Сила жіночого гніву

Гнів - сильна емоція, яка попереджає про небезпеку, про те, що нас хочуть образити, зневажити, завдати нам шкоди. Але авторка Сорайя Чемалі каже, що по всьому світу жінок та дівчат вчать мовчати про свої почуття та гнів зокрема. Чому так і що ми втрачаємо, ковтаючи образи? В своїй провокаційній, глибокій промові Чемалі вивчає витоки небезпечної брехні про те, що жінки не мають права гніватись, і показує, що жіночий гнів - це нормально. Це цілком виправдана і здорова емоція, яка є потужним каталізатором змін.

Іноді я гніваюсь,

і мені знадобились роки,
аби не боятися прямо про це говорити.

Буває, що інколи під час роботи

моє тіло просто здригається від люті.

Але неважливо, наскільки серйозною
може бути причина мого гніву,

все життя мене привчали до думки,

що мій гнів - це перебільшення
і непорозуміння,

і через свій гнів я виглядатиму
невихованою й неприємною людиною.

Ще маленькою дівчинкою я зрозуміла,
що гнів (для дівчинки) - це відчуття,

яке не повинне виходити назовні.

Уявіть на хвилинку мою матір.

Коли мені було 15,
одного дня я повернулась зі школи,

а вона стояла на веранді
з величезною купою тарілок.

Уявіть якою я була приголомшеною,
коли вона почала кидати їх, наче фризбі,

(Сміх)

у спекотне, вологе повітря.

Коли остання тарілка розбилася вщент

об cхил нижче,

вона повернулась до мене
і радісно запитала: "Як твій день?"

(Сміх)

Тому дитина, яка спостерігатиме
щось на кшталт цієї ситуації,

подумає, що гнів - це щось безсловесне,
нищівне, ізолююче та навіть моторошне.

Особливо, коли гнівається
дівчинка або жінка.

Виникає питання: Чому так?

Гнів - це лише людська емоція,
ні хороша, ні погана.

Точніше, сигнальна емоція.

Вона попереджає про те, що нам
хочуть завдати болю, принизити й образити.

І все ж, в кожній культурі
вважається, що гнів -

моральна цінність
лише чоловічої статі.

Зараз, звичайно, є
деякі відмінності.

Наприклад, в Сполучених Штатах

розлючений чорношкірий чоловік
вважається потенційно небезпечним,

у той час як гнів чоловіка з білою шкірою
вважається нормальною поведінкою.

Однак, незалежно від країни, гнів
оцінюють ще й з гендерної точки зору.

Ми вчимо дітей зневажати
вираження злості у дівчат та жінок,

і виростаємо дорослими,
які карають за гнів.

А що якби ми
не робили цього?

Якби ми перестали відділяти гнів від
жіночності, як щось їй непритаманне?

Адже ми дійсно
відділяємо дівчат та жінок

від емоції, яка найкраще
захищає нас від несправедливості.

Замість цього, ми могли б
навчити хлопчиків і дівчаток

виражати свої емоції
і керувати ними.

Справа в тому, що методи виховання
дітей щодо життя в суспільстві

є кардинально протилежними.

Хлопчиків вчать дотримуватися безглуздих
та жорстких норм чоловічої поведінки -

їх вчать не виказувати
"жіночі" емоції - страх чи смуток -

і заохочують агресію та гнів
як показники справжньої мужності.

Дівчат, навпаки,
вчать поводитись шанобливо,

і говорять, що злість
несумісна з шанобливістю.

Так само, як ми навчилися схрещувати
ніжки й гарно зачісуватись,

ми навчилися тримати язик за зубами
та забувати про свою гордість.

Дуже часто наші уявлення
про жіночу стать

нерозривно пов'язані
з неповагою і зверхністю до жінок.

Така розбіжність має певні передумови
особистого та політичного характеру.

Жінка гнівається - і ось вона вже капризна
принцеса або неврівноважена малолітка,

"їй тільки гроші потрібні", або
"постійно лається та пиляє".

На всіх нас навішано ярлики,
ось оберіть свій:

Може в гніві ти "гаряча
латиноамериканська штучка"?

Або сумна азійка? Розлючена
чорна жінка? Навіжена біла? Обирай.

Але справа в тому, що коли
ми говоримо про важливі для нас речі,

виражаючи їх через гнів,

ми бачимо, що на нас зляться саме
через те, що ми посміли гніватися.

Неважливо де - вдома, в школі,
на роботі чи в сфері політики, -

гнів вважається ознакою мужності,
ознакою, не притаманною жіночності.

Чоловіків поважають за вираження злості,

а жінок, навпаки, карають за це.

Це ставить нас у дуже невигідне становище,
особливо, коли ми хочемо захистити себе

та відстояти власні інтереси.

Коли ми стикаємось із лячним вуличним
домагачем, хижим роботодавцем,

чи однокласником - сексистом
або расистом, - то подумки кричимо собі:

"Ви знущаєтесь наді мною?"

А вимовляємо лише:
"Перепрошую, що?"

(Сміх)

Чи не так?

Виникають суперечливі відчуття,
тому що вираження злості пов'язане

із почуттями тривоги, страху,
небезпеки й бажанням помсти.

Запитайте жінок, чого вони найбільше
бояться у відповідь на свій гнів,

і ви не почуєте слова "насилля".

Вони скажуть - стати посміховиськом.

Подумайте, що це означає.

Коли вас дискримінують за кількома
ознаками одразу, це не просто висміювання.

Якщо ви захищаєтеся
і наважуєтеся дати відсіч,

ваш крок може призвести
до важких наслідків.

Сьогодні ми відтворюємо ці моделі
поведінки. Але не у зухвалий спосіб -

ми застосовуємо їх у щоденних
життєвих ситуаціях.

Коли моя донька була
в дитячому садку, кожного ранку

вона будувала замок із стрічок та кубиків.

І кожного ранку один і той самий хлопчик
з радістю його руйнував.

Його батьки це бачили, але жодного разу
не намагались цьому завадити.

У відповідь вони лише з усмішкою
говорили примітивні речі,

щось на кшталт: "Хлопці є хлопці".

"Це виглядало заманливо,
він не зміг нічого з собою вдіяти".

Я робила те, що й більшість
"вихованих" дівчат та жінок.

Я навмисно зберігала спокій
і вчила свою доньку робити те ж саме.

Вона намагалась владнати все
за допомогою слів.

Вона намагалась м'яко завадити йому.

Намагалась закрити будівлю собою,
але все було марно.

Таким чином, ми разом з його батьками
наділили хлопчика певними правами.

Він міг бешкетувати й
контролювати ситуацію,

у той час, як вона тримала
свої почуття при собі та потурала йому.

Не давши її гніву вийти назовні,
ми неправильно показали ситуацію їм обом

і підштовхнули їх до хибних висновків.

Це маленька частина значно більшої
проблеми, тому що по всьому світу,

з точки зору культури, ми значно більше
цінуємо прояви мужності,

зокрема владу чоловіків та їхні привілеї,
аніж права, потреби

та думки жінок і дітей.

Мабуть, нікого з вас не здивує те,

що жінки стверджують, що вони, на відміну
від чоловіків, гніваються постійно,

до того ж значно сильніше.

Дещо з цього пояснюється тим, що
ми звикли глибоко все обдумувати,

тримати в собі та добре обмірковувати.

Але нам необхідно відшукати
суспільно-прийнятні способи

вираження глибини наших почуттів

та навчитись пояснювати причини
нашої емоційної нестабільності.

Ось що ми робимо.

Якби чоловіки знали скільки люті часто
тримають в собі жінки, які плачуть,

вони були б приголомшені.

(Сміх)

Ми применшуємо важливість наших почуттів.

"У нас нервовий зрив,
але все гаразд, справді."

(Сміх)

Ми не здатні
сприймати себе об'єктивно,

і навіть не усвідомлюємо,
які фізіологічні зміни спричиняє гнів.

Здебільшого, ми починаємо хворіти.

Гнів причетний до низки хвороб,

які помилково розуміють як
"жіночі захворювання".

Росте рівень хронічних болів, аутоімунних
захворювань, розладів травлення,

психічних розладів, тривожності, депресії
та схильності до самоушкоджень.

Гнів впливає на нашу імунну
та серцево-судинну системи.

Деякі дослідження вказують на те, що
гнів впливає навіть на рівень смертності,

зокрема серед чорношкірих жінок,
хворих на рак.

Мені набридло дивитись на жінок,
які тримаються з останніх сил.

Наш гнів створює дискомфорт,

але проблема в тому, що від нас, жінок,
очікують забезпечення комфорту.

У деяких випадках наша
злість цілком прийнятна.

Нам дозволено гніватись,
коли займаємось власними справами

та підтримуємо існуючий стан речей.

Як матері та вчителі,

можемо обурюватись (але не злитись)
через чималі витрати на виховання дітей.

Можна злитись на наших матерів.

Наприклад, згідно з патріархальними
уявленнями, у підлітковому віці

нарікають на матерів,
а не на існуючу систему.

Ми можемо гніватись на інших жінок,
адже всі любимо галасливі суперечки.

Нам дозволено гніватись на чоловіків
із нижчим статусом у чітко вираженій ієрархії,

яка підтримує расизм та ксенофобію.

Але наш гнів - наша неймовірна сила.

Тому що ми маємо право
виражати наші почуття,

і коли інших людей не влаштовує наш гнів,

то ми повинні навчити їх
спокійно реагувати на те,

що жінки кажуть "ні", не виправдовуючись.

Слід сприймати емоції як належне,
не поділяючи їх на чоловічі та жіночі.

Люди, які не бояться гніватись
і надають цьому значення,

є більш творчими та оптимістичнішими,

вони мають більше друзів,

досить добре долають труднощі,

і є більш активними громадянами.

Я жінка, яка пише про жінок та почуття,
тому мало хто з впливових чоловіків

серйозно сприйме мої слова
з політичної точки зору.

Ми розглядаємо політику й гнів
через призму зневаги й презирства,

які лише стимулюють розвиток
чоловічого домінування у світі.

Але якщо існує отрута,
то існує й антидот.

Наш гнів - це наша надія,
яку ми щодня бачимо в поведінці

роззлючених жінок й відкинутих
суспільством людей, які хочуть захиститись.

Це пов'язано зі співчуттям одне
до одного, жалістю, та почуттям любові,

тому нам слід не тільки розуміти
їх, а також і сприймати їхній гнів.

Проблема в тому, що соціум, який зневажає
жіночий гнів, не поважає жінок взагалі.

Гнів небезпечний не тим, що ми б'ємо
посуд чи вириваємось з неволі.

Він чітко дає зрозуміти, наскільки
серйозно ми ставимось до себе,

і очікуємо того ж від інших людей.

І коли це нарешті станеться,
то існує велика ймовірність,

що жінки посміхатимуться тоді,
коли вони цього хотітимуть.

Дякую.

(Оплески)
(Браво)