Я хочу де в чому зізнатися.

Я схиблений на пригодах,

і коли я був хлопчиськом,

мені більше подобалось заглядати у вікно

на птахів на деревах і в небі,

ніж дивитися на плоску,

записану крейдою дошку, на якій час застигає,

а іноді й зовсім завмирає.

Вчителі думали, що зі мною щось не так,

тому що я був неуважний на уроках.

Вони не знайшли в мене особливих відхилень

крім легкої дислексії, так як я лівша.

Але вони не перевіряли мене на цікавість.

Цікавість для мене -

це наш зв'язок

зі світом, із всесвітом.

Це бажання зазирнути за кораловий риф

або за найближче дерево,

дізнатися нове не лише про природу,

а й про нас самих.

Тепер моя заповітна мрія -

дослідити моря на Марсі,

але поки ми туди не добралися,

я думаю, наші океани все ще зберігають

предостатньо таємниць.

Власне кажучи,

якщо уявити Землю оазисом

і поділити її на середовища проживання,

океан займе 3,4 мільярди

кубічних кілометрів обсягу, з яких

ми дослідили менше 5 відсотків.

І я задумався, адже

є прилади для занурення
глибше і на довгий час:

підводні човни, апарати дистанційного
керування, навіть акваланги.

І якщо ми хочемо дослідити останній рубіж

на цій планеті, ми повинні там жити.

Потрібно побудувати хатину

на дні моря.

Сповнений у душі цікавості,

я відвідав лауреата премії TED

доктора Сільвію Ерл.

Можливо ви про неї чули.

Два роки тому вона працювала

в останній підводній лабораторії,

намагаючись її врятувати,

клопочучись про те,

щоб станції не утилізували,

а повернули на сушу.

У нас було лише близько десятка

наукових лабораторій на дні океану.

Нині у світі залишилась тільки одна:

за 14,5 км від берега

на глибині 20 метрів.

Вона називається «Акваріус».

У деякій мірі «Акваріус» -

це динозавр,

древній робот, прикутий до дна ланцюгами,

такий собі Левіафан.

Іншими словами, це наша спадщина.

Після того візиту я зрозумів,
що маю мало часу,

щоб випробувати

як це - бути акванавтом.

Коли ми пливли туди після багатьох

місяців тортур і двох років підготовки,

це підводне житло, що чекало на нас,

стало нашим новим домом.

Спускаючись в цей підводний будинок,

ми не ставили мети залишатися всередині.

Сенс був не в проживанні в оселі
завбільшки зі шкільний автобус.

Сенс був у набутті безцінного часу,

який можна проводити зовні, досліджуючи,

дізнаючись все більше про 
останній рубіж на океанському дні.

До нас завітали представники мегафауни.

Такі орляки плямисті є
звичним явищем в океанах.

Чому ж це так важливо,

чому я показую це фото?

Тому що цей орляк привів друзів,

і замість того, щоб вести себе
як морські організми,

вони зацікавилися нами,

чужинцями, які прибули в ці

околиці і щось витворяють з планктоном.

Ми вивчали різноманітну живність,

і вони ставали для нас все рідніші,

а так як ми нікуди не поспішали,

ці тварини, мешканці коралового рифу,

почали до нас звикати,

і ті, хто зазвичай плив повз, зупинялись.

Цей орляк кружляв біля нас

протягом 31 дня нашої експедиції.

Метою нашого 31-денного спуску

було не встановлення рекорду.

А побудова зв'язку між людьми і океаном.

Маючи достатню кількість часу, ми змогли

вивчити тварин, таких як акули і окунь

в групах, яких ми ніколи не бачили раніше.

Це наче кішки і собаки стали жити дружно.

Ми змогли поспілкуватися з тваринами,

набагато більшими за нас,

як цей зникаючий гігантський окунь,

якого можна знайти тільки у Флоріда-Кіс.

Звичайно, як і всі сусіди,

втомившись від нас через якийсь час,

гігантський окунь гавкає на нас,

і це гаркання настільки потужне,

що може оглушити жертву,
перш ніж вона зробить вдих

за долю секунди.

Для нас це було сигналом повернутися

додому і залишити їх у спокої.

Все це не було просто пригодою.

Насправді, все було серйозно.

Ми займалися наукою, маючи вдосталь часу,

ми змогли зробити трирічний обсяг

досліджень за 31 день.

В даному випадку 
ми використовували апарат,

який називається амплітудно-імпульсний

модульований флуориметр.

Колеги з ФМУ, MТУ

і Північно-Східного університету

змогли оцінити, що відбувається з рифами,

коли нас немає поруч.

Імпульсний флуориметр, або ПАМ,

вимірює флуоресценцію коралів,

що випромінюється забрудненнями у воді

і пов'язані зі зміною клімату.

Ми застосовували й інші новітні прилади,

наприклад, цей зонд - я його називаю

проктолог для губок,

адже він вимірює швидкість метаболізму

в даному випадку, у бочкоподібної губки

чи у морської секвої.

Це дає нам змогу краще 
оцінити рівень того,

що відбувається під водою

по відношенню до кліматичних змін і те,

як їхня динаміка

впливає на життя на суші.

І ми вивчили відносини хижака і жертви.

Це дуже цікава штука,

бо коли ми винищуємо хижаків

в коралових рифах по всьому світу,

здобич чи риба-корм веде себе по-іншому.

Ми прийшли до висновку, що вони

не лише перестають дбати про рифи,

забиратися всередину, хапати водорості

і повертатися в свої оселі -

вони розповзаються і зникають

з таких коралових рифів.

За 31 день ми змогли

написати понад 10 наукових робіт

по кожному з цих питань.

Але сенс пригод не лише у вивченні нового,

це також можливість поділитися 
знаннями зі світом,

і завдяки інженерам з МТІ,

ми змогли скористатися 
прототипом камери Edgetronic

для сповільненої зйомки

до 20 000 кадрів в секунду

за допомогою невеличкої коробки,

що коштує 3 000 доларів.

Це доступно кожному з нас.

Ця камера дає нам змогу побачити те,

що роблять звичні нам тварини,

але чого не побачиш за одну мить.

Я покажу вам коротке відео,

зняте на таку камеру.

Ви бачите, які бульбашки струменять

з шолома скафандра.

У нас з'явилась можливість побачити

тварин, що перебували

прямо під нашим носом 31 день,

але яких ми б ніколи не зауважили,

наприклад, раків-самітників.

Використовувати новітнє обладнання,

не призначене для океанів,

не завжди легко.

Іноді нам доводилось перевертати камеру,

затягувати назад в лабораторію

і вести управління звідти,

з самої лабораторії.

Це дало нам можливість

прогнозувати і аналізувати

з точки зору науки та інженерії

разючі типи поведінки,

невидимі оку людини,

такі як спроба рака-богомола

зловити свою жертву,

триває менше 0,3 секунди.

Цей удар могутніший кулі 22 калібру,

і помітити таку кулю в польоті

неозброєним оком неможливо.

Тепер ми можемо спостерігати,

як ці ялинкові черв'яки

стискаються і розпускаються так швидко,

що око цього не помічає,

або можемо подивитися на

рибку, яка випльовує піщинки.

Це вітрильний бичок,

і спостерігаючи за ним в реальному часі,

неможливо побачити, 
як він розпускає плавник,

настільки швидко це відбувається.

Під водою неоціненною річчю для нас

була наявність бездротового інтернету,

протягом 31 дня ми могли тримати зв'язок

зі світом з морського дна
в реальному часі

і ділитися нашими враженнями.

На цьому відео

я спілкуюся по скайпу з класом

на одному з шести материків.

Це частина з тих 70 тисяч студентів,

яким ми щодня розповідали про нашу роботу.

До речі, тут я показую фото,

зроблене моїм смартфоном під водою.

Це гігантський окунь, який лежить на дні.

Ми такого ніколи раніше не бачили.

Я мрію про той день,

коли у нас будуть підводні міста,

і можливо, якщо ми розширимо межі того,

що ми можемо пізнати і на що зважитися,

і поділимося цими знаннями з іншими,

ми зможемо розв'язати безліч проблем.

Мій дід казав:

«Люди оберігають те, що люблять».

Мій батько питав: «Як можна

оберігати те, чого не розумієш?»

Я думав про це все життя.

Немає нічого неможливого.

Потрібно мріяти, бути винахідливими,

нам всім потрібна пригода,

щоб творити чудеса у найважчі з часів.

Чи то боротьба зі зміною клімату,

чи викорінення бідності,

чи повернення майбутнім поколінням речей,

прийнятих нами як належне,

це все пригоди.

І хтозна, можливо, 
в нас будуть підводні міста,

і можливо хтось із вас

стане акванавтом майбутнього.

Щиро дякую.

(Оплески)