Субсидіаризуйтесь — поборете | Ярослав Грицак & Євген Глібовицький | TEDxKyiv

Цей виступ про дослідження перетворень в українському суспільстві, висновки та рецепти для успішного й прогресивного розвитку України.

Ярослав Грицак - доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету, директор Інститут історичних досліджень. Він викладає в Центральному Європейському Університеті (Угорщина), Гарварді (США), НаУКМА (Україна). Член Унівської групи та Несторівської групи. Які цінності впливають на розвиток українського суспільства та що Україна може запропонувати світові і самій собі — проаналізуймо разом.

Євген Глібовицький - партнер консалтингової компанії pro.mova, співзасновник телеканалу hromadske.tv, експерт з довготермінових стратегій, викладач. Засновник Унівської групи та член Несторівської групи. Євген розповідає про кроки від ідеї до бажаного майбутнього для України.

Цей виступ записано на місцевій події TEDx, проведеній у форматі конференції TED, але організованій незалежно місцевою спільнотою. Щоб дізнатися більше, перейдіть, будь ласка, за посиланням: http://ted.com/tedx

Останній раз ми виступали перед
вами на TEDx у Києві 5 років тому.

З того часу багато що змінилося.

Він став набагато
красивіший і ще розумніший,

я стараюся з останніх сил
залишити якісь залишки розуму,

щоби зрозуміти,
що робиться в цій країні,

надати сенс тому
нонсенсу, в якому ми жиємо.

Тоді наш TEDx набрав
найбільшу кількість голосів,

ми приписуємо наш успіх
не вбивчій суміші краси і розуму,

(Сміх)

а приписуєм тому, що
ми заділи дуже важливу тему.

Тему, яка найбільш хвилювала
людей, яка була нервом суспільства, -

ми говорили про цінності.

Ми не знаєм, чи ми зараз повторимо той
успіх, що його ми мали 5 років тому,

але ми маємо ту саму тактику - ми хочемо
говорити про тему, яка зараз хвилює всіх,

це тема: Що сталося не так,
як ми хотіли, після Євромайдану?

Що треба робити, щоб
сталось так, як ми хотіли?

Чи треба для цього
революції, і скільки революцій?

Чи взагалі можна
обійтися без революцій?

Власне, 5 років тому це була одна з
перших таких усвідомлених спроб

заглянути в майбутнє,
подивитися, що там за горизонтом.

Подивитися, щоби зрозуміти, чи ми можемо
бути самі тими, хто створює своє завтрашнє,

чи ми можемо бути тими,
хто планує своє майбутнє.

І, власне, саме для
цього в 2012 році,

після того, як ми мали вже з Ярославом
Грицаком і багатьма іншими достойниками

досвід Унівської групи в 2012 році - це був
початок 3-го року президентства Януковича -

ми зібрали Несторівську групу для того,
щоб, як влучно сказав один з членів групи,

"Янукович не був наступним президентом,
а наступний президент - Януковичем".

І, відповідно, ми намагалися зрозуміти,
якою має бути Україна після Януковича.

Ми намагалися зрозуміти, а куди
нам треба дивитися, в що нам треба дивитися.

Ми не встигли, тому що події
розвивалися швидше, ніж ми могли очікувати.

І ми зі своїм рішенням вийшли
лише через рік після Майдану.

Але сам шлях виявився несподівано
цікавим і несподівано складним.

Перший рік ми присвятили тільки дослідженню
цінностей і розумінню цінностей українців.

Нам довелось поставити запитання, які,
здавалося би, вже мали мати свої відповіді.

Наприклад: хто такі українці?

Що таке Україна?
З чого вона складається?

А українці -
вони чого хочуть?

Що Україна дає своїм
мешканцям, і що Україна дає світові?

І на ці запитання не було
простих відповідей.

І для того, щоб знайти відповіді, які ми
можемо запропонувати самі собі,

суспільству, в якому ми живемо,
світу, в якому ми живемо,

ми мусили ввійти в достатньо
інтенсивні дискусії, зважаючи на те,

що всі експерти, всі 17 експертів
Несторівської групи були волонтерами,

це було, з одного боку, складно,
з іншого боку, цікаво і захоплююче.

Це є наша група.
Що ми встановили?

Що, в принципі, з цінностями
в Україні все більш-менш в порядку.

І якби це так не було,
не було би Майдану.

Ми потім поставили питання,
чи змінилися цінності

в зв'язку з війною
й економічною кризою.

Ми зробили ще одне дослідження
весною 2015 року,

і, знаєте, за що люблю
Україну - все одно вона в порядку.

Отже, ми зрозуміли,
що можна робити крок далі.

Дозвольте, зараз стенографічно
скажу, що є наші головні висновки.

Головна теза, чи головна
точка стратегії, яку ми пропонуємо,

це те, що Україна має перейти
взагалі на іншу траєкторію розвитку.

Цю траєкторію розвитку
найкраще вам показати на статистиці,

я не буду мучити цифрами,
я просто вам покажу певний графік.

Був такий (покійний) британський
історик-економіст Агнес Медісон,

він порахував - ніхто не знає як, але
порахував добре, - GDP per capita,

починаючи з нульового року.

І тут по різних країнах
ви зможете наочно це побачити.

І що він зробив: він зрозумів, що деякі
країни рухаються цілком інакше, ніж інші,

І ми це бачимо. Ці країни,
умовно кажучи, Європа і її діти.

І бачимо, що до початку ХІХ століття
більш-менш ми всі розвивались однаково,

ми розвивались якось,
але це були черепашачі темпи.

Натомість, десь починаючи в ХІХ столітті,
ви бачите, як різко міняється траєкторія,

починається відрив.

Перший відрив у 1820-му році, так?

Починають відриватися.

А пізніше головний відрив
стається вже після 2-ї світової війни.

Звичайно, що більшість країн
теж пробує це копіювати,

але їм це не дуже вдається.

І, очевидно, є третя група,
які ледве-ледве повзуть.

Україна перебуває між 2-ю і 3-ю групою.

Наші підозри в тому, що війна
й економічна криза

нас більше тягнуть до 3-ї групи,
аніж до 1-ї групи,

але стратегія залишається
тою ж - попри те, які ми були,

дуже важливо перестрибнути
нам в цю першу траєкторію.

Нас дуже тішить, що деякі політичні сили,
зокрема "Сила народу", перебирають ці тези

в свою програму. Вони теж
ставлять в програму сталий розвиток.

Тут сидить пан Пекар,
який про це теж говорить.

Тобто, стає добрим загальним
тоном про це говорити,

навіть президентська
адміністрація має про це тезу,

що Україна прагне
до сталого розвитку.

Нас турбує тільки одна річ: що дуже
часто, говорячи "А", вони не кажуть "Б".

Бо сталий розвиток ніде
не існує природньо,

його треба добиватися,

а як добиватися -
про це не говорять.

Якщо дуже коротко, то економіка ніколи
не лікується економічними засобами.

Економіка не є той барон Мюнхаузен, який
може сам себе витягнути з болота за волосся.

Економічні зміни робляться
змінами політичними.

І щоби зрозуміти, як робляться ці зміни,
я хочу вдатися до такого доступу -

тобто, друга теза - "Б", якої бракує в
багатьох політичних програмах, це:

щоби добитися сталого розвитку,
треба пройти відкритий доступ.

Про це дуже тяжко розмовляти,
це складне поняття,

дозвольте скористатися
простою метафорою.

Щоб ми розуміли, що таке закритий
доступ, я хочу вам показати цю картинку.

Я майже не маю сумніву, що мало хто з вас
знає, що це таке, бо ви не мали цього досвіду.

Це скринька для цукру
початку ХІХ століття з наших земель.

І бачите, дуже важливо -
ця скринька має замок і має ключ. Чому?

Бо в той час цукор був
дуже дорогим продуктом.

Він вироблявся
тільки в колоніях,

тоді ще не знали способу
вироблення цукру з буряка.

Вироблявся тільки в колоніях,
завозився сюди, він був дуже дорогий,

і його тримали під замком
для виключних оказій,

очевидно, ставлячи на стіл, коли були
дорогі гості, або даючи це дітям.

Але ідея така - що доступ до цього цукру
мав тільки хтось один, він мав ключ.

Власник цього дому,
господар цього дому.

Звичайно, ви могли дістати цей цукор, але
якщо ви, скажімо, до нього добре ставилися,

добре просили, але все одно в нього був
головний доступ, він регулював.

Це дуже добрий символ того, як діяли
суспільства до 1820 року.

Тому що влада була багатством.

Ключ був, власне, тією владою, який
тримав доступ до багатства.

Багаство виробляли всі -

ті раби, які працювали в колоніях, але
вони, очевидно, цим цукром не користувалися,

бо цей цукор попав у цю скриньку.
А регулювання доступу до цієї скриньки

відбувалося цим простим ключем.

І це була головна причина,
чому ми не мали цієї зміни.

Бо зміна стається тільки тоді, коли раптом
власник ключа починає ділитися ключами,

або робить копії цих ключів і роздає
комусь іншому, тому що він вважає,

що далі так бути не може.
Він це не робить з власної волі.

Переважно робить це з інстинкту
самозбереження. Тому, що ситуація

дуже складна -
все більше людей хочуть цукру.

Або тому, що управління державою
стає настільки складним,

що більше цукру він дістати не може.

Ну, класичний зразок - це те,
що сталося з Британією,

вона першою ступила на цей шлях.

Британія в той час займала 25% суші -

не суші, не японських суші,
ви розумієте - території, -

і щоби дати собі раду, вони вирішили дуже
просту річ - перш за все, вони віддали

частину своєї влади торговельним
компаніям, які діяли нібито, як влада,

але не будучи державою,

а друге, що зробили - вони відкрили
доступ для місцевих тубільців,

які, здавши відповідні екзамени,
могли стати бюрократами.

В результаті, величезною країною, якою
була Індія, яка мала майже 250 млн людей,

управляло всього-навсього
100 тисяч британців.

І це є та сума великого доступу, і оце от
ми переходимо у цей відкритий доступ.

Ми можем дуже точно сказати,
коли це сталося в якій країні.

Перші, хто це почав - це Британія
і Франція в кінці XVIII століття.

Десь в середині XIX століття до них
приєдналися Сполучені Штати Америки.

Їм трьом вдалось більш-менш це зробити
тільки до Першої світової війни -

повністю перейти. Більшість західних країн
перейшло після Другої світової війни,

до них приєдналися
"азійські тигри", а зараз ми бачимо,

як це пробує робити Польща, Естонія.

Дуже важлива річ - не варто плутати
сталий розвиток із швидким розвитком.

Може ви знаєте, що в 20-х - 60-х роках

Радянський Союз мав найбільші
темпи розвитку - десь 7%.

І вже тоді робили прогнози
в 60-х роках американські економісти,

що Радянський Союз пережене США в кращому
випадку до 70-х років, у гіршому - до 90-х років.

Радянський Союз не перегнав Америку
тільки тому, що він перестав існувати,

тому що сталий розвиток припинився.
Швидкий розвиток не означає сталого розвитку.

Ми зараз те саме бачимо в Китаї.

Китай має надзвичайно швидкий розвиток,
але ми не знаємо, чи буде сталий розвиток,

бо сталий розвиток має свою формулу.

Бо сталого розвитку добиваються тільки
через перехід оцей політичний

політичного класу.

І це власне те,
що не стається в Україні.

І поки цього переходу немає,

ми будемо жити в період
високої політичної турбулентності

від кризи до кризи,
від революції до революції.

А це означає, що, якщо ми хочемо зрозуміти,
як будуть відбуватися перетворення,

ми маємо добре розуміти,
яким є суспільство.

Ми маємо добре розуміти,
в якому контексті відбуваються ці всі зміни.

І тут настає момент, де нам треба
подивитися на себе і почати вчити

нові слова в українській мові.

Слово перше: ІНКЛЮЗИВНІСТЬ. Практично, це
є характеристика українського суспільства,

подобається нам чи ні,
але ми маємо дуже інклюзивне суспільство.

Що це означає?

Ми приймаємо до себе, ми не відкидаємо.

Ми вважаємо українцями не тільки
тих людей, які мали батьків-українців,

які розмовляють українською мовою,

ми вважаємо українцями тих людей,

які поруч з нами, які нам близькі,

або які поруч з нами,
але навіть якщо вони далекі,

ми їх все одно вважаємо українцями.

За цим визначенням українцями є Сергій
Нігоян, Михайло Жизневський, але так само

Ринат Ахметов й Ігор Коломойський.

Практично, про що говорить
українська інклюзивність?

З одного боку, ми включаємо до своїх лав
всіх, хто поруч. З іншого боку, це означає,

що, наприклад, з клубу не виганяються
корупціонери. Ті, хто скоїли злочин,

ті, хто вчинили неправильно,
залишаються в суспільстві

приблизно на тих самих правах,
які вони мали досі.

Вони можуть втратити якісь тактичні
можливості, але вони залишаються

з тим рівнем суспільної довіри,
який вони мали раніше.

А це означає, що ми є в суспільстві, яке
постійно має отруту всередині себе

і не може цю отруту подолати,
не може цієї отрути позбутися.

А це означає, що такі революції
як Майдан можуть змінити вектор,

можуть підкоригувати напрям,

але не можуть забезпечити
одномоментної швидкої зміни.

А це означає, що нам треба вивчати
наступне слово в українській мові.

Це СТАЛІСТЬ, або, англійською,
sustainability, яке практично означає,

що будь-які зміни,
на які ми орієнтуємось,

мають бути сталими. Іншими словами,
ми маємо перестати орієнтуватись тільки

на вікна можливостей, ми маємо почати
орієнтуватися на постійний вплив,

на постійну присутність,
на постійну взаємодію.

Іншими словами - це не спринт.

Ми з вами знаходимося в марафоні.

І навіть попри те, що зразу після Майдану,
коли ми дивилися на зміни, на реформи,

на спроби запровадити нові правила гри,

ми дуже часто ставилися до цього,
як до спринту, а потім ми бачили,

що після першої стометрівки наступає
друга, третя, четверта стометрівка.

Це не спринт, це марафон, а це означає, що
ми маєм правильно розрахувати свої зусилля,

ми маємо правильно
спланувати те, що ми маємо.

І, відповідно, це означає, що наслідком
такого розпланування своїх зусиль,

з точки зору найбільшої
ефективності досягнення результату,

ми входимо в третє слово,
і це СУБСИДІАРНІСТЬ.

Що таке субсидіарність?

Практично, це означає, що проблема має
вирішуватись на найнижчому можливому рівні.

Якщо у нас з вами брудний під'їзд, то це
означає, що ми маємо поговорити зі своїми

сусідами і подумати,
яким чином ми його приберемо,

а не писати листа меру чи президенту.

Іншими словами, якщо ми можемо
вирішити проблему на місцевому рівні,

ми її повинні вирішувати
на місцевому рівні.

І практично, це означає, що в такому
випадку ми даємо можливість країні

змінитися там, де, власне,
є найбільша потуга до змін.

Найбільша потуга до змін в Україні є внизу,

і це означає, що дуже важливо, щоби
і зміни так само забезпечувалися внизу.

Але не тільки.

В цьому контексті дуже важливо
зрозуміти, де зупинитися.

Ми починаємо на найнижчому рівні,
а до якого рівня ми маємо досягати?

Відповідь дуже проста: маємо досягати того
рівня, де знаходиться розв'язка цих проблем.

Говорячи англійською мовою,
sky is the limit - ніщо нас не має зупиняти.

Власне, це те, що зараз, як я думаю,
в якійсь мірі не стається,

і я хочу взяти інший образ, дуже відомий
- це порівняння першого і другого Майдану.

Ті, що займаються серйозною політичною
аналітикою, звернули увагу, що є дуже

засаднича різниця між 2004 і 2014 роком.
різниця полягає в ставленні до лідерів.

Ті, з вас, хто були на Майдані в той час і
вже були свідомими людьми, пам'ятають,

що на першому Майдані Тимошенко, Ющенко -
це було наше все. Це були майже наші боги.

Майдан перший був дуже вертикальний,
вн себе не уявляв без лідерів.

Ті, що були на другому Майдані,
добре пам'ятають, що наші "триголові лідери" -

вони були, це були лідери опозиції, -
до них ставилися толерантно,

дуже часто зі скепсисом,
а часом із сміхом.

Тобто, не було того, що було
на першому Майдані.

Умовно кажучи, перший Майдан
був дуже вертикальний,

а другий Майдан уже був горизонтальний.

І це не випадково, це те, що відбувається
за останні 10 років у цілому світі -

ми, власне, кажемо, що Україна
є частиною цього світу,

тому що пов'я зана з ним поколіннями.

Поколінням, яке є дигиталізоване, яке є
дуже освічене, яке інакше не бачить себе,

свій спосіб поведінки, окрім указаного
горизонтального. Це покоління Фейсбуку.

В Фейсбуку немає Януковича, немає
вертикалі - всі рівні. Власне, це Фейсбук,

ціла культура творить оцю
важливу горизонтальність.

В цьому є велика сила!
Бо це говорить про зрілість

і вже початки sustainability
цього громадянського суспільства.

Пару років перед Майданом відомий
український журналіст Піховшек питав

з такою іронією: "А де в Україні
громадянське суспільство?"

Тепер після Майдану можна спитати:
"А де тепер Піховшек?"

(Сміх) (Оплески)

Зараз ні в кого немає сумніву в тому, що
громадянське суспільство функціонує.

Більше того, воно переймає на себе
важливі функції держави.

І ми це бачимо у волонтерському русі,

бо інакше навряд чи наша армія
вистояла б під цією агресією.

Це суспільство живе,
і воно розв'язує це питання.

Тільки! - І тут це "тільки" дуже важливе -
не можна вирощувати квіти в нужнику.

Не можна зупинитися тільки на рівні
прибирання свого власного під'їзду,

знаєте, якщо в країні недобре.

Ми починали свою стратегію зі стратегії
розвитку Львова. І ми майже виробили

ідеальну стратегію розвитку Львова,
а потім зрозуміли, що не можна створити

ідеального міста в країні,
яка далеко не ідеальна.

Тому рано чи пізно треба
переходити до влади.

Тут починається проблема, тому що
ця молодь, громадянське суспільство, -

вона любить горизонталь, терпіти не може
вертикалі. Ми це дуже бачимо зі статистики.

Вони рідше ходять на вибори, вони не
хочуть формувати партії, і символом цього

стала невдача Майдану, тому що з Майдану
не вийшла ні одна Майданна партія.

Ми знаємо, були спроби в травні 2014 року,
але ці лідери не знайшли спільної мови

і розійшлися, розчинилися у партіях влади.

Є певний критерій, за яким можна міряти
відкритий і закритий доступ.

Скажімо, в економіці відкритий доступ
міряється тим, скільки часу треба

для того, щоби завести власний бізнес.

Якщо це триває тижні або місяці,
країна ніколи не буде багатою.

Або дуже простий приклад -

чи треба платити взятку,
щоби дістати водійські права?

Якщо треба, країна ніколи
не буде суспільно багатою.

Ви знаєте, що в країнах багатих
водійські права дістають діти в школі,

здаючи екзамени в останніх класах.

Це не є жодна проблема.

Так само є певні критерії, коли
ми говоримо про політичні структури.

В політичних структурах є дуже простий
критерій відкритого доступу -

партії мають формувати свої списки
не за доступом до тіла - до цукернички -

(хто має того ключа), не за певні гроші,
а за так звані за праймеріз,

або за відкритими списками,
де є принцип конкуренції.

В нас, з примруженням ока, можна сказати,
що є тільки одна така парламентська партія,

яка зараз існує - це партія "Самопоміч"
(знову ж таки, з примруженням ока),

але навіть існування одної партії на таку
велику країну в 40 млн. є замало.

Треба щонайменше 2-3 парламентські партії,
які би могли йти в парламент і почали

дійсно перезавантажувати країну і мати
політичну волю, щоби міняти правила гри.

І тому тут дуже важливо,
щоб ця горизонталь

нарешті почала
перетворюваться на вертикаль.

Тому що класика економічної політекономії
каже, що всі важелі змін перебувають

не в суспільстві. Суспільство може давати
енергію для того, щоб підтримувати.

Але суспільство не може міняти країну,
тому що важелі змін є у самої влади.

І поки цього не сталося (знов повертаюся
до того досвіду) - ми будемо переживати

період політичної турбулентності.

А це означає, що ті речі, які можуть
робитися внизу - мають робитися внизу,

але ті речі, які мають робитися нагорі -
мають робитися нагорі.

А тепер, на фінал, я хочу нагадати, як в
98-му році на Михайлівський площі

"класик української літератури"
Біл Клінтон сказав українцям:

"Борітеся - поборете!"

(Сміх)

Я не знаю, чому Джозеф Байден
цього не зробив,

але настав час переосмислити класика,

по-новому воно має прозвучати отак:

СУБСИДІАРИЗУЙТЕСЬ -
ПОБОРЕТЕ!

Дякуємо!

(Оплески)