пацієнтів читає комікси.

Проте доктор Вертам не врахував, 
що в 1940-х та 1950-х

майже кожна дитина в Америці 
читала комікси.

Обґрунтування, наведене доктором Вертамом,
було доволі сумнівним,

проте його книжка спонукала
Сенат Сполучених Штатів

провести ряд слухань,

щоб з'ясувати, чи справді комікси 
є причиною підліткової злочинності.

Слухання тривали майже 2 місяці.

Результати були непереконливими,
проте слухання встигли неабияк зіпсувати

репутацію коміксів 
в очах американського суспільства.

Після цього провідні 
освітяни Америки відступилися

і роками трималися подалі від коміксів.

Лише на початку 1970-х

кілька сміливців знову 
почали експериментувати.

І лише нещодавно,

може років 10 тому,

комікси знову почали 
широко використовувати

в системі американської освіти.

Комікси й графічні романи 
знову почали повертатися

в американські школи.

Це навіть сталося в школі, 
де я раніше викладав.

Містер Сміт, один 
з моїх колишніх колег,

використовує "Зрозуміти комікси" 
Скотта МакКлауда,

коли викладає літературу й кіно, 
бо ця книжка закладає основу

для розуміння взаємозв'язку 
між словом й зображенням.

Містер Бьорнс щороку задає свої учням 
написати твір у формі комікса.

Пропонуючи учням переосмислити 
прозовий твір за допомогою зображень,

він просить їх ретельно обдумати

не лише історію,

але й те, як вона розказана.

А місс Маррок використовує мою книжку 
"Китаєць, народжений в Америці"

на своїх уроках англійської.

Для неї графічні романи

є одним зі способів виконувати 
програму обов'язкових освітніх стандартів.

В освітньому статуті зазначено, 
що учні повинні вміти аналізувати,

як саме візуальні елементи відображають 
зміст, стиль та красу тексту.

А місс Каунтс зібрала вражаючу колекцію

графічних романів у бібліотеці 
Школи єпископа О’Доуда.

Місс Каунтс та її колеги по бібліотеці

були одними з перших, 
хто підтримав комікси

ще на початку 80-х, 
коли в статті у шкільній газеті

зазначили, що сама наявність 
графічних романів у бібліотеці

підвищує користування нею на 80%,

а загальний обіг
іншої літератури зростає

приблизно на 30%.

Натхненні новою хвилею
інтересу зі сторони освітян,

художники зараз створюють 
більше власне освітніх творів

для ринку освіти, ніж будь-коли раніше.

Багато творів спрямовані 
на мовні дисципліни,

однак з'являється все більше 
коміксів та графічних романів

про математику та науку.

STEM-комікси наче незвідана територія,

яку ще належить дослідити.

Американці нарешті починають розуміти,

що комікси не є причиною 
підліткової злочинності.

(Сміх)

Що комікси мають бути 
в арсеналі кожного освітянина.

Нема жодних підстав не використовувати 
комікси й графічні романи

в системі дванадцятирічної освіти.

Вони є наочними

і дають учням цей 
пульт дистанційного керування.

У них є освітній потенціал,

котрий мають реалізувати

такі творчі люди, як ви.

Дякую.

(Оплески)