Допомога іншим робить нас щасливішими – але важливо, як ми це робимо.

Дослідження показують, що допомога іншим робить нас щасливішими. Але у своїй новаторській роботі про щедрість та радість соціальна психологиня Елізабет Данн виявила, що є хитрість: важливо, як ми допомагаємо. Дізнайтеся, як можна збільшити вплив – і збільшити власне щастя на цьому шляху – якщо ми зробимо одну ключову зміну в тому, як ми допомагаємо іншим. "Досить думати про благодійність як просто про моральний обов'язок; час починати думати про це, як про джерело задоволення", – каже Данн.

У мене дуже весела робота:

я з'ясовую, що робить людей щасливими.

Це дуже весело, і навіть може здатися
трохи нісенітним,

особливо тоді, коли ми стикаємося

з деякими досить гнітючими заголовками.

Але виявляється, що вивчення щастя
може надати важливий ключ

для вирішення декотрих із найскладніших
проблем, з якими ми стикаємося.

Щоб розібратися в цьому,
я витратила майже десятиліття.

На початку своєї кар'єри

разом з колегами
я опублікувала наукову статтю

під назвою: "Витрачання
грошей на інших сприяє щастю".

Я була дуже впевнена у цьому висновку,

окрім одного:

здавалося, що він не стосувався мене.

(Сміх)

Я дуже рідко давала гроші
на благодійність,

і навіть коли це робила,

я не відчувала того теплого сяйва,
яке очікувала.

І тоді я замислилася,
може з моїм дослідженням щось не так,

чи може щось не так зі мною.

Мій власний невмілий емоційний відгук
на благодійність був особливо бентежним,

бо мої дослідження виявили,
що навіть малюки демонстрували радість,

даючи щось іншим.

В одному експерименті разом
з моїми колегами Кайлі Хемлен, Ларою Акнін

ми привели дітей, яким було трохи менше
двох років, в нашу лабораторію.

Як ви можете здогадатись,

нам довелося працювати з ресурсом,
який справді цінний для малюків,

і тому ми використали
еквівалент золота для малюків,

а саме, крекери Голдфіш [золота рибка]

(Сміх)

Ми дали дітям
цю купу крекерів Голдфіш,

а також запропонували віддати
кілька крекерів

ляльці на ім'я Мавпочка.

(Відео)
Дослідниця: я знайшла

ще більше крекерів,
і я віддам всі-всі тобі.

Малюк: Ооо, дякую.

Дослідниця: Але знаєш,
я не бачу більше крекерів.

Ти віддаси один Мавпочці?

Малюк: Так.
Дослідниця: Так?

Малюк: Так.

Ось.

Дослідниця: Ой, смачно! Ммм.

Малюк: Мавпочка все з'їла.

Елізабет Данн: Ми навчили
наших асистентів кодувати

емоційні реакції малюків,
зафіксовані на відео.

Звичайно, ми не повідомили їм
нашу гіпотезу.

Дані виявили,
що малюки були дуже щасливими,

коли вони отримали купу цих
крекерів для себе,

але вони були ще щасливішими,

коли вони мали віддати частину крекерів.

І це тепле сяйво дарування
зберігається навіть у зрілості.

Коли ми аналізували опитування, у якому
взяли участь понад 200 000 дорослих

з усього світу,

ми побачили,
що майже третина світового населення

за останній місяць пожертвувала хоча б
якусь суму на благодійність.

Дивовижно, що в усіх частинах світу

люди, які давали гроші на благодійність,
були щасливішими, ніж ті, хто не давав,

навіть після урахування
їх особистого матеріального становища.

І ця кореляція була зовсім не малою.

Виглядало так,
ніби участь у благодійності

мала для щастя таке ж значення,

як і отримання вдвічі більшого доходу.

Отож, будучи дослідником,

якому пощастило натрапити на ефект,

що є однаковим у дітей і дорослих
у всьому світі,

починаєш запитувати себе:

може, цей ефект
є частиною людської природи?

Ми знаємо, що задоволення
підсилює адаптивну поведінку,

наприклад, їжа та секс,

що допомагає увічнювати наші види,

і я подумала, що благодійність
може бути однією з форм такої поведінки.

Я була так вражена цими ідеями,

що написала про них у "Нью-Йорк Таймз".

І одним із тих, хто прочитав мою статтю,

був мій бухгалтер.

(Сміх)

Так.

Коли настав час платити податки,
я сиділа навпроти нього,

спостерігаючи,
як він повільно постукував ручкою

над рядком благодійності
у моїй податковій декларації,

а його погляд виражав

погано приховане несхвалення.

(Сміх)

Незважаючи на те, що у своїй роботі
я демонструвала, що доброчинність

поліпшує самопочуття, насправді я
давала на благодійність не дуже багато.

Тому я вирішила давати більше.

Десь у той час

жахливі історії про біженців,
які тікали із Сирії,

були повсюди.

Я дуже хотіла допомогти,

тож витягнула свою кредитну картку.

Я знала, що мої пожертви напевно
поліпшать чиєсь життя десь там,

але просто перейти на веб-сайт
ефективної благодійної організації

та ввести номер моєї картки

все одно не сприймалось
як достатній внесок.

Саме тоді я дізналася про Групу П'яти.

Канадський уряд дозволяє
будь-яким п'ятьом канадцям

приватно спонсорувати родину біженців.

Вам потрібно зібрати
достатньо грошей для підтримки сім'ї

для їх першого року в Канаді,

і тоді вони буквально
сідають на літак до вашого міста.

У цій програмі, на мою думку,
круто те,

що нікому не дозволено
робити це поодинці.

І замість Групи П'яти

ми стали партнерами
однієї громадської організації

і сформували групу з 25-ти.

Після майже двох років
бюрократичної тяганини та очікування

ми дізналися,
що наша родина буде у Ванкувері

менше, ніж за 6 тижнів.

Вони мали чотирьох синів і дочку,

тому ми поспішили знайти для них житло.

Нам дуже пощастило знайти для них дім,

але там ще треба було
багато чого зробити.

Тож мої друзі приходили

вечорами та на вихідних,
щоб фарбувати, мити та збирати меблі.

І коли великий день прийшов,

ми заповнили їх холодильник
молоком та свіжими фруктами

і попрямували до аеропорту
зустріти нашу сім'ю.

Ця подія трохи приголомшила всіх,

особливо чотирирічного малюка.

Його мати знову побачилась
зі своєю сестрою,

яка приїхала до Канади раніше
за допомогою цієї ж програми.

Вони не бачили одна одну 15 років.

Коли ти чуєш, що більше
ніж 5.6 мільйонів біженців покинули Сирію,

ти стикаєшся з трагедією,

яку людський мозок, насправді,
неспроможний осмислити.

Це так абстрактно.

До цього, якби когось із нас попросили
пожертвувати 15 годин на місяць,

щоб допомогти біженцям,

ми, напевно, сказали б ні.

Та щойно ми привезли цю
родину до їхнього дому у Ванкувері,

ми усі дещо усвідомили:

ми просто збиралися робити все можливе
для того, щоб зробити їх щасливими.

Цей досвід змусив мене глибше
осмислити моє дослідження.

Ще в моїй лабораторії

ми бачили переваги доброчинності,

коли люди почували справжній зв'язок
із тими, кому вони допомагали

і бачили зміни, які вони створювали

в житті тих людей.

Наприклад, в одному експерименті

ми запропонували учасникам
пожертвувати трошки грошей

або до ЮНІСЕФ, або до "Подаруй сітку".

Ми обрали ці організації спеціально,

тому що вони були партнерами
та поділяли одну й ту ж важливу мету:

турботу про здоров'я дітей.

Але я вважаю, що ЮНІСЕФ
це настільки велика та широка організація,

що не всі можуть легко уявити,

як маленька пожертва щось може змінити.

Натомість, "Подаруй сітку"
дає благодійникам конкретну обіцянку:

за кожні пожертвувані 10 доларів

куплять одну сітку для ліжка,
яка захищатиме дитину від малярії.

Ми бачили, що чим більше
грошей люди давали в "Подаруй сітку",

тим щасливішими
вони почували себе після цього.

Натомість, ця емоційна віддача

була повністю відсутньою,
коли люди жертвували гроші для ЮНІСЕФ.

Тож це свідчить про те,
що просто давати гроші на благодійність

не завжди достатньо.

Ви повинні уявляти,

як саме ваші гроші здатні щось змінити.

Звичайно, програма «Група п’яти» піднімає
цю ідею на абсолютно новий рівень.

Коли ми лише взялися за цей проект,

ми обговорювали приїзд біженців.

Зараз ми просто
називаємо їх нашою родиною.

Нещодавно ми повезли дітей

кататись на ковзанах, і пізніше того ж дня
мій шестирічний Олівер запитав мене:

"Мам, а хто найстарша дитина
у нашій родині?"

Я припускала, що він говорив
про ряд своїх двоюрідних братів і сестер,

і так, він говорив про них,

але також про нашу родину з Сирії.

З часу приїзду нашої сім'ї

дуже багато людей і організацій
пропонували допомогу,

забезпечуючи все:
від безкоштовних зубних пломб

до літніх таборів.

Це допомогло мені побачити добро,
яке існує в нашій громаді.

Завдяки одній пожертві

дітям вдалося поїхати
до велосипедного табору,

і того тижня щодня
хтось із нашої команди

намагався бути там, щоб їх підтримувати.

Мені випало там бути того дня,

коли мали зняти бічні колеса,

і мушу сказати, що чотирирічний малюк
не вважав це хорошою ідеєю.

Тому я підійшла і поговорила з ним

про довгострокові переваги
їзди без бічних коліс.

(Сміх)

І тоді я згадала, що йому чотири
і він ледь розмовляв англійською.

Тому я повторила слово,
яке він точно знав:

морозиво.

Ти їдеш без бокових коліс,
а я купляю тобі морозиво.

А ось що сталося після цього.

(Відео) ЕД: Так! Так!

Дитина: Я спробую.

ЕД: Боже мій! Подивіться на нього!

(Вигукує)
Ти тільки поглянь! Ти все робиш сам!

(Публіка)
(Сміх)

(Відео) ЕД: Молодець!

(Публіка)
(Сміх)

(Оплески)

ЕД: Тож це той тип допомоги,
яким люди насолоджуються,

але протягом 40 років

Канада була єдиною країною у світі,

яка дозволяла приватним громадянам
спонсорувати біженців.

Так... Канада!

(Оплески)

Це прекрасно.

Зараз Австралія та Великобританія
започатковують схожі програми.

Тільки уявіть, наскільки по-іншому
могла б виглядати криза біженців,

якби більше країн
впровадили такі програми.

Створення таких важливих
зв'язків між індивідами

надає можливість боротися з викликами,

які можуть здаватися непосильними.

Один з таких викликів локалізований неподалік
від місця, де я знаходжуся прямо зараз,

у центрі Ванкуверу.

За деякими мірками, це найбідніший
міський район у всій Канаді.

І ми обговорювали,
чи привозити сюди наших біженців,

тому що тут і так дуже багато людей,
яким складно.

Мій друг Еван розповів мені,
що коли він був дитиною

і його батьки проїжджали

повз цей мікрорайон,
він ховався на задньому сидінні.

Але батькам Евана
ніколи б не спало на думку,

що коли він виросте,

то відкриє двері свого місцевого ресторану

та запросить усю спільноту
насолодитися вечерею з трьох страв.

Програма, яку Еван допоміг створити,
називається "Багато тарілок" ,

але її мета – не просто
забезпечити безкоштовною їжею,

а створити зв'язки між людьми,

які за інших умов могли б
навіть не зустрітись поглядами.

Кожного вечора місцевий бізнес
спонсорує вечерю

та надсилає команду волонтерів,
які допомагають

готувати і подавати страви.

Після цього залишки їжі
роздають людям на вулиці,

і, що важливо,
залишається достатньо грошей,

щоб забезпечити цю спільноту
тисячею безкоштовних обідів

на наступні дні.

Але переваги цієї програми
не зводяться до їжі.

Волонтерам вона дає можливість
спілкування з людьми,

сісти і послухати їхні історії.

Після цього досвіду
один волонтер змінив свій маршрут,

і замість уникання цього району,

він проходить через нього,

посміхаючись або обмінюючись поглядом,
коли він бачить знайомі обличчя.

Усі з нас здатні
відчути радість від дарування.

Але нам не варто очікувати,
що це станеться автоматично.

Витрачання грошей на допомогу іншим
не обов'язково сприяє щастю.

Натомість, важливо, як ми це робимо.

І якщо ми хочемо,
щоб люди давали більше,

нам потрібно змінити наші уявлення
про благодійні пожертви.

Ми маємо створити
можливості доброчинності,

які дозволять нам цінувати нашу єдність.

Якщо хтось із вас працює на благодійність,

не нагороджуйте своїх благодійників
ручками або календариками.

(Оплески)

Нагородіть їх можливістю побачити

конкретний результат,
отриманий завдяки їхньому внеску,

і відчути єдність з людьми
та громадами, яким вони допомагають.

Ми звикли вважати благодійність чимось,
що нам варто робити.

Так і є.

Але думаючи про це таким чином,

ми нехтуємо однією
з найкращих складових людської природи:

ми здатні відчувати щастя,
коли допомагаємо іншим.

Досить думати про благодійність
як просто про моральний обов'язок;

час починати думати про це
як про джерело задоволення.

Дякую.

(Оплески)