Коли я був у п'ятому класі,
я купив випуск коміксів
"DC Comics Presents #57"
з розкладки
в місцевому книжковому магазині,
і той комікс змінив моє життя.
Поєднання слів та картинок
зробило зі мною щось таке,
чого не бувало раніше,
і я відразу закохався у комікси.
Я спрагнено читав комікси,
але ніколи не приносив їх до школи.
На рівні підсвідомості я розумів,
що комікси й школа непоєднувані.
Моїм батькам вони точно не подобались
і я був певний,
що з вчителями буде так само.
Адже вони ніколи
не використовували їх в уроках.
Комікси й графічні романи
не можна було брати на домашнє читання
і їх ніколи не продавали
на щорічному книжковому ярмарку.
Однак я все ж читав комікси
і навіть почав їх створювати.
В результаті,
я став успішним художником
і заробляю коміксами
та малюванням на життя.
Я також став шкільним вчителем.
Тут я викладав:
Школа єпископа О’Доуда
в Окленді, штат Каліфорнія.
Я потроху викладав
і математику, і малювання,
але в основному інформатику.
Я пропрацював там 17 років.
Коли я був ще «зеленим» вчителем,
я намагався приносити
на свої уроки комікси.
Я пам'ятаю, як на першому ж уроці
розповідав своїм учням,
що я ще й художник.
Не те, щоб я планував
використовувати комікси для навчання.
Просто я сподівався,
що вони вважатимуть мене крутим.
(Сміх)
Я помилявся.
Це було в 90-х,
тож комікси ще не мали
такого культурного впливу, як сьогодні.
Мої учні не думали, що я крутий.
Вони вважали мене задротом.
Що гірше, коли я давав
складний матеріал,
вони намагалися
відволікати мене коміксами.
Хтось піднімав руку,
питав щось типу:
"Містер Янґ, як думаєте,
хто виграє бійку:
Супермен чи Галк?"
(Сміх)
Я швидко зрозумів, що мені варто
розділяти викладання і малювання.
Здавалося, що підсвідомість у 5 класі
мене не обманула.
Коміксам не місце в школі.
І все ж, я помилявся.
Коли я вже кілька років викладав,
я на власному досвіді зрозумів
освітній потенціал коміксів.
Якось мене попросили
побути на заміні на уроках алгебри.
Мене попросили вести уроки весь семестр,
та була проблема.
Тоді я працював ще й
спеціалістом з освітніх технологій.
Раз на кілька тижнів
мені доводилося пропускати
один чи два уроки алгебри,
бо я мав допомагати іншому вчителю
вести урок з використанням комп'ютера.
Для учнів, в котрих я мав вести алгебру,
це був жах.
Уявіть: у вас вже і так
заміна на півроку,
а тут ще й заміна заміни буде?
Це ж просто жах.
Щоб в учнів було хоч якесь
відчуття стабільності,
я почав записувати свої лекції на відео.
Потім я передавав записи своїй заміні,
щоб вони програвали їх учням.
Я намагався зробити ті відео
якомога цікавішими.
Я навіть додавав невеличкі спецефекти.
Наприклад, розв'язавши задачу на дошці,
я плескав у долоні
і дошка чудом ставала чистою.
(Сміх)
Я думав, що це круто.
Я був упевнений,
що учням це сподобається,
та я помилявся.
(Сміх)
Відеолекції були катастрофою.
До мене підходили учні й казали:
"Містер Янґ, ми думали,
що Ви нудний в житті,
але на відео Ви просто нестерпний."
(Сміх)
У відчаї я почав малювати
свої лекції у вигляді коміксів.
Я робив їх дуже швидко,
не маючи жодного плану.
Я брав маркер і малював
сценку за сценкою,
обмірковуючи, що саме я хочу
розповісти в процесі.
Ці лекції-комікси виходили
десь по 4-6 сторінок.
Я їх ксерив, віддавав заміні,
щоб ті передали їх учням.
І на мій подив,
ці лекції-комікси стали справжнім хітом.
Учні просили мене робити їх,
навіть коли я читав лекцію в класі.
Намальованим я подобався їм більше,
ніж живим.
(Сміх)
Я здивувався,
бо мої учні – це покоління,
що виросло на відео.
Тому я думав, що по відео
їм буде вчитися зручніше,
ніж по записах.
Та коли я з ними поспілкувався про те,
чому їм так сподобалися лекції-комікси,
я почав розкривати для себе
освітній потенціал коміксів.
По-перше, на відміну від підручників,
лекції-комікси навчали наочно.
Наші учні зростають
у візуальній культурі,
тому їм легше
сприймати інформацію саме так.
Та на відміну від інших візуальних жанрів,
як фільми, серіали, мультфільми чи відео,
комікси є сталими.
Минуле, теперішнє й майбутнє
зображені пліч-о-пліч на одній сторінці.
Це значить, що швидкість потоку інформації
безпосередньо в руках читача.
Коли учень щось не розуміє
в моїй лекції-коміксі,
він може перечитати пункт
в зручному йому темпі.
Вони ніби мають
пульт керування інформацією.
Та цього не можна було сказати
про мої відеолекції
чи навіть лекції в класі.
Читаючи лекцію, я подаю інформацію
в зручному для мене темпі.
Тож для певних учнів
і певного типу інформації
саме ці дві риси коміксів –
наочна і стала –
працюють як дуже потужний
освітній інструмент.
Коли я тоді викладав алгебру,
я саме отримував ступінь магістра освіти
в Каліфорнійському університеті Іст Бей.
Я так зацікавився цією ситуацією
з лекціями-коміксами,
що вирішив присвятити
свою магістерську роботу коміксам.
Я хотів з'ясувати,
чому американські освітяни
постійно ухилялися від
використання коміксів на уроках.
От що я дізнався.
Комікси стали масовим явищем
у 1940-х,
щомісяця продавали мільйони примірників
і освітяни звернули на це увагу.
Багато вчителів-новаторів
почали використовувати комікси на уроках
в якості експерименту.
У 1944 році "Журнал
з освітньої соціології"
присвятив цьому питанню
цілий випуск.
Здавалося, є прогрес.
Вчителі почали розбиратися.
Та потім з’явився цей хлопець.
Це дитячий психолог
доктор Фредерік Вертам.
В 1954 році він написав книжку
"Розбещення невинних",
в якій він стверджує, що комікси
провокують підліткову злочинність.
(Сміх)
Він помилявся.
Слухайте, доктор Вертам
був класним чуваком.
Більшість свого життя він працював
з неповнолітніми злочинцями
і тоді помітив, щоб більшість
його пацієнтів читає комікси.
Проте доктор Вертам не врахував,
що в 1940-х та 1950-х
майже кожна дитина в Америці
читала комікси.
Обґрунтування, наведене доктором Вертамом,
було доволі сумнівним,
проте його книжка спонукала
Сенат Сполучених Штатів
провести ряд слухань,
щоб з'ясувати, чи справді комікси
є причиною підліткової злочинності.
Слухання тривали майже 2 місяці.
Результати були непереконливими,
проте слухання встигли неабияк зіпсувати
репутацію коміксів
в очах американського суспільства.
Після цього провідні
освітяни Америки відступилися
і роками трималися подалі від коміксів.
Лише на початку 1970-х
кілька сміливців знову
почали експериментувати.
І лише нещодавно,
може років 10 тому,
комікси знову почали
широко використовувати
в системі американської освіти.
Комікси й графічні романи
знову почали повертатися
в американські школи.
Це навіть сталося в школі,
де я раніше викладав.
Містер Сміт, один
з моїх колишніх колег,
використовує "Зрозуміти комікси"
Скотта МакКлауда,
коли викладає літературу й кіно,
бо ця книжка закладає основу
для розуміння взаємозв'язку
між словом й зображенням.
Містер Бьорнс щороку задає свої учням
написати твір у формі комікса.
Пропонуючи учням переосмислити
прозовий твір за допомогою зображень,
він просить їх ретельно обдумати
не лише історію,
але й те, як вона розказана.
А місс Маррок використовує мою книжку
"Китаєць, народжений в Америці"
на своїх уроках англійської.
Для неї графічні романи
є одним зі способів виконувати
програму обов'язкових освітніх стандартів.
В освітньому статуті зазначено,
що учні повинні вміти аналізувати,
як саме візуальні елементи відображають
зміст, стиль та красу тексту.
А місс Каунтс зібрала вражаючу колекцію
графічних романів у бібліотеці
Школи єпископа О’Доуда.
Місс Каунтс та її колеги по бібліотеці
були одними з перших,
хто підтримав комікси
ще на початку 80-х,
коли в статті у шкільній газеті
зазначили, що сама наявність
графічних романів у бібліотеці
підвищує користування нею на 80%,
а загальний обіг
іншої літератури зростає
приблизно на 30%.
Натхненні новою хвилею
інтересу зі сторони освітян,
художники зараз створюють
більше власне освітніх творів
для ринку освіти, ніж будь-коли раніше.
Багато творів спрямовані
на мовні дисципліни,
однак з'являється все більше
коміксів та графічних романів
про математику та науку.
STEM-комікси наче незвідана територія,
яку ще належить дослідити.
Американці нарешті починають розуміти,
що комікси не є причиною
підліткової злочинності.
(Сміх)
Що комікси мають бути
в арсеналі кожного освітянина.
Нема жодних підстав не використовувати
комікси й графічні романи
в системі дванадцятирічної освіти.
Вони є наочними
і дають учням цей
пульт дистанційного керування.
У них є освітній потенціал,
котрий мають реалізувати
такі творчі люди, як ви.
Дякую.
(Оплески)